З Григорієм Решетником ми планували говорити про буденні життєві речі - любов, почуття… У той час, коли фраза «Як ти?» ще не несла такого глибинного змісту. 24-25 лютого ми хотіли записати розмову про прем’єру реаліті «Холостяк» – вона ж мала відбутися за тиждень.
Сьогодні з ведучим каналу СТБ ми теж говоримо про почуття – вже трохи інші, але такі ж сильні. Адже любов, як і світло - темряву, переможе.
Не відмовляємося від ідеї показати відзнятий сезон «Холостяка»
- Гришо, війна забрала у нас звичне телебачення. Ваш новий проєкт «Як ти?» - це така своєрідна заміна «Холостяка» і «Холостячки»?
- Скоріше не заміна, а альтернатива зустрічі з нашими улюбленими героями у воєнний час. Ми розпочинаємо цей проєкт з учасниками романтичних реаліті «Холостяк» і «Холостячка».
Ми відзняли новий сезон «Холостяка», прем’єра мала бути у березні. На жаль, війна в Україні не дозволила нам вийти в ефір. Але, коли прийде час, ми обов’язково покажемо цей сезон. Ми не відмовляємося від цієї ідеї, бо 12-й сезон дуже класний.
«Холостяк» - це про стосунки між людьми. І наразі говорити про це теж вкрай необхідно. На жаль, війна – це випробовування стосунків.
Проєкт «Як ти?», можливо, схожий за форматом на наше пост-шоу «Як вийти заміж?» - це така кімната для спілкування з гостями. Вже записали кілька програм, перший випуск вийшов 28 травня в ефірі СТБ, а також на офіційному YouTube-каналі. Це наш комплімент і подарунок тим шанувальникам проєкту, хто вже не перший місяць просить нас про зустрічі з героями «Холостяка» і «Холостячки».
Цікаво, але після того, як ми запустили анонси, до нас звернулися й інші зірки, готові розказати про своє життя під час війни і поділитися найсокровеннішим. Тому я буду просто щасливий, якщо проєкт «Як ти?» пошириться й на інших героїв, які не брали участь у «холостяцьких» реаліті.
- А вам не здається, що відзнятий сезон «Холостяка» до моменту виходу його в ефір буде вже не таким актуальним? Бо за стільки часу долі могли змінитися.
- Ми хочемо показати цей сезон, бо ми ним дуже пишаємося, він дуже красивий. А щодо актуальності – тема стосунків, побачень і кохання буде актуальна завжди. Так, змінилися умови, обставини життя, наші учасники наразі перебувають у різних місцях. Але через пост-шоу «Як вийти заміж?» або проєкт «Як ти?» ми все одно поспілкуємося з ними, щоб розповісти, як склалися їхні історії після 24 лютого.
«Холостяк» же, власне, не про актуальність подій, а про стосунки між людьми. І нині говорити про стосунки теж вкрай необхідно. На жаль, війна – це випробовування стосунків: є пари, які не витримують складних обставин, а є ті, чиї відносини стають ще міцнішими. Тому ми хочемо показати, що романтика, любов є у будь-який час. Це те, що допомагає нам триматися, бути сильнішими. Це ті люди, заради яких ми обороняємо нашу землю.
Ну і в мріях, звичайно, зняти великий проєкт, де головними героями стануть наші військові герої і героїні. Мабуть, уже наступного року, тому що всі вони зараз боронять нашу країну.
- Я, власне, про те, що якби ви показали проєкт зараз, це була б одна історія, де пара, можливо, була б разом, а з часом все може бути навпаки.
- У нас немає мети, щоб пара, дочекавшись фінального пост-шоу, розповіла про весілля чи про те, що вони чекають на маля. У коханні найголовніше – це процес. Ти у процесі будуєш своє життя, стосунки, помиляєшся, робиш висновки, навіть змінюєшся сам. І ми показуємо цей процес. Але завжди сподіваємося, що у фіналі кохання переможе. Я хочу вірити, що і Холостяк, і дівчата витримають усі випробовування війни і ми обов’язково зустрінемося в окремому випуску.
