Юрій Горбунов – один із тих, кому президент присвоїв нагороду з нагоди Дня Незалежності. Телеведучий зізнається, що, мабуть, це за те, що впродовж всіх цих місяців робить з колегами концерти для військових. Навіть якісь перші успіхи молодшого сина Данила, якому у серпні виповнився рочок, бачив тільки по відеозв’язку.
З Юрієм Горбуновим ми поговорили про гумор, який рятує, про його особисту точку опори в ці дні, роботу у ранковому шоу каналу 1+1, «Голос країни» та якими бачить країну і свою родину через 5 років.
Перший концерт ми провели для танкістів з-під Чернігова
- Юро, орден «За заслуги» ІІ ступеня - це ваша перша така нагорода?
- У мене є звання «Заслужений артист України» і орден «За заслуги» III ступеня. Я так думаю, це нагорода за ті концерти, які ми робили для ЗСУ. Починаючи з кінця березня і початку квітня ми провели багато концертів для різного роду військ в різних точках нашої країни. І продовжуємо це робити. Незмінною в нас лишається моя команда зі студії «Магарич» - автори «Скаженого весілля», «Скажених сусідів», «Останнього москаля» Микола, Ярослав, Богдан і Кирило, - до нас інколи доєднуються «Вар’яти» і різні артисти. З нами їздили Олександр Пономарьов, Дзідзьо, Світлана Тарабарова, Даша Астаф’єва, Христина Соловій. Як з’ясувалося, ці концерти є надзвичайно актуальними, важливими і потрібними для наших військових.
- Ви, я так розумію, відповідаєте за гумор?
- Не тільки. Я і ведучий, і учасник в деяких номерах, і частково організатор цих концертів. Все почалося з того, що продюсер Сергій, всі його називають «Картина», подзвонив мені ще на початку весни з пропозиціями перших концертів.
Цікаво, що сам концерт іде півтори години, а ось фотографування з хлопцями та дівчатами може займати й дві години. Для наших захисників обійми, селфі, просте спілкування, потискання рук є також надзвичайно важливими. Як потім зізнаються їхні командири, вони ще тижнями обговорюють ці концерти, згадують, як усе було, сміються, у них від цього піднімається настрій і вони чекають на них знову.
Для нас це теж дуже важлива історія. Особливо було складно, коли зник бензин. Мало того, що він був дорогий, так його ще й не можна було знайти. Доводилося шукати різні варіанти, щоб заправити машини, доїхати, відпрацювати і повернутися.
Але, на мій погляд, це важлива робота. Коли ми тільки починали, я не зовсім розумів, як військові будуть сприймати гумор. Наш перший концерт провели для танкістів з-під Чернігова, які були на ротації. Я тоді ще в командира запитував, чи сприймуть вони концерт, побудований на гуморі? На що він відповів: «Не знаю, як будуть реагувати, але думаю, що добре, бо ці хлопці місяць не сміялися». І коли в кінці ми отримали просто шквал аплодисментів, побачили, як живо хлопці реагували, як у них знову починали світитися очі, зрозуміли, що це пігулка від тих жахіть війни, які переживають наші військові.
- Які жарти сьогодні заходять?
- Все, що стосується путіна х…ло, ситуації з росією, бо росія – ворог номер один, і ця тема заходить. Але успішно йдуть і номери, які не пов’язані з війною, – це і сімейні стосунки, і стосунки теща-зять, класичні довоєнні теми, які в Україні завжди були актуальними і залишатимуться такими, навіть коли закінчиться війна. Сімейні стосунки є так само важливими, їх ніхто не відміняв під час війни.
- А як воно - жартувати, коли в залі військові, кожен зі своїм болем, пережитими жахіттями? От виходити на сцену і змусити їх посміятися?
- Виходимо як артисти, які налаштовуються на роботу. Іноді це дуже складно зробити. Особливо, коли ми тільки почали, а тут - повітряна тривога. Ми йдемо в укриття, потім знову всі збираємося, знову починаємо концерт. І нібито емоційний стан такий, що не до концерту, його треба відміняти або переносити. Але все ж таки ми переламуємо цей момент, беремо себе в руки, і як тільки ти починаєш працювати, все одразу стає на свої місця, а з залу йде зворотна реакція.
На мій погляд, і це підтверджують наші концерти, задача ворога не тільки нас знищити фізично, а ще й морально. Він хоче, щоб люди боялися, щоб були закриті театри, щоб не було концертів, щоб не сміялися, не веселилися – щоб не було нічого пов’язаного з чимось позитивним. А коли вся нація буде безперервно місяцями знаходитися в депресії – це нічим добрим не закінчиться. Тому культурна оборона, або культурний фронт, як ми його називаємо, має дуже велике значення.
