Для київської влади війна давно закінчилася, хоча у столиці продовжують завивати сирени повітряної тривоги, по місту завдаються ракетні удари, а Путін погрожує атакувати саме Київ. Навіть зараз, коли пишуться ці рядки, далеко звучить «ревун». За всіма правилами треба бігти до бомбосховища. Але куди?
Підвал закритий більше місяця
Буквально кілька днів тому зателефонувала подруга. Вона мешкає на проспекті Петра Григоренка у Дарницькому районі Києва. Це район, де знаходиться Дарницький вагоноремонтний завод (ДВРЗ), по якому 5 червня вдарили рашистські ракети.
- У нашій багатоповерхівці укриття – це звичайний підвал, а не спеціальне бомбосховище. Перші місяці війни він стояв відкритим, аж поки з Київської області не вибили окупантів, – розповідає подруга. – Тепер підвал зачинили на ключ. Напевно тому, що там у людей речі зберігаються, і вони переживають, що їх вкрадуть. Звичайно, на кожних дверях підвалу та біля ліфтів у під'їздах висить номер телефону голови ОСББ, у якого ключі від укриття. Сам голова живе у нашому домі. Але коли о 6-й ранку летять ракети, треба бігти в укриття, а не дзвонити комусь і просити відчинити двері. Хоча голова ОСББ начебто нормально на це реагує, але все ж...
Після таких розмов одразу все приміряєш на себе. Мені вдвічі страшніше: живу в Подільському районі, вікна квартири покривило, не вирвало з коренем лише дивом, коли по сусідству «прилетіло» від «братського народу». Поки було тихо - не нервувала, що укриття на замку вже точно більше місяця. Але після нових ударів задумалася.
- Підвал у жалюгідному стані, мені туди йти було страшніше, ніж залишатися у квартирі, але люди туди спускалися, – обговорюємо із сусідкою нашу ситуацію. - У будинку консьєржа немає, де шукати ключ у разі тривоги, незрозуміло. І хто з цим ключем куди встигне добігти, теж велике питання.
Непереконлива відповідь охоронця
На відміну від своїх колег, я під час гарячої фази обстрілу Києва ховався не в підвалі будинку, а в укритті найближчої школи в Оболонському районі. Схопив тривожний рюкзак і потягнувся туди разом із більшістю сусідів. Щоправда, укриття відкрили не відразу, лише за кілька годин: чекали заступника директора школи з ключами. Але я все одно вдячний – підвал школи став на кілька довгих тижнів для мене та моєї родини справжнім будинком.
Нині такий варіант – схопив тривожний рюкзак та побіг – уже не спрацює. Укриття у школі закрито. Навіть напис червоною фарбою «Укриття» заліплений шматками картону. Охоронець школи остаточно розставив усе на свої місця:
- Не працює і поки що не працюватиме. Воно ніби не обладнане особливо. Та й взагалі мало людей сюди ходило.
Непереконливий тон його голосу видавав розгубленість від мого запитання. Він просто не знав, що відповісти: особисто я живий свідок – у перші дні війни в укритті школи ховалися сотні людей із маленькими дітьми та домашніми тваринами. Спали на підлозі, підстеливши каремати, хтось сидячи на шкільних стільцях.
Заради справедливості, пішов до іншого найближчого укриття. Причому, судячи з онлайн-карти та місцезнаходження – територія підприємства, воно набагато надійніше за шкільне. За 10 хвилин ходьби від мого будинку. Навколо глухий залізний паркан та солідний напис «Сховище».
На цьому все: достукатись і докричатись у мене не вийшло. Навіть не знаю, чи є взагалі тут хтось живий і чи можна сховатися у разі тривоги.
"Давайте вас зробимо хранителькою ключа"
Поки не прийшла війна, я й не підозрювала, у якій надійній хрущовці живу. Укриття від повітряної атаки строго чотирма поверхами піді мною. Я в ньому навіть одного разу ховалась. Але швидше не від бомб, а від страху мародерів, ДРГ та іншого. Досвід, скажімо, не з приємних, бо в моїй стороні Подільського району справді стріляли з автоматів та когось ловили. Але зараз тиша: на знайомих дверях, куди веде стрілочка «Укриття», також, як і в моїх колег, висить замок. Добре, що вказаний на дверній табличці телефон працює.
- Ключі від укриття у майстрів ЖЕКу, - називають на тому кінці дроту адресу за п'ять будинків від мене. В принципі, до цієї точки мені близько.
– А майстри завжди на місці?
- Звичайно, ні. Але за тією ж адресою (там відділення ЖЕКу. – Авт.) завжди відкрито бомбосховище.
- Але поки людина бігтиме від мого дому до вашого, її може вбити.
- Якщо бомба впаде біля вашого будинку, то теж уб'є, - філософськи відповідає співрозмовниця.
Знайомимося - виявляється, я говорю зі Світланою Іванівною, начальником дільниці керуючої компанії, яка відповідальна і за будинок, і за підвал-укриття, і ще за понад 80 таких будівель.
- Зрозумійте, ми не можемо тримати підвали відчиненими. Вже були випадки, коли невідомі збивали замки, але ми ставили нові. Тому що можуть підкласти бомбу, зробити диверсії, пошкодити комунікації, виламати лічильники. Коли під Києвом точилися бої, у підвалі постійно перебували люди, чергові мінялися, був нагляд за приміщенням, — цілком розумно пояснює Світлана Іванівна і робить несподівану пропозицію: — Якщо візьмете на себе відповідальність, я вам видам дублікат ключів.
Я до ініціативи виявилася не готовою, але алгоритм дій на випадок загострення обстановки більш-менш зрозумілий. Звертайтесь на свою ділянку, вимагайте дублікат ключів від підвалу-укриття під свою відповідальність або шукайте сусіда, якому ці ключі вже видали. Давайте свій телефон і готуйтеся, що вам можуть зателефонувати посеред ночі.
У сухому залишку
А тепер замість неприємної післямови.
Безумовно, порятунок потопаючих – проблема самих потопаючих.
В ОСББ відповідальність за все несуть самі мешканці. І якщо вони хочуть, щоб підвал був постійно відкритий, його прибирали, поставили лавки або зберігали запаси води, то на зборах мешканців вони мають проголосувати за таке рішення.
Якщо будинком займається обслуговуюча компанія, то всі питання до неї – вона отримує гроші за обслуговування будинку навіть під час війни. І має прибирати та контролювати приміщення. Бо якщо щось трапиться з тими ж лічильниками, – саме їй доведеться витрачатися на нові. Але при цьому прислухаються і не проти передати ключ від укриття мешканцям.
З укриттям, розташованим у комунальній власності чи підприємствах, ситуація туманна. Київська мерія на запитання, чому у столиці закрили всі бомбосховища, коли до міста прилетили кілька ракет, відповіла багатообіцяюче: «Надайте запит». І це коли йдеться про життя городян! Цікаво, у кого у самій КМДА зберігається ключ від сховища? Теж бігти через п'ять будинків кудись Хрещатиком?