- Хто в майбутньому міг би бути героями проєкту як серед дівчат, так і серед хлопців? У кому ви побачили цікаву кандидатуру за цей час? І якщо раніше керівниця проєкту Анна Калина казала, що в Україні її команда уже, напевно, перезнайомилася з усіма ефектними одинокими чоловіками, то нині, думаю, ситуація змінилася. Всі ми побачили, скільки у нас є харизматичних класних чоловіків. І – дівчат!
- Тут складна ситуація, бо Решетник - одружений, Арестович - одружений, Тополя – одружений, у всіх нас багато дітей (сміється).
Хто з селебріті? Мені навіть складно озвучувати імена, тому що я захоплююся своїми колегами і не хочу нікого виділяти або давати певні надії. А то я скажу в інтерв’ю, а потім мені телефонують і кажуть: «Гришо, а коли вже зйомки?» (Сміється.)
Я захоплююся всіма колегами, нашим єднанням, особливо тими, хто знайшов у собі сили залишитися у країні попри будь-які обставини і допомагає тут і зараз на нашій території. Тими, хто пішов до тероборони і ЗСУ.
Мені, буває, дорікають: «Григорію, чому ви не на передовій?» Але я «воюю» на інформаційному фронті, допомагаю країні, збираючи кошти для ЗСУ на благодійних заходах, займаюсь волонтерською діяльністю, і я відчуваю у собі сили робити це добре.
Перші два тижні навіть не виходив на вулицю
- До речі, ви багатодітний тато і могли з Христиною виїхати з країни. Чому залишилися, причому всією родиною?
- Христина поїхала до Івано-Франківська, але там теж постійні сирени. Особливо важко на них реагує вночі наш середній Дімуля.
Чесно кажучи, я така людина, якій складно жити довгий час окремо від родини. Я хочу, щоб поряд зі мною були дружина, діти, але це не мої егоїстичні наміри – мовляв, терпіть заради мого его і заради мого бачення. Ми все вирішуємо колегіально, і Христинка теж підтримала, що ми маємо бути разом в Україні. Тут є чим допомагати.
У перші дні я геть був розбитий, не розумів, що відбувається, не знав, що робити далі. Перші два тижні навіть не виходив на вулицю. А потім ми з дітьми вийшли прогулятися центром міста, і люди підходили і казали: «Григорію, дякуємо, що ви тут. Ви надихаєте». І я зрозумів, що такі речі, як бути всім разом в Україні, теж необхідні людям. Ми всі хочемо бути на рідній землі.
- Як ви пояснюєте дітям, що відбувається?
- Дуже це складно емоційно. Особливо коли вони запитують: «Татку, а коли ми повернемося до школи, до своїх друзів, коли поїдемо у свою дитячу кімнату?» Наразі ми їх залишили у бабусі і дідуся, а самі приїхали до Києва на зйомки і вже два дні займаємося тим, що ведемо відеотрансляцію з їхньої дитячої кімнати. Ми зідзвонюємося по відеозв’язку, вони кажуть, які їм іграшки показати, ми показуємо, збираємо лего, конструюємо якісь іграшки, і вони начебто дистанційно ними граються.
Коли ми поїхали до Чехії, перше, що запитав Дімуля: «Тату, а тут сирени є?» Кажу – ні, немає. На що він: «Як це? І що – війни немає?»
Намагаємося, щоб вони якомога менше бачили жахливі кадри, не нагнітаємо агресію, яка вже кипить у кожному дорослому. Але вони знають, що триває війна, вони бажають позбавити здоров’я всіх керівників загарбницької країни, вони знають, як літають винищувачі.
Ми налаштовуємо їх на Перемогу. Але все одно на запитання - тату, коли закінчиться війна, коли ми повернемося до нашої оселі? - складно підшуковувати відповіді. Попри все ми розуміємо, що є багато сімей, яким ще складніше. І намагаємося своїм дітям пояснювати це. Ми допомагаємо сім’ям, де є малі діти, і своїм розповідаємо, що є дітки, у яких немає іграшок, одягу, щоб вони розуміли, що хтось страждає ще більше.
Коли ми поїхали до Чехії, де я проводив благодійний захід, перше, що запитав Дімуля: «Тату, а тут сирени є?» Кажу – ні, немає. На що він: «Як це? І що – війни немає?» Він так зрадів. І коли ми вже поверталися, у нього навіть піднялася температура, він почав капризувати. На психоемоційному стані їм це складно дається.
Найголовніше - дітