7 липня в прокат виходять «Скажені сусіди. Нові історії». Здавалося б, у сім’ї Середюків після гучних весіль мав би нарешті запанувати спокій. Проте гармонію порушує сусідка Оксана, яка привезла з курорту нового чоловіка. Ним виявився колишній однокласник Василя Середюка, що докучав Середюку усі шкільні роки. То ж, як ви вже здогадалися, без нового протистояння тут аж ніяк не обійтися.
Нашу розмову з акторкою кіно та театру Лесею Самаєвою, яка зіграла у комедії Галину Середюк, ми й розпочали з цієї історії.
Страшний дурний сусід перекапустив усе наше життя
- Лесю, а ви підете у кіно?
- Обов’язково піду. Із задоволенням знову заглиблюся у цю історію. Це мої приємні спогади, мої улюблені люди. Це вже частина мого життя, частина моєї сім’ї, вся команда як моя рідня. Цілий місяць ми з моїм Театром драми і комедії на лівому березі Дніпра були в турі Європою з виставою «Погані дороги», тому я пропустила передпоказ стрічки. Я, напевно, єдина з наших, хто фільм не бачив. То ж мені дуже цікаво подивитися на результат нашої роботи.
- Ви все встигли відзняти і озвучити до війни?
- Так. Але, на превеликий жаль, маємо страшного дурного сусіда, який перекапустив усе наше життя, по телебаченню зараз ідуть інші новини, тому показати фільм в кінотеатрах – це гарна ідея. Так кожна людина може прийняти рішення, запитавши себе: «В якому я зараз стані? Чи хочу я переключитися на щось позитивне, посміятися, відволіктися, набратися якихось життєвих сил?» І якщо так – купити квиток і піти в кіно. А якщо, наприклад, хтось відчуває, що нині це зайве, що він не хоче сміятися, має абсолютне право цього квитка не купувати. Кожен сам для себе вирішує – хоче він цього зараз чи ні.
- Для багатьох гумор, комедії, якісь меми – це спасіння, це дозволяє хоч на трішечки відволіктися, посміхнутися. Що для вас спасіння?
- Будь-яка людина, у якої розвинена емпатія, зараз живе в шоковому стані, стресі, в негативних новинах, переживає за наших людей – за тих, хто під окупацією, за своїх рідних, за самих себе, за наші ЗСУ. Тому переключатися треба обов’язково.
Багато людей мені говорять, що зараз передивляються якісь комедійні стрічки, бо інакше просто неможливо переключитися. Зараз настільки домінують негативні емоції, що сама людина не здатна це зробити. А подивитися комедію - це як сходити до психотерапевта. Хочеш чи не хочеш - ти все одно відволікаєшся хоча б на якусь годину. Це дуже важливо для психіки, емоційного стану. Тому для мене нині гумор - це як психотерапія.
- А от якби вам зараз довелося грати у комедії – це було б важко чи, може, навпаки, це б трохи розрадило?
- Це абсолютно б розраджувало. Спочатку я заставляла себе хоча б якось вийти з пригніченого стану. Перші дні війни взагалі хотілося десь забитися у куточку, нікого не бачити і не чути. І тільки через відповідальність перед людьми, які загинули, яких вбили ні за що, закатували, заради тих, кому у цей час ще важче, я заставляла себе розповсюджувати у соцмережах важливу інформацію, записувати якісь відео.
Але через певний час зрозуміла, що оця страшна війна – це частина нашого життя. І поки ми не здобудемо перемогу, ти нікуди не дінешся, тобі треба відволікати своїх друзів, рідних, близьких. Тому зараз у мене немає якогось ступору перед гумором, і я б залюбки знімалася у комедії.
Гумор людям дуже потрібен. Бо якщо ми зможемо посміхатися, збережемо наше вміння жартувати, то зможемо пережити ці страшні обставини. Наша нація вже багато століть страждає від сусіда, і ми все одно зуміли все пережити, ми, як той кріп, все одно проростаємо з насіння. Гумор, наше вміння знаходити щось смішне, позитивне, іронічне теж допомагали нам виживати усі ці сторіччя.
Дуже радує, що всі об’єднані спільною ідеєю
- Ви щойно повернулися з гастролів Європою, де грали «Погані дороги» режисерки Тамари Трунової за п’єсою Наталки Ворожбит. Як вас приймали? І яка публіка приходила на ваші вистави? Ходять в більшості наші чи європейці?
- Дуже багато приходили місцевих. Особливо дуже багато місцевих було в Німеччині – в Мюнхені і Берліні. Німці, до речі, дивилися дуже тихо і майже не реагували. А потім влаштували нам гучні овації. Це було вражаюче.
Коли так тихо слухають, ти одразу думаєш: а чи вони розуміють, а чи встигають читати переклад на рухомому рядку. Наталка Ворожбит писала текст на документальній основі, тому у виставі є українська мова, російська і суржик. І ми намагалися зробити такий переклад, який би відповідав нашим мовним нюансам. Щоб європейці розуміли: якщо це лайка, то щоб це була лайка, якщо це суржик – то щоб це був суржик.
Багато наших, хто виїхав примусово через війну, було у Латвії та Литві. Вони на першій же фразі, тільки чують рідну мову, починають плакати.
А один чоловік мені сказав таку річ: «Мій ранок і вечір починаються з новин про Україну. Але одна справа – читати сухі новини, а інша – подивитися виставу. Ви мене настільки емоційно купили, що тепер я з Україною і серцем, і душею». Справді, коли ти читаєш новини, ти розумієш жахи, людина співчуває більше розумом, а коли долучається ще й мистецтво, людина всі жахіття може відчути ще й серцем, і співчуття набагато глибші. Тому мистецтво - це дійсно зброя.
- На одній із ваших вистав були Інгеборга Дапкунайте та Джон Малкович. Розкажіть про цю зустріч.
- Це було у Ризі. Історія така – в той день в театрі якраз мала йти вистава Малковича. Але коли він дізнався, що є можливість показати українську виставу, сказав, що не буде грати свою останню виставу у Ризі, і поступився сценою заради нас.
Вони з Інгеборгою прийшли на наші «Погані дороги», потім завітали до нас за куліси, ми познайомилися, зробили спільне фото, обійнялися.
- З вами у «Поганих дорогах» грає Анастасія Пустовіт, вона два тижні провела в окупації в Немішаєвому під Києвом. Як ви переживаєте все це у своєму колективі?
- Так, Настя побувала в цій страшній окупації і зараз дуже активно волонтерить. Коли вона вийшла з окупації, то не змогла лишитися осторонь. Навіть за кордоном вона постійно була на зв’язку з іншими волонтерами.
Зараз всі актори об’єдналися і запустили благодійний акторський аукціон Act lotc в Інстаграмі та Фейсбуці, де кожен виставляє свій лот на продаж – збираємо кошти на 4 швидкі. Дуже радує, що всі об’єднані спільною ідеєю.
- Ви ж, даючи спектаклі у Європі, теж якісь кошти збирали?
- Ми - муніципальний театр, і якщо держава зараз підтримує національні театри, то муніципальні театри фактично лишилися без фінансування. З нами усіма призупинили контракти, тому що місто, ясна річ, зараз не може нас утримувати, і ми фактично стали безробітними. А у нас, як і в кожному театрі, є й літні люди, і є люди, у яких проблеми зі здоров’ям. Тому частину наших коштів віддаємо на ЗСУ, де служать наші хлопці, частину на підтримку Херсонського театру, частину на підтримку наших людей, які зараз вимушено стали безробітними.
В цьому році експериментально посадила картоплю
- Ваш чоловік, актор Андрій Самінін, теж, я так думаю, зараз без заробітку. Бо кіно не знімається, про справи у театрах ми вже поговорили. Як виживаєте?
