Тоня Матвієнко з дочкою Ніною оселилися нині у Великобританії – дівчинка навіть пішла там до місцевої школи. Співачка зізнається, що прийняли їх там дуже добре, проте дуже сумує за домом та чоловіком. В цей час Арсен Мірзоян дає благодійні концерти та волонтерить – приганяє авто та «швидкі» для потреб армії. Одного разу музикант так спланував свій маршрут, що встиг обійняти Тоню та Ніну у Німеччині.
Ми поговорили із заслуженою артисткою України про її життя у Європі, збір коштів на допомогу країні, родину та любов.
Настрій Ніни віддзеркалюється на мій: якщо в неї він гарний, то і я радію
- Тоню, як ви у Великій Британії почуваєтеся? Як вас приймають?
- Одразу зазначу, що британці дуже відкриті, щирі, гостинні та добрі люди. Звісно, важко знаходитися далеко від дому, але я знаю, що тут Ніна в безпеці. Її настрій віддзеркалюється на мій: якщо в неї він гарний, то і я радію. Зараз ми мешкаємо в будиночку разом із подругою з Києва, яка теж вивезла свого сина подалі від війни. Живемо ми тут у так званих спонсорів - це державна програма на підтримку переселенців. Родини, які приймають переселенців, допомагають із житлом, з оформленням документів та і взагалі адаптуватися на новому місці.
Нам пощастило, знайшли таку родину з другої спроби. Та й перша була б вдала, але в будинку господарів мешкали кіт та собака, а в наших дітей алергія на шерсть. Шукати родину довго не прийшлося - надали свій запит у групу Фейсбуку UK Accommodation Help, і далі добрі люди самі з нами вийшли на зв’язок для з’ясування детальної інформації. Тут немає такого, що ви особисто обираєте спонсора або він вас - усе відбувається за домовленістю двох сторін.
Про мінуси мови взагалі не має. Єдине - важко добиратися в місто, ми живемо в невеличкому поселенні недалеко від міста Тонтон (південний захід країни. – Ред.). Але інколи нам пропонують скористатися автівкою. Це неймовірно приємно, хоча й лячно, бо до лівостороннього руху треба звикнути. Але це дрібниці, погодьтеся.
- Ви спочатку якийсь час були в Португалії, зараз у Британії. Чому саме Британія?
- У Португалії ми поїхали до моїх родичів. Це не материкова частина країни, а маленький острів в Атлантичному океані з населенням до тисячі осіб. Незважаючи на те, що я дуже полюбляю Португалію, на острові мені було тіснувато.
Проте навіть там майже самостійно мені вдалося організувати благодійний концерт. За підтримки мерії організували захід для збору коштів на потреби ЗСУ. Після цього потрібно було рухатися далі, у Німеччину - у Магдебурзі з мамою давали концерт. Тоді уже збирали кошти для дітей-переселенців.
І потім я стала перед вибором: або повертатися до Португалії, або розглянути ще варіанти. Вирішила обрати другий і зупинилася саме на Великобританії, бо розуміла, що там мені буде трохи легше спілкуватися з людьми. Зізнаюся, англійською я володію слабо, а ось португальську та німецьку взагалі не знаю. Тому у виборі країни вирішальну роль банально зіграла мова. Тут теж даю благодійні концерти та на власні очі бачу, як британці хвилюються за долю України та нашого народу.
- Ніна пішла там у перший клас. Як їй у британській школі?
- Ніна цього року мала піти в перший клас в Україні, дуже сподіваємося, що у вересні так і станеться. Звісно, ми її готували до цього: цифри та букви знає, писати, читати та рахувати вміє, англійську в садочку вивчала. Якщо з арифметикою зараз у неї немає проблем, то її знань англійської замало, щоб вивчати інші предмети. Але в нашому класі вчителька з Польщі, тому Ніні вона може щось пояснити українською.
Більш за все мене тішить, що Ніна швидко адаптувалася, відразу знайшла друзів. Напевно, дітям це простіше зробити. Якщо казати про освітній процес - він відрізняється від нашого. У кожної школи своя форма, діти в старших класах можуть самостійно обирати, які предмети будуть вивчати. Також діти в начальну школу йдуть у віці 4-5 років, тому ми одразу потрапили в другий клас, бо Ніні вже 6. Тішить ще й те, що в першу половину дня діти займаються в класі, а в другу - починаються більш інтерактивні заняття: танці, музика, прогулянки лісом. Такий всесторонній розвиток особистості.
