Чомусь добре пам’ятаю, як Катя Осадча опублікувала фото, зроблене за день до війни.
«Ми провели вечір 23-го в роботі, знімали сюжети для «Світського життя», яким не судилося вийти в ефір. Останнє мирне фото. Я ніколи не забуду цей вечір, коли ми, повні планів, думок, що завтра рано вставати, поспішали додому. Зранку дійсно рано встали, але вже не в справах… В черзі на заправці вранці 24-го в кишені знайшла сережки зі зйомок, і від цього вечора мене вже відділяла вічність», - написала вона.
З ведучою каналу 1+1 ми поговорили про наш біль, пошук зниклих українців після вторгнення росії на територію нашої країни, артистів-зрадників, нинішнє та майбутнє життя після нашої Перемоги.
Не можна без сліз дивитися, як страждають діти
- Катю, всі ці болючі історії, які проходять крізь вас, ваш проєкт «Знайти своїх»… Ви ще можете плакати? Бо, здається, у нас уже сліз не лишилося, бачачи усі звірства росіян.
- За ці вже більше ніж три місяці ми всі пережили різні відчуття - від шоку до якогось часткового усвідомлення ситуації. Напевно, більшість із нас все ще не може повірити в те, що ми живемо у війні, що можна так цинічно розповідати про те, що нас від когось звільняють.
Перший місяць я взагалі не плакала, у мене було якесь загострене почуття відповідальності за всіх, що треба триматися і допомагати. Себе зовсім не було шкода. А ось коли ми почали робити включення в «Сніданку з 1+1» і я побачила очі наших героїв, почула їхні історії наживо, прорвалися ріки сліз. Адже до включень в ефір ми здебільшого спілкувалися онлайн.
Одне із включень було із Лідією Миколаївною Горбуновою із Маріуполя. Коли почалася повномасштабна війна, вона відмовилася виїжджати, бо не могла вивезти паралізованого після інсульту чоловіка. У їхній будинок влучила ракета. Він загинув – його привалило стіною. Вона провалилася на кілька поверхів вниз. Тут неможливо було стримати сльози. Рідні її знайшли, вона виїхала із Маріуполя, але залишилася без чоловіка. Лідія Миколаївна розповідала, як кричала з-під завалів, які жахи відбувалися, як двічі потрапила під обстріл – спочатку у власному будинку, потім у Драмтеатрі в Маріуполі. Вона дякує Богу, що залишилася жива. Але в мені сидить усвідомлення абсолютної несправедливості – за що?
Не можна без сліз дивитися, як страждають діти – коли вони лишаються без батьків, коли їм відриває кінцівки… Я була в «Охматдиті», і для мене всі медики - абсолютні герої в цій війні.
Наші діти жили своїм звичайним дитячим життям зі своїми маленькими дитячими проблемами. І тут прийшла велика біда. Вони залишилися без домівки, без батьків, з понівеченим здоров’ям. І це викликає найбільше сліз. Вони тільки починають життя, а воно вже зіпсоване, вже зруйноване. Вони точно не заслужили, щоб з ними трапились такі жахи. Адже їхні однолітки в інших країнах мають щасливе дитинство. З більшою кількістю іграшок чи з меншою, з різними школами, але всі мають дитинство. А наші діти – ні! Інколи це важко навіть усвідомити.
- З якої історії розпочався телеграм-канал «Пошук зниклих», який нині став масштабним проєктом «Знайти своїх»? Чия історія так ударила в серце, що ви почали шукати людей?
- Діти й дорослі почали губитися буквально в перші дні війни, коли всі в хаосі й паніці почали евакуйовуватися, коли почали окуповувати Чернігівщину, коли гаряче було на Київщині. Я почала отримувати велику кількість повідомлень про те, що десь діти знайшлися, десь загубилися, і зрозуміла, що, напевно, таких повідомлень буде дуже багато. Бо якщо стільки повідомлень було лише в перші дні повномасштабного вторгнення, то таких випадків, історій буде багато - і треба допомагати, шукати, і не тільки через Інстаграм.
До створення телеграм-каналу мене підштовхнула історія хлопчика, про яку я дізналася буквально в перші дні війни. Мене попросили її опублікувати. Хлопчик загубився, сидів у спортзалі, якщо не помиляюся, в Хмельницькому. Я подивилася в його очі і зрозуміла, що у цьому величезному нині інформаційному потоці ця історія загубиться. А вона має бути централізована. І рішення прийшло само собою – зробити телеграм-канал, де будуть зібрані такі повідомлення. Ми спочатку почали збирати і шукати інформацію про дітей, але бачили, що дуже багато зникає і дорослих, вони не виходять на зв’язок. І люди просили про допомогу. Тому буквально одразу ми вирішили зробити телеграм-канал пошуку всіх зниклих, щоб допомагати великій кількості людей.
Коли мені прийшла ця ідея, зв’язалася зі своєю дуже близькою подругою, ми з нею познайомилися завдяки волонтерству у військовому шпиталі у 2014 році. І вона мені одразу: «Так, звичайно, робимо!». Вже за годину ми почали свій проєкт, до нас почали приєднуватися волонтери, більша частина редакції «Світського життя».
Через наше інтерв’ю також звертаюся до всіх, хто хоче доєднатися до нашої команди – приєднуйтеся. Будь ласка, приєднуйтеся до нашої команди, ми всім абсолютно раді, у нас дуже дружня і крута команда.
Зараз проєкт постійно масштабується: нас підтримує держава – Національна поліція та Національне інформаційне бюро при Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій допомагають нам ефективніше шукати зниклих людей. На телеграм-каналі «Пошук зниклих» уже більше 80 тисяч підписників. Щоденно у «Сніданку з 1+1» виходить рубрика, у якій можна побачити історії зниклих українців, ми запустили Інстаграм і наразі працюємо над запуском сайту.
Ми маємо знати зрадників серед своїх
- В ці дні ви у Києві, вдома. Дивилася відео, де ви показуєте, як квітнуть тюльпани, які ви посадили. Які відчуття? Дім цілий?
- З дому ми виїхали зранку 24 лютого, тому що живемо недалеко від військової частини. І коли виходили з будинку, я на нього подивилася і подумала: ми можемо ніколи сюди не повернутися (плаче). Але головне – лишитися живими.
А коли повернулася - все так, як ми і залишали. Юра повернувся набагато раніше, поприбирав. Вижили абсолютно всі домашні квіти, які ніхто не поливав. І це було для нас, напевно, найбільшим здивуванням - як вони, попри все, стійко трималися.
Відчуття дому абсолютно ні з чим не можна порівняти. Це рідне, твоє. Наш дім цілий. На жаль, не всім так пощастило. Тому, з одного боку, це така внутрішня щемлива радість, що тобі є куди прийти, з іншого - ти одразу уявляєш, як тисячі людей не можуть повернутися додому, як вони збирають уламки своїх будівель.
А якщо ще уявити, що в будинку жили росіяни… Це мені взагалі важко усвідомити. Коли ми виїхали, я думала: хай краще нічого не буде, ніж там будуть жити орки, спати на наших ліжках, користуватися нашим життям.
- Ви розповідали, що зверталися до українських артистів, які боязко мовчать про знущання над нашою країною. І навіть розмовляли особисто. Хто це був?
- Зверталася багато разів і через Інстаграм, і в особистих повідомленнях. Пройшло більше трьох місяців з того моменту, як почалася війна. Три місяці ці люди просто мовчать! Я дійсно вважаю, що за таке мовчання людей з українськими паспортами треба позбавити українського громадянства. Якщо публічні люди мовчать про те, що в Україні росія розв’язала війну і вбиває українців, це означає, що вони підтримують російський режим. Тобто ці люди підтримують війну. Тобто вони – не українці, вони не гідні бути українцями.
Багато переписувалася з Регіною Тодоренко. Вона нічого не написала, чому мовчить. Я так зрозуміла, що у неї свої власні причини, чому так. Те, що вона вагітна, - доволі слабкий аргумент, коли вбивають твій народ.
Я відписалася абсолютно від усіх. Напевно, два місяці тому перестала їм писати. Про зрадників не варто згадувати, писати, закликати – уже все зрозуміло.
Таїсія Повалій взагалі в перших рядах. Їй я не писала, бо писати людині, яка виступає у кремлі на 9 травня, - це взагалі безглуздо. Це вже зрада найвищого гатунку. Навіть уявити не можу, що у голові у людини, яка так чинить?! Це злочин проти свого народу – на рівні злочинів, які чинить росія. Не підтримати свій народ, не бути разом з ним – це, власне, і означає, що ти зробив вибір і не хочеш бути громадянином своєї країни. Все. Віддавайте паспорти!
- До речі, де таким людям місце після нашої Перемоги?
- Мені важко навіть усвідомити, як люди так можуть робити. Я багато про це думала, обдумувала, які можуть бути причини такої поведінки. Кар’єра в росії, в Україні – війна, повертатися немає куди? Мовчать, бо думають, що росія захопить Україну і вони повернуться в Україну зірками?
Може, це на рівні чуток, але мовчати Ані Лорак порадив Філіп Кіркоров, мовляв, вони там зі своєю війною розберуться, а в тебе кар’єра ж! Думаю, після нашої Перемоги все стане зрозуміло.
