У тому, нашому колишньому житті, з Юлією Зорій ми радше звикли пити каву. Ми у себе на кухні, вона – у студії ранкового шоу ICTV «Ранок у великому місті». Зустрічали разом день, хоча й по різні боки екрану, але однаково посміхалися, приємно дивувалися, щось дізнавалися. З перших днів війни Юля як практикуючий психолог стала працювати на лінії психологічної підтримки.
З Юлією Зорій, телеведучою, психологом, дружиною міністра оборони Олексія Резнікова ми поговорили про життя. До речі, навіть у війну чоловік не зраджує традиції дарувати їй квіти, де б вони не були, а такі речі й наповнюють оце саме життя.
У психологів є свої психологи
- Юлю, як ви почуваєтеся?
- Почуваюся нормально. Нормально – це найпоширеніше слово уже кілька місяців поспіль, напевно, для усіх: «Як ти?» - «Нормально».
- Сьогодні багато хто говорить про емоційні гойдалки, коли настрій може буквально за годину кардинально змінитися. У вас таке буває?
- Я жива людина. Так, я психолог, і знаю, що з ними робити, але це не означає, що я від них застрахована. Від якогось піднесення і оптимізму до повного суму і печалі – це нормальний стан людської психіки. Тому я теж це відчуваю. Просто можу швидше собі допомогти.
- Можете собі дати раду?
- У психологів є свої психологи (посміхається). Тому те, що мені не вдається зробити самостійно, я роблю зі своїм психологом. Загалом, якщо ти знаєш алгоритм, як це працює, коли приймаєш той факт, що емоційні гойдалки – це нормально, що реалії, в яких ми живемо, – ось такі, просто виникає питання: що я можу з цим зробити, як, враховуючи всі ці фактори, можу собі покращити життя? Покращити життя в тих умовах, в яких я знаходжуся, в тих обставинах, з тими, хто поряд зі мною, з тими, за кого я відповідаю. Ти просто приймаєш ці фактори, збираєшся і починаєш діяти.
- Ви зараз працюєте на гарячій лінії психологічної підтримки. Найчастіше з якими проблемами до вас звертаються люди?
- Якщо брати початок війни, то люди дзвонили, бо відчували розгубленість. Вони не могли повірити в те, що відбувається. Вони хотіли відповідей на запитання, коли це все закінчиться, що робити – виїжджати чи не виїжджати. Але ж психологи не мають права радити і приймати рішення за людину. Ми просто говорили, враховували всі ті фактори, які є в житті цієї людини, щоб, отримуючи більш об’ємну картинку, вона сама могла прийняти для себе рішення. Бо у кожного – і своя відповідальність.
Потім люди зрозуміли, що дійсно війна, потрібно якось діяти, і було певне затишшя. Але, знову ж таки, це не означало, що не було дзвінків, просто їх було менше. Далі – як з цими емоційними гойдалками. Ми прийняли війну як факт, ніби зібралися, почали якось діяти, а в якийсь момент наші сили нас покидають, і ми знову впадаємо в апатію, сум, безвихідь, нерозуміння того, що робити.
Згодом були інші дзвінки – коли люди почали втрачати своїх близьких. Втрата близької людини, сильний біль, сум. Люди запитували, як справитися, як жити зі страхом, що буде далі.
Зараз я менше працюю на гарячій ліній, більше - на приватних консультаціях. У мене є волонтерські, безкоштовні консультації, якщо хтось хоче - у мене є можливість, час і бажання, звертайтеся. І я веду своїх клієнтів, які у мене були.
Багато хто за кордоном, їм там важко, вони звертаються із запитаннями, як їм налагоджувати там свій побут, коли не дуже хочеться там взагалі засиджуватися, бо хочеться додому. А додому або не можна, бо з дітьми страшно, або зруйноване житло, немає куди повертатися.
Людина, яка не панікує і не розганяє паніку, – теж супергерой
- А ви сама «жива» після цих розмов? Як знайти потрібні слова? Інколи слова неможливо підібрати навіть для близьких, яких ти розумієш, знаєш, що їм болить.
- А для близьких взагалі складно щось підбирати, тому психологи не працюють з родичами, близькими друзями. Сторонній людині легше щось пояснити, тому що у тебе немає емоційної прив’язки. Хоча ти навіть не пояснюєш, а просто показуєш більшу палітру вибору, що може зробити людина.
Наскільки це складно? На початку було дуже складно. У мене теж був емоційний стан досить напружений. І от ми спілкуємося, людина плаче, дякує, що їй ситуативно стало легше, ти все це слухаєш, слухаєш, слухаєш, кладеш трубку і плачеш. Тому що тобі страшенно шкода цих людей, страшенно шкода взагалі, що все це з нами відбувається, ти злишся, думаєш: ну якого чорта взагалі хтось припхався до нас додому і зруйнував наше життя, яким ми жили. А потім умилася, зібралася, випила чаю - і далі працювати, бо допомога потрібна.
- Що чи хто вам дає впевненість, що все буде добре?