Дуже сумую за Україною, запахом рідного дому та родичами
- Ви писали в Інстаграмі, що переживаєте з Ніною великий стрес, бо зіткнулися з чимось новим. І вдячні всім, хто дав вам прихисток та допомогу в новій країні. Що є причиною цього стресу?
- Для кожного українця зараз причина стресу одна - війна. Якщо про мене особисто, то від стресу страждаю, бо я вдалині від дому, я не разом із родиною. Маму, тата, Арсена, Уляну, братів не бачила дуже давно. А для мене Батьківщина та родина - дуже важливі цінності.
- Чого найбільше вам бракує домашнього за кордоном?
- Як казала вище, дуже сумую за Україною, запахом рідного дому та родичами. Якщо говорити про побутові речі - нам пощастило, бо в нашому містечку є магазинчик, господарі якого поляки. У ньому є й сало, і зельц, і гречка, і кефір - усе, що ми полюбляємо. З точки зору соціалізації - тут уже мешкає майже 200 українців. Разом ми відвідуємо курси англійської, наші громадяни ходять на мої виступи. Навіть у сусідньому будинку живуть наші співгромадяни, тому взяли за традицію ходити один до одного в гості. Більше того, у них і діти одного віку з нашими. Поки діти бавляться, ми, дорослі, біля багаття можемо обговорити новини.
- А як ваша старша донька, Уляна? Вона теж із вами чи лишилася в Україні?
- Уляна спочатку була зі мною в Португалії, а потім вирішила перебратися до Німеччини. Саме там частково возз’єдналася наша велика родина. Деякий час у Німеччині Уляна працювала за своїм режисерським фахом - знайти роботу допомогли друзі-українці. А наразі вона в Україні гостить у друзів. Чи буде залишатися, чи повернеться в Берлін - вона ще сама не вирішила.
- Чому Ніна Митрофанівна не захотіла лишатися з вами? Бо коли я бачила вашу зустріч 6 травня у Німеччині, уперше з 25 лютого, здавалося, вона втратить свідомість від щастя. Виходить, вона й за вами страшенно сумує, і дім не може лишити?
- Це була дійсно емоційна зустріч! Мама тоді мешкала у своїх друзів у Магдебурзі. Неодноразово казала, шо за кордоном їй важко, дуже хотіла повернутися в Україну, незважаючи на небезпеку. Попри дуже гарне ставлення до неї за кордоном, вона неймовірно хотіла повернутися в рідні стіни. Як вона мені сказала: «Я буду в Україні!».
- Мама увесь час була сама в Києві? Як ви підтримували одна одну?
- 24 лютого ми родиною виїхали в Київську область. Наступного дня я запропонувала їхати на захід країни, у Яремче. Але мама відмовилася. Пояснювала свою позицію, що не витримає дороги, немає здоров’я. Як виявилося, дорога була дійсно складна - понад 25 годин у машині.
Упродовж місяця мама залишалася в області, а потім із подружкою рушили до Німеччини. З 25 лютого ми, звісно, були на зв’язку, спілкувалися декілька разів на день. Хто знає мою маму, підтвердять: вона не тільки мудра, вона ще й сильна духом жінка. Її материнське серце відчувало, що мені складно, тому її слова підтримки надзвичайно мене підбадьорювали.
- А як тато?
- Батько разом із моїм старшим братом із перших днів війни перебуває на дачі. Там у них свій «волонтерський штаб». Брат запросив своїх знайомих перечекати війну - загалом 8 осіб. Спочатку тато переживав, чи вистачить на всіх запасів їжі, але знаю, що сусіди допомагали хто чим: консервацією, хлібчиком, курочкою. І це так надихає! Недарма в нашому Гімні України є фраза «браття-українці». Ми, українці, як ніколи згуртовані та готові прийти на допомогу один одному.
Коли зустрілися з Арсеном - не стримували емоцій
- Слухала, як 20 травня, у день народження Арсена, Ніна співає йому «Сніговика». Було враження, що Ніна ось-ось у якийсь момент заплаче. Як вона переживає цей момент розлуки?
- Ніна відкрито не каже, що вона переживає. Хоча я бачу та відчуваю, що їй болить від розлуки з рідними. Ми кожен день спілкуємося по відеозв’язку з Арсеном, з мамою, Уляною. Від Ніни ми не приховуємо, що в Україні війна і що вдома знаходитися поки небезпечно. Але запевняємо, що це ненадовго.
- Арсен що вам говорив про це відео?
- «Сніговик» дійсно особлива пісня, дуетна - це зв’язок між дочкою та татом, закарбований у пісню. Від Арсена деякий час не було жодної відповіді, як згодом виявилося, він просто був у дорозі без зв’язку. А потім зателефонував зі словами подяки та сказав, яка в нас чудова та талановита дівчинка.
- У вас з Арсеном були дні народження в розлуці. Як вітали одне одного?
- Цьогоріч просто обмежилися привітаннями по телефону. Почути голос рідної людини - це надзвичайно крутий подарунок у наші часи!
- Чи змінила війна якось ваші стосунки?
- Думаю, пам’ятаєте, у квітні нас навіть встигли «розлучити». Чутки про розлучення поширилися масово. Я навіть уявити не могла, що щось подібне може бути цікавим комусь під час війни. Запевняю, у нас все добре! 15 червня в нас була п’ята річниця весілля. З цієї нагоди Арсен за традицією купив квіти, поставив у нашій кімнаті та надіслав фото букету. Ось так за допомогою фото або відеозв’язку підтримуємо стосунки, як і більшість сімей, на жаль. Звісно, дуже сумуємо одне за одним. За час війни бачилися два рази у Німеччині. Арсен тоді гнав машини з Європи для воїнів і спланував свій маршрут через Магдебург. Коли зустрілися, ми з Ніною не стримували емоцій. Той час ми провели втрьох, гуляючи містом, як за часів мирної України.
Повернувшись на Батьківщину, поцілую рідну землю
- Претензії Оксани Білозір щодо пісні «Коханий» - це вже закінчена історія?
- Пані Оксану я як поважала, так і поважаю. Думаю, це була просто прикрість, і в історії можна поставити крапку.
- Не думали, може, власну пісню «Коханий» написати? Чи знову дует з Арсеном зробити?
- Дякую за ідею! Проте наразі думок таких не було, та й реалізувати важко - запис пісні не дешева річ. До того ж, перед початком війни ми з командою планували реліз треку «Жива вода», а 23 лютого я працювала на студії, записувала пісню «Кульбаби», яку мала випустити в травні. Матеріал є, але випускати його недоречно в контексті поточної ситуації. Тому про нові пісні зараз мова не йде.
- Як вам зараз даються концерти?
- Музика, спів, сцена - це була моя мрія, до якої я дуже довго йшла. За кордоном я їй не зраджую. Мені за щастя вийти на сцену, тим паче, коли мова про благодійні виступи на потреби українців, нашої армії. Приємно усвідомлювати, що на таких концертах у залах 80-90 відсотків місцевої публіки. Звісно, вони не розуміють українську, але наша пісня творить дива, люди проникливо реагують на кожну з них. Це мене дійсно надихає, надає сил. Тому усім українцям раджу знайти або згадати про своє улюблене хобі, яке буде підтримувати особисто ваш емоційний стан та буде корисним для суспільства.
- Про що мрієте?
- Все, що мала в Україні, - це було найцінніше у світі: родина, мова, професія, люди, українські пейзажі… Тому мрію, щоб у нашій країні якнайшвидше завершилася війна та скоріше повернутися додому!
- А будуєте плани на майбутнє? Що хочеться зробити, коли переможемо?
- Наразі планувати своє життя важко. Думаю, багато українців живе сьогоднішнім днем, але з вірою в щасливе й мирне майбутнє. Хоча знаю, що після перемоги, а може, й раніше, повернувшись на Батьківщину, я поцілую рідну землю. А далі буду обіймати всіх: родичів, друзів, перехожих.