Мій дід, який воював у Другу світову, розповідав, що коли до них приїжджали артисти з концертами, то вони тими концертами ще жили місяцями, згадували, як вони співали, як виглядали артисти. Для них це реально була подія.
І сьогодні, попри існування інтернету, YouTube і всього іншого, живе спілкування з артистами теж є надзвичайно важливим. От підходять здоровенні двометрові хлопці, обіймають тебе і говорять: «Горбунович Горбунов, якби не війна і не цей концерт, ми б ніколи не подумали, що зможемо тебе отак запросто обійняти». Мені велика честь стояти поруч з ними – з хлопцями і дівчатами, які дивляться в очі смерті і боронять нашу країну. Це велика місія, коли кожен на своєму місці і кожен робить максимально те, що може. Вважаю, що наша робота є так само частиною великої роботи, яку робить кожен українець для перемоги.
- Так, коли кожен на своєму місці робить, що може, для перемоги, це варто поваги. Але є такі, які можуть лише критикувати. Навіть повертаючись до нагород - не всім сподобався список. Мовляв, чому тим дали, а тим – ні, а той зробив більше, а той - менше. Не розчаровує, коли люди цькують своїх?
- Люди завжди будуть цькувати своїх, і стосується це не тільки українців. Це людська натура. Іноді образливо, коли люди недосипають, недоїдають, недовідпочивають, зранку до ночі працюють, а їм потім в коментах пишуть: «Ой, та нічого ви такого особливого і не зробили». Але моя позиція з цього питання вже давно вироблена і вона завжди однозначна: як правило, пишуть таке ті люди, які дійсно нічого не роблять.
Я, наприклад, не маю часу годинами листати чужий Інстаграм, а тим паче щось у ньому писати, критикувати, дописувати і аналізувати. Адже для того, щоб написати якусь гидоту, треба як мінімум проаналізувати. А коли ти зайнятий, в тебе немає часу цього робити.
На мій погляд, і так було завжди, пише та «диванна сотня», яка таким чином набиває собі якусь ціну, або вважає, що це їхній вклад у велику справу. Мене, звичайно, деколи засмучують такі коменти, але я все-таки стараюся відсторонитися і не звертати на них уваги. Хорошим для всіх не будеш, а це іноді заважає тобі робити твою справу.
Моя точка опори – це діти і дружина
- У червні ви стали ведучим «Сніданку з 1+1», повернулися у ранкове шоу через 20 років. Це була пропозиція каналу?
- Це була пропозиція каналу, і я за неї вхопився з великим задоволенням, бо великих шоу зараз немає, а працювати хочеться і працювати треба. Я теж думав: цікаво – а як це буде? Бо мені вже здавалося, що я свій гештальт з ранковими програмами закрив. А тут доля так повернулася. Атмосфера ранкового шоу - це справжній скарб для роботи професійного ведучого.
По-перше, конкретно я не почуваюся там господарем, тому що там є господарі – Руслан, Люда, Єгор і Неля, які є постійними ведучими, а ти ніби вклинюєшся туди третім. Але так ще більш цікаво, бо це вже стосунки не двох людей, а трьох. Різні гості, ти постійно в курсі всього, що відбувається, ти в робочому тонусі. Мені здається, це дуже важливо, бо нам не можна цей тонус загубити. Однаково ринок відновлюється, все потрошку починає рухатися, і ворогові не вдасться зробити так, щоб усе виключилося і нічого не працювало. Це не про українців.
По-друге, скажу відверто, мені ставили питання, чи не є ця робота якимось кар’єрним спадом. Для мене це справді честь бути ведучим ранкової програми, тому що команда Юлії Жмакіної – це для мене так само відкриття. Команда настільки спрацьована професійно, що, з одного боку, – все дуже демократично, а з іншого – все підпорядковано внутрішнім правилам, які працюють. Тому я дуже радий, що є нагода попрацювати у «Сніданку», і роблю це із задоволенням.
- Ви довгий час були без роботи, Катя - теж. Жили на заощадження?
- Так, на заощадження. І нам, на щастя, виплачують заробітну плату на роботі. Не в повному об’ємі, але платять, і це дуже важливо, тому що у багатьох компаніях пройшли скорочення, багато компаній позакривалися. В 1+1, на щастя, все функціонує, і, дякувати Богу і нашому керівництву, ми маємо можливість виживати в умовах війни.