- Коли ви зрозуміли, що достукатися до росіян – це марна справа? Що стало незворотною точкою?
- Допоміг час, не було якоїсь крапки. Напевно, коли пройшов місяць війни, вже стало зрозуміло, що ніхто нікуди не піде, ніхто режим скидати не буде. І, чесно кажучи, коли пройшло вже більше трьох місяців війни, я зробила для себе висновок: ми взагалі маємо перестати дивитися в їхню сторону, забути, як звати якихось російських зірок, не згадувати їхні імена, не озиратися, взагалі навіки забути, хто вони такі.
Будь-яке ігнорування, їхнє забуття – ось це і буде нашою відплатою. Адже для зірки що найстрашніше? Забуття! Тому на території України їх мають просто забути.
Що стосується людей з українським паспортом, зараз в нашому інтерв’ю я їх згадую востаннє. Хай це лишиться нагадуванням, що ми маємо знати зрадників серед своїх.
Коли у тебе двоє маленьких дітей, ти маєш триматися всупереч усьому
- Зараз ми всі як ніколи розуміємо, що своє життя не треба відкладати на потім, потрібно жити тут і зараз всупереч усьому. Що ви для себе і своєї родини робите тут і зараз?
- Коли є діти, особливо, коли їх двоє маленьких, ти маєш триматися всупереч усьому. Нам, дякуючи Богу, вдалося виїхати, поки Іван не встиг злякатися вибухів. Данило взагалі нічого ще не розуміє, росте собі, радіє кожному дню.
Саме діти дають сили створювати для них те, чого їх намагається позбавити війна - їхнє дитинство: влаштовувати їм такий світ, де немає війни, болю, ховати від них сльози.
Пам’ятаєте італійську стрічку «Життя прекрасне», де батько з сином потрапляють до концтабору під час Другої світової війни? Щоб малий не боявся, тато пояснює йому: все, що відбувається навколо, це гра, призом у якій буде справжній танк. Хочу передивитися, але розумію, що буде ще болючіше.
Тому ми маємо вчитися створювати для дітей і заради них такий примарний безтурботний світ. І оце - не відкладати на потім - нас змушують діти. Бо в дітей не буде іншого дитинства. У них зараз є потреба радіти, гратися, гратися з однолітками, знайомитися.
Якби не діти, я б, напевно, не могла робити більшої частини з того, що роблю. Дитячі майданчики, ігри, прогулянки, малювання – це дуже відволікає. Діти живуть тут і зараз, і нам потрібно жити разом з ними тут і зараз, вчитися цього за будь-яких обставин.
- Як війна позначилася на ваших стосунках з Юрою? Питаю, бо всі емоційно по-різному переживають цей період, а тривожний стан впливає на стосунки.
- Ми удвох із самим першим вибухом під нашими вікнами 24 лютого о 5.30 ранку об’єдналися у рішенні, що нам якомога швидше потрібно убезпечити дітей. Звичайно, ми всі переживали по-різному, у всіх був різний емоційний стан, і ми, як і більшість родин, в перші тижні були у телефонах. Дивилися новини, прокидалися вночі, було якесь заціпеніння. Всі ми, мабуть, перетворилися в такі загострені клубки нервів.
Перші тижні ми навіть не обговорювали, що будемо робити. Просто розуміли, що потрібно допомагати, робити так, щоб діти були в безпеці, це стало нашим спільним родинним фронтом. Навіть не домовляючись, робили якісь речі, доповнюючи одне одного.
Нас війна ще більше об’єднала, згуртувала і показала, що тільки разом ми зможемо зробити більше. Коли один стоїть за спиною іншого – це найголовніше. Недарма ж кажуть – і в біді, і в радості.
- Що ви робите, щоб ваші сини не забували, що у них є дитинство?
- У Данила за ці три місяці війни вже є три зуба (посміхається). Він почав сидіти і повзати. Коли почалася війна, йому виповнилося 6 місяців, і потрібно було вводити перші прикорми. Все це давалося не так легко, як у мирний час.
Граємося з дітьми, вигадуємо якісь ігри, малюємо з Іваном дороги, по яких їздять машини, малюємо літаки. Іван захоплюється літаками. До речі, йому дуже сподобалися літаки з паперу. У мирному житті це було стандартне явище, а тут довелося щось вигадувати з підручних засобів. І ми наробили літаків з паперу, яких він запускав і шалено радів. Потім ми їх розфарбовували. Слава Богу, у Івана в пам’яті немає жаху від літаків та вибухів, тому він їх не боїться.
Данило потроху вже стає на ноги. У них дуже тісна дружба з Іваном. Данило дуже сумує, коли ми йдемо гуляти без нього на якийсь тривалий час.
Ще згадала мільйон різних старих ігор. Наприклад, «Морський бій» - все те, чим і ми бавилися у дитинстві, коли не було такого різноманіття іграшок, як зараз у дітей. Малювали «класики» на асфальті, стрибали. У дітей зараз абсолютно інші ігри, а тут у нас у всіх включилася фантазія.
До теми усиновлення не можна ставитися інфантильно
- Данило ще зовсім маленький, а от Івану – 5 рочків. Він запитує, чому він не вдома?
- Іван шалено хоче додому. І щоразу питає, чому ми не можемо поїхати додому. Сказали, що закриті аеропорти, і ми не маємо змоги повернутися.
Пояснили, що вдома літають ракети, і це небезпечно. Він не розпитує, у нього, напевно, якась своя картина, чому він не вдома зі своїми друзями. Поки що він історію з ракетами сприйняв достатньо спокійно. Але проситься додому щодня.
- Ви з Юрою вже говорили, що думаєте про усиновлення, розмовляєте про це. Це, звісно, дуже важка тема. Хто з вас першим про це заговорив?
- Коли я почала займатися пошуком дітей і пошуком зниклих, і коли вже стало зрозуміло, що дуже багато дітей залишаються без батьків, ми якось одночасно про це подумали. А озвучив це першим, напевно, Юра. Ця тема стала мені близькою, дуже багато людей запитували мене, як усиновити дитину під час війни, як допомогти. Я почала розбиратися. Як відомо, під час війни усиновлення неможливе.
Але ця тема дійсно дуже складна, і до неї не можна ставитися інфантильно, керуючись тільки внутрішнім бажанням. Потрібно більше про це знати. Є цілі школи прийомного батьківства, є багато психологів, які працюють в цій темі. Особливо - що стосується дітей, які залишилися без батьків у ході бойових дій, дітей, які знають, як загинули їхні батьки. До цього треба поставитися супервідповідально.
І в мирний час, без війни, дітей повертали в дитячі будинки. Ми знаємо багато таких випадків. А зараз, коли діти вже й так поранені цією війною, знову повернути дитину у дитячий будинок – це жахливо. Тому я всіх закликаю поставитися до усиновлення дуже відповідально.
Ми з Юрою говоримо про усиновлення, але перед цим обов’язково пройдемо всі потрібні етапи з психологами, вивчимо все «від» і «до».
- Поки усиновлення неможливе, можна взяти дитину на тимчасовий прихисток. Як це зробити? Чи є така функція через ваш телеграм-канал?
- Через наш телеграм-канал немає. Є державний телеграм-канал «Дитина не сама». Там є чат-бот, який можна заповнити. В перший місяць війни цей чат-бот отримав більше 6 тисяч заявок на тимчасовий прихисток дітей. Подаєте заявку, і ваша заявка буде обов’язково розглянута.
«Світське життя» після війни – це життя з новими героями
- Леся Нікітюк якось запустила в Інстаграмі флешмоб #красадляЗСУ, щоб наші чоловіки бачили нас гарними і ще краще нас захищали. Ми вже звикли жити без косметики. Ви, наприклад, коли востаннє робили макіяж, зачіску?
- Ми вели благодійний аукціон і благодійний вечір в рамках Каннського кінофестивалю, щоб привернути увагу до війни, українських кінематографістів, які воюють, і там я одягла сукню, нафарбувалася, мені зробили зачіску. Це було вперше за три місяці. І – дуже незвично.
- 10 травня виповнилося 17 років «Світському життю». Яким ви бачите «Світське життя» після війни?
- «Світське життя» після війни – це життя з новими героями. Взагалі наше життя вже не буде таким, як було. Ніколи! Ми віримо, що воно буде кращим. Але не таким, як раніше. Так само і «Світське життя» буде іншим.
Зараз кожен українець – герой на своєму місці. Той, хто виїхав з гарячих точок, хто провів тижні, місяці в бомбосховищах, мами, які вивозили дітей під кулями, мами, які вивозили дітей не під кулями, але зараз мають розповідати дітям про те, чому вони не можуть повернутися… Мами, тата, лікарі, наші захисники і захисниці, волонтери – всі вони герої. Тому «Світське життя» після війни, впевнена, буде про героїв, які вибивали нашу Перемогу, вірили, не здавалися, які і є справжніми українцями.
- Яким для вас буде наш День Перемоги?
- Уявляю, як на вулицях українських міст буде багато людей – військових, цивільних, дітей - усміхнених, радісних. Але - зі смутком в очах. Бо Перемога далася нам великою ціною, кров’ю великої кількості людей.