- Однозначно мій чоловік. Коли я бачу його, чую його, мені це дає впевненість і надію. Я не можу гарантувати, що завжди на сто відсотків, але мене він втішає, він мене заспокоює. Своєю вірою, настроєністю.
- І не тільки вас.
- А що робити? Нам взагалі без надії важко жити. Потрібно у щось вірити. І коли ти розумієш, що це не просто якісь порожні слова, а все ж таки вони мають під собою якийсь грунт, тобі хочеться в це вірити. Ми віримо в керівництво країни, ЗСУ і кожного українця. Ми реально показали сьогодні, що кожен з нас - супергерой. Кожен на своєму фронті, на своєму полі діяльності.
Навіть людина, яка не панікує і не розганяє паніку, – теж супергерой, вона вже не робить шкоди, а отже – вона робить щось хороше. Це вже велика допомога – намагатися залишатися у якомусь стабільному емоційному стані. І це дуже важливо, це теж не можна недооцінювати і нівелювати. Не всім стояти зі зброєю на передовій. Тому якщо ти можеш в цій ситуації зберігати спокій, не накручувати своїх дітей, щоб вони теж були у спокої, ти робиш велику роботу. Рівень стресу просто зашкалює, нормальна людська психіка це витримати не може. Тому будь-які дії, які ми робимо для збереження свого емоційного стану, це вже супергеройство.
- Ви говорили, що у щоденних молитвах обіцяєте Богу, що ми всі стали краще. Ви вірите в Бога? Бо хтось після пережитих кошмарів цю віру втратив.
- Я вірю чи мені хочеться вірити в те, що є якась сила, яка може нам допомагати. Я теж свого часу могла зневіритися у вищій силі, називайте це Богом чи ще якось, коли померла моя мама. Я тоді думала: «Ну як, я так вірила в тебе, в небо, як могла статися така цинічна несправедливість»?! Але я вірю, що якась сила є. Можливо, так спрацьовує моя захисна реакція психіки, мені хочеться у щось вірити і на щось перекласти відповідальність, не знаю. Але так завжди у моєму житті складалося, що я вірила у щось. Тому я людина не релігійна, але людина, яка вірить у щось чи в когось.
У нас немає табу на обговорення роботи вдома у воєнний час
- А часто вам телефонують друзі, знайомі з питаннями, чого нам чекати? Мовляв, ви ж дружина міністра оборони, точно маєте знати що і як.
- Такі дзвінки були до війни. І я усім казала: «Я не можу приймати за вас рішення - виїжджати вам чи ні. Якщо вас цікавить де я, то я вдома. Якщо вас цікавить, чи збираюся я кудись виїжджати, то ні, не збираюся, я не зібрана, у мене немає тривожної валізи. Але це не означає, що ви повинні мене послухати і нікуди не поїхати. Бо раптом, не дай боже, щось почнеться, ви скажете, що не поїхали, бо послухали мене».
У мене є знайомі, які теж питали, що робити, кудись виїжджали, а потім сказали мені: «Насправді ми виїхали, бо знали, що почнеться війна». Серйозно? Я запитала, чому тоді вони мене не попередили, я б і міністра попередила, що у мене є друзі, які краще знають. Я їх не засуджую, можливо, це для них виправдання, чому вони поїхали, і не даю цьому оцінку ні в якому разі. А зараз вже таких дзвінків немає.
Навіть якщо хтось намагається запитати як і що, може, я щось знаю, то відповідаю: «Я не голова путіна, я поняття не маю, що там робиться».
- Ви з чоловіком ділитеся переживаннями? Обговорюєте робочі справи? І взагалі – як часто нині вдається побачитися?
- Зараз бачимося частіше. У нас немає табу на обговорення роботи вдома у цей воєнний час. Раніше ми собі ставили за мету цього не робити, щоб більше приділяти уваги сімейним справам. А зараз, якщо мене, наприклад, щось непокоїть, у мене є питання, звичайно, я у нього можу щось запитати і він мені може пояснити. Я ж теж людина, яка сидить в телеграмчиках, читає різні новини, тому якщо мене щось цікавить, то консультуюся, питаю його думку з того чи іншого приводу.
- Війна якось змінила ваші стосунки?
- Все як було, так і залишилося. Ми багато працювали над нашими стосунками, і абсолютно свідомо. Єдине - я й так знала на сто відсотків, що це моя людина, що найважливіше для мене - моя сім’я, а з війною я це усвідомила на тисячу відсотків. Я просто вкотре зрозуміла, що немає нічого ціннішого за те, щоб тобі просто написали, подзвонили, щоб людина була у безпеці, на зв’язку.
- 25 липня у вас буде річниця шлюбу. Хочете якось це відсвяткувати?
- Я за те, щоб відзначати щось. Знову ж таки, щоб не було якихось крайнощів, коли в країні йде війна, а ти влаштовуєш гучну вечірку. Це, як мінімум, дивно. Але якщо у сім’ї є якісь важливі дати, традиції, які вони підтримують, і їм дозволяють обставини відзначити щось важливе для себе у сімейному колі, то чому ні. Ми поки що нічого ще не відзначали.