- До речі, слоган «Сніданку» - «твоя точка опори». Хто і що для вас є точкою опори в ці часи?
- Це мої діти, з якими ми то онлайн, то офлайн спілкуємося. Вони надихають і нагадують тобі про те, що треба жити, працювати, рухатися, йти вперед. Це, безперечно, дружина. І це патріотичний підйом, який зараз переживає наша країна, коли ти разом з усією нашою великою нацією рухаєшся в одному напрямку до перемоги, робиш все від тебе можливе, щоб перемога настала якомога швидше. Це те, на що не розраховував ворог. Це те, чим, напевно, ворог здивований і вражений. І, думаю, не тільки ворог. Напевно, увесь світ так думав: зараз українці розбіжаться, здадуться - і на цьому все закінчиться, бо вони ж такі добрі, веселі і неагресивні. А українці показали приклад всьому світу, як треба боротися, як треба гнати ворога, який в 5-7 разів перевищує чисельністю живої сили і техніки.
- Вже відомо, що 12-й сезон «Голосу країни» повертається в ефір 2 жовтня і буде виходити на ТЕТ. Це для вас, як ведучого шоу, стало приємною новиною?
- Так, бо вперше в історії проєкту ми всі разом будемо не тільки піснею підіймати бойовий дух, а й допомагати ЗСУ. «Голос країни» разом з фондом «Повернись живим» та платформою Dobro.ua оголосили збір коштів на засоби аеророзвідки для українських захисників, що працюють в зоні активних бойових дій – це 3 мільйони гривень! На спеціальний благодійний номер 88007 можна буде відправити смс і таким чином зробити свій донат, або ж підтримати наших захисників на dobro.ua. Зібрані благодійні внески будуть витрачені на комплект техніки для цілої бригади на передовій, а саме – дрони, які стануть «очима» бійців і допоможуть в спостереженні та зборі розвідної інформації. Це врятує більше життів, дасть змогу звільнити більше територій України від окупанта і допоможе наблизити нашу перемогу!
В планах – повний метр про похорони путіна
- Що ви, можливо, плануєте знімати?
- Ми зняли серіал «Скажені сусіди» для 1+1, який не встиг вийти через війну. І ми з 1 жовтня стартуємо зі зйомками 24 серій «Скажених сусідів-2». Це, звичайно, не та ціна за серію, не ті гонорари артистів, режисерів і продюсерів, але я дуже радий, що ми йдемо в авангарді і відновлюємо індустрію.
Під час війни ми випустили повнометражний фільм «Скажені сусіди. Нові історії», який, попри повітряні тривоги, зібрав майже 2 мільйони гривень. Це чиста комедія, яка ніяк не пов’язана з війною, і ми мали практично заповнені зали, що ще раз говорить про те, що позитивні емоції для людей під час війни є надзвичайно важливою пігулкою. А ще у нас були безкоштовні ряди в сеансах для ЗСУ, і вони весь час були зайняті.
- Це за власні кошти чи є якісь інвестиції?
- Зараз ніхто коштів не дасть. Це все з наших коштів, які зекономлені з попередніх проєктів, і частково інвестиції замовника.
- У планах у вас також є повний метр з гарною назвою «Похорони путіна, або земля тобі стікловатою».
- Так, ми б хотіли, щоб це був повний метр для кінотеатрів. Ми зараз в розробці самої ідеї. Коли вона буде готова, хлопці швидко включаються в написання. Сподіваюся, ми цей проєкт запустимо, і він буде успішний. Там дуже гарно закручений сюжет. Нехай наша назва фільму пошвидше в реальному житті прискорить цю подію – похорон путіна.
- А хто може зіграти путіна? По-перше, типаж, по-друге, це ж буде як прокляття якесь.
- Ми ще кастинги не робили, але у мене є кілька ідей стосовно акторів, теоретично схожих. Для будь-якого актора грати таких персонажів, як Сталін, Гітлер, путін – а це все з однієї лінійки – надзвичайно важливий виклик, бо треба зіграти так, щоб тобі повірили. До того ж, грати монстрів не так вже й просто.
Нічого нашого я би росіянам не віддавав
- Як, на ваш погляд, нині боротися з російською культурою? Чорні списки свого часу не дуже працювали. Люди мають самі до цього прийти? Чи заборони – це правильний шлях?
- Це правильний шлях, як на мене. Люди вже й самі відмовляються. Тепер вже всім зрозуміло, що між нашими народами немає нічого спільного Ми – слов’яни, вони – ні, це вже вчені довели, це кочові племена, які тепер називають себе слов’янами.
Думаю, прірва між нами вже років на 70-80, не менше. І чим більше буде ця прірва, тим більше шансів і для українських естрадних артистів, і для кіно, і для культури.
Ні для кого ж не секрет, що активна радянсько-російська пропаганда зробила свою справу. Є багато людей, які і далі розмовляють російською мовою, і далі дивляться в той бік. Тому заборона законами є теж дуже важливою штукою. Наприклад, у Європі існує сувора дисципліна на дорогах не тому, що всі європейці такі дисципліновані і правильно виховані, а тому, що там дуже високі штрафи і працюють закони. Порушив один раз, другий – і це сильно б’є по кишені.
Тому заборона якихось речей, отакий свого роду штраф, грає свою роль. І коли ти до цього звикаєш, тобі й в голову не приходить щось порушувати.
Так само і тут. Є закон, він тобі може подобатися чи не подобатися, але він є. Тому закони, які забороняють, є дієвими, і я за них.
- Про сучасників немає про що й вести мови, їм немає тут місця. А як щодо війни з письменниками, яких вже давно немає в живих? За Булгакова, наприклад, зараз точаться суперечки. Чи можна їх судити у наші часи? І, з іншого боку, чому ми повинні все їм віддавати?
- Як насправді Булгаков ставився до України, ми зараз сказати не можемо, бо ми не можемо в нього запитати. Ми можемо апелювати до висловів деяких його персонажів в книгах і фільмах згодом. Але це позиція персонажів. Чи це позиція самого Булгакова – ми не знаємо.
Моя позиція така, можна з нею погоджуватися чи ні, – нічого нашого я би їм не віддавав. Ні Булгакова, ні Гоголя, нікого, хто має українське коріння, українське походження. Наше має бути нашим. Як Гоголь, який писав російською, так і Сікорський, який є українцем, але жив в Америці і працював для Америки.
Все наше, хороше воно чи погане, це є наше. Тому я би не віддавав їм жодної букви, жодного персонажа, жодного прізвища. Все наше додому.
- Вони й так привласнили собі багато чого, що їм насправді не належить.
- Мене й раніше ці речі засмучували. Пам’ятаю, десь у 2009-му, коли літав до Москви по роботі, заходиш в аеропорту «Шереметьєво» до ресторану, відкриваєш меню, а там написано - національна кухня: борщ, вареники, вінегрет, деруни. Мене це так коробило. А де ж ваша національна кухня? І десь у самому низу написано – щі і пельмені. Ну як так? Пельмені теж не їхні. Присвоєно абсолютно все. Виявляється, як зараз пишуть історики, навіть матрьошка не така вже й російська. Абсолютно нічого свого не мають. Все вкрадено, присвоєно, і вони це роблять до сьогоднішнього дня. Тому я би їм українського нічого не залишав.
- Як думаєте, а з українськими акторами, які мовчать, наші режисери матимуть справу? Та ж Галина Безрук у нас багато знімалася, але зараз намагається просто перечекати у росії.
- Вони вже не будуть тут зніматися. Їх і запрошувати не будуть, і самі не будуть їхати. Вони зробили свій свідомий вибір. Вони віддають перевагу своїм якимось цінностям і таким чином зраджують свою батьківщину. Це все залишається на їхній совісті. Це їхня особиста справа, яка потім буде впливати на їхнє життя.
Звичайно, вони не зможуть більше повернутися додому, у них з’явилася нова батьківщина. Пробачать їм українці чи не пробачать – не знаю. Але точно назад їм дороги немає. І якщо вони з цим вибором згодні далі жити – така їхня доля. Тут нічого не зробиш.
З 2014 року на деяких каналах все одно знімалися серіали з російськими акторами. І зараз з цими серіалами, які не вийшли в ефір, проблема – вони або йдуть в смітник, або їх треба перезнімати, вирізати цих акторів, тобто продюсери і режисери наступили на ті ж вила, які самі собі поставили.
Бачу свою родину у країні, яка є наймоднішою країною у світі
- Данилові 19 серпня виповнився рочок, ви часто на відстані через роботу, волонтерські проєкти. Багато моментів дорослішання сина пропустили?
- Так, і це шкода. Це той час, який вже ніяк не повернути. Коли почалася війна, йому було 5 місяців, він лежав у візочку, через два місяці він уже сидів, ще через місяць за ручку пішов, а зараз він в телефоні дивиться на мене і говорить «тата». Або коли ми з ним разом, він мене не просто роздивляється, а торкається за брови, ніс, вуха – тактильно знайомиться зі мною. Отак війна змінює людські долі, але це все одно велике щастя, бо діти живі.
- Іванові наступного року вже до школи. Готуєтеся?
- Ми активно зараз працюємо над тим, щоб цей рік не пропав, щоб наступного він пішов у школу підготовленим. У нас є підготовча школа, він відвідує онлайн-уроки з викладачкою, яка вчить з ним букви, цифри. Звичайно, онлайн – це не зовсім навчання, але до всього можна призвичаїтися.
- А як він заповнює прогалини у спілкуванні з однолітками, коли все навчання - онлайн?
- Іван – людина дуже активна, йому постійно потрібні друзі, з кимось розмовляти. Як каже наша мама, він весь пішов у неї, бо я був трішки інакшим, більш замкнутим, нових людей сильно близько до себе не підпускав. Тому Іван, де б ми не знаходилися – в автобусі, потязі чи на дитячому майданчику, - тут же знаходить собі друзів, попри те, якими би мовами вони не розмовляли. Мова для нього не має значення. Він там сказав yes, там – hola, він дуже багато дивиться різних програм іноземними мовами, тому потім використовує нові слова у своєму житті. Для нього компанія дітей надзвичайно важлива. І діти теж до нього тягнуться, є в нього якась лідерська позиція. Він завжди знайде собі компанію, щоб проводити разом час.
Ми ще до війни їздили у відпустку в Таїланд, і Іван познайомився з хлопчиком із Австралії. Кожен говорив щось своєю мовою, потім той хлопчик щось українською тулив, Іван – англійською, і хлопці стали справжніми друзями, дарма що між ними був мовний бар’єр. Всю відпустку вони провели разом. Як з’ясувалося, не особливо потрібна їм була мова, щоб спілкуватися.
- У Каті дуже важкий проєкт з пошуку зниклих, який не може не вибивати з життя. Як ви її підтримуєте?
- Це справді дуже важка робота, емоційно виснажлива. Я по можливості всюди, де можу, підключаюся. Але в цій справі є люди, які роблять ще важчу роботу. Я навіть нещодавно з Катею на цю тему говорив, що в порівнянні з ними її робота є посильною. Я говорю зараз про волонтерів, які шукають людей в моргах, в пакетах, які лежать місяцями, намагаються ідентифікувати людину по якихось речах, іноді вже в такому стані, що й ідентифікувати немає по чому. Оце є та робота, яку дійсно важко робити. «Пошук зниклих» - надзвичайно важливий проєкт і для Каті, і для країни. Це об’єднання багатьох сил багатьох людей.
- Влада радить нам готуватися до зими, бо всяке може бути. Ви готуєтеся?
- Ми живемо за містом, у нас є запас дров, камін, який можна топити. Можна хіба що ще вугілля докупити.
Насправді це правильно, що нас готують до зими. Думаю, не все так буде страшно, як зараз розповідають. Проте краще підготуватися, а там все буде добре, ми переживемо цю зиму, а там уже й Перемога – будемо вірити у краще.
- Ви з колегами започаткували проєкт «Всеукраїнська капсула часу» і пропонували усім подумати, якими ми будемо через 5 років. Якими ви бачите себе, свою родину через 5 років?
- Я бачу свою родину у країні, яка є наймоднішою країною у світі. Країна, яка перемогла дуже сильного потужного ворога. Країна, яка диктує якісь новітні речі світу. Хоча навіть зараз у Європі дивуються, наскільки українці просунуті в деяких питаннях. Наприклад, в багатьох країнах навіть ніколи не чули, що може бути такий корисний додаток, як «Дія», або переказ коштів з картки на картку. Є такі речі, в яких українці є прогресивною нацією. Причому вже давно. А через 5 років це буде країна, яка диктує моду, правила, країна, на яку рівняються і якою самі українці пишаються.
Свою родину в нашій країні я бачу щасливою, успішною, дітей, які вчаться, розвиваються. Це країна, в якої ні з ким немає ніяких візових обмежень, українці вільно подорожують світом, вчаться нового і розповідають про своє, і наша країна є членом Євросоюзу.
І це буде навіть швидше, ніж через 5 років. Через 5 років ми просто будемо констатувати факт, що це так.
- А ще, як казала Катя, після Перемоги ваша родина стане більшою. Хай так і буде – у вас все гарно виходить.
- Дай Бог. Поки що вона мені говорить – навіть не підходь з цим питанням до мене (сміється).