- Чесно, було дуже важко. І страшно, бо росія забрала у нас наші плани. Я, наприклад, мала зніматися у трьох стрічках – на весну-літо у мене були заплановані паралельні проєкти, і це все за секунду зламалося. Ми перейшли на дуже жорстку економію. Я посадила город (посміхається). І якщо до цього я ніколи не саджала город, могла хіба що якусь зелень посадити, то в цьому році експериментально посадила картоплю. Поки я була в європейському турі, Андрій все прополов, кущі підгорнув. Виявляється, ми це все вміємо, хоча ніколи в житті цього не робили. Але, як то кажуть, українські гени своє беруть. Так що картопля вже точно буде.
А ще дуже тішить, що всі одне з одним діляться. Ми живемо неподалік Бучі, Гостомеля й Ірпеня, і коли війна йшла під Києвом, у нас від ракет було просто червоне небо. Так от, одні сусіди кажуть – у нас є хлібопекарська машинка, будемо пекти хліб, приходьте з борошном, інші, коли не стало бензину, пропонували поділитися. Тільки так не страшно – коли є взаємопоміч. Ти розумієш, що як би скрутно не було, але не страшно, бо є підтримка. І тим зворушливіше, коли це роблять люди, які просто в цей момент поруч з тобою. Я завжди до тремтіння, до метеликів у серці любила Україну. А після 24 лютого і взагалі вважаю, що наш народ - найкращий.
- До речі, Андрій не тільки картоплю прополов, він ще зумів вам і букет у Берлін передати. Не очікували?
- Та я аж розплакалася. На фоні війни такий романтичний вчинок – я була дуже зворушена. Його студентка Настя Король якраз їхала до Берліна, і Андрій влаштував такий сюрприз. Настя стала нашим амуром (посміхається). Я тоді хотіла піти до якогось музею, але чомусь стояла у дворику театру, де ми грали, ніби чогось чекала. І бачу як заходить Настя з шикарним букетом, ще й думаю – і кому це вона букет несе. І тут вона каже мені: «Лесю, це вам передав Андрій Миколайович».
Цікаво було б знятися в історичному проєкті
- А яким ви бачите наше кіно, театр після війни? Що буде затребувано, які жанри, історії? І в якому проєкті вам би хотілося зіграти?
- Мені було б цікаво знятися в якомусь історичному проєкті. Було б цікаво з поляками щось таке зробити. Анна Ярославна - видатна особистість. Треба піднімати нашу історію, а то росія зі своїм комплексом величності увесь час тлумачила, що немає такої держави як Україна. У нас же покоління виросли на історії, спеціально переписаній, не такій, якою вона була. Тому, мені здається, зараз це було б цікаво глядачам. Через історію відкривати - чому сьогодні ми маємо те, що маємо, де колись історично було не туди повернуто, чи десь ми слабину дали, чи не з тими в союз вступили.
А взагалі чим більше, чим різнобарвніше - тим краще. Зараз думки дуже розходяться: комусь здається, що треба знімати саме про війну, хтось вважає навпаки – не треба цього робити, ми й так у війні живемо, а людей треба відволікати. Зрештою, якщо так багато поглядів і думок – це добре. Хай кожен робить те, що бажає, а глядач уже буде обирати.
- Які у вас сьогодні є мрії? Що хочеться?
- Усім нам в першу чергу хочеться перемоги. Щоб закінчилися ці вбивства наших ні в чому не винних людей. Хочеться, щоб росія таки спокутувала свою вину, як свого часу свій шлях покаяння проходили німці. Бо якщо росіяни не усвідомлять і не пройдуть цей шлях, то оця їхня кровожерливість, ненаситність не закінчиться. Росія має відповісти за такі страшні свої злочини.
Мрію після перемоги поїхати до Європи як туристка. Мрію, щоб наші люди їхали до Європи як туристи, а не як біженці.
Ну і, звісно, хочеться, займатися улюбленою роботою і не відчувати за це провини. От я граю виставу, а в цей момент гинуть люди, і в глибині душі думаєш: «Боже, а чи маю я право це робити, а чи маю я право жити, посміхатися». Тому хочеться миру, хочеться займатися улюбленою справою і жити без відчуття провини.