Ми плануємо своє життя, і це нас надихає
- А ви говорите про ваше майбутнє? Є на це час? Ви, як психолог, знаєте, що це допомагає рухатися уперед.
- Ви правильно кажете. Якось моя подруга запитала мене «як я». Відповіла, що ми нормально, віримо в краще і мріємо про краще. На що вона мені каже: «А ми з чоловіком взагалі не мріємо, ми собі це забороняємо, ми живемо одним днем і не знаємо, що буде далі».
Так, від нас не дуже залежить наше завтра, бо є купа факторів, які можуть впливати на наше бажання, щоб це завтра було класним. Але ми живемо нашими мріями, ми дуже чітко, до деталей, проговорюємо, які ми будемо, де ми будемо, що будемо робити, коли закінчиться війна нашою перемогою. Це дає нам віру, надію, наснагу, сили. Ми мріємо, а отже – ми живемо. Ми все одно плануємо своє життя, ми хочемо його планувати і жити. Особисто в нашому випадку це нас дуже надихає.
Звичайно, ми не можемо бути впевнені, наскільки ці мрії здійсняться. Але ми хочемо помріяти, це нас відволікає, підтримує. Тому я вважаю, що потрібно мріяти, ставити собі якісь маленькі мрійки, маленькі цілі, йти до них. Нам все одно потрібно вчитися заново жити. Того життя, яке ми мали до війни, вже не буде. Ми не будемо жити так, як раніше. Але в наших силах робити наше нове життя в нових обставинах і реаліях.
- Ви про що мрієте?
- Дуже хотілося б відпочити. В першу чергу це скажу про Олексія – я бачу, який він втомлений. Хоча ми це бачимо по кожній людині, яка багато працює. Я не говорю лише про керівництво країни, людям теж дуже хочеться видихнути, зрозуміти, що вони в безпеці, що ми перемогли, нам більше нічого не загрожує. І це нормальне бажання людини – хотіти просто відпочити фізично, морально, психологічно. Тому наша мрія – поїхати в якесь гарне місце, можливо, до моря, і просто нічого не робити тиждень чи два, щоб повернутися з новими силами і відбудовувати те, що потрібно відбудувати.
Сумую за тим життям, яке було в мене до війни
- Чого вам дуже не вистачає з нашого минулого життя? Того ж, може, «Ранку у великому місті»?
- Якщо говорити про роботу, я сумую за командою. Сумую за тим життям, яке було в мене до війни. Воно мало свої нюанси, не завжди було суперлегким, мало якісь свої суперечки, складні справи, коли ти постійно щось шуршиш, щось постійно розрулюєш. Але це було моє життя, не ідеальне, а нормальне – таке, яким життя і є з усіма його перевагами і недоліками. Не все у нас було гладко і в країні, і в суспільстві, але це було наше життя, і ми його жили. І от я сумую за тим своїм життям, я хотіла його жити далі.
- Як фахівець, що порадите, щоб витримати це життя? І чому важливо йти до психолога, якщо з емоціями впоратися самому неможливо?
- Якщо у людини дійсно є необхідність, то варто звертатися до психолога. Якщо людина розуміє, що самотужки вже не може подолати стрес, чи свою агресію, чи сум, будь-який емоційний прояв, що у неї вже немає ні сил, ні ресурсу, і це заважає їй жити тут і зараз, потрібно не соромитися просити сторонньої допомоги. Або діяти на упередження, щоб не доводити свій стан до критичного.
В будь-якому разі нам потрібно працювати зі своєю психікою, над своїм емоційним станом, бо зараз складно усім. І тим, хто в безпеці, і хто в небезпеці, і хто за кордоном, і хто тут, і ми не можемо оцінювати і порівнювати ці стани. Нікому ніде не легше, всім складно по-своєму. Просто чиясь психіка швидше адаптується, швидше пристосовується, щоб вижити, у когось психіка не така гнучка. Тому зберігати емоційну і психічну стабільність зараз дуже важливо усім людям. Адже такого рівня стресу ми так масово, напевно, не мали ніколи.
- Якщо раніше якась проблема здавалася кінцем життя, то тепер дивишся назад і розумієш, що не такі то вже були й проблеми.
- Так, але тут все одно некоректно порівнювати. Я пам’ятаю, як було мені, коли померла мама, тому не можу сказати, що те, що я зараз відчуваю, набагато гірше. Це абсолютно різний рівень стресу, болю, шоку і страждань. Просто тоді він був такий, а зараз ось такий. Ми не применшуємо вагу того, іншого стресу, який людина відчувала, – мама, яка втратила дитину, чи дитина, яка втратила маму колись у мирному життя. Це різне. Але по своїй силі це дуже сильне потрясіння. Просто тоді кожен був сам у своєму горі, а зараз це горе на всіх. Тому потрібно об’єднуватися, підтримувати, допомагати, слухати одне одного, щоб якось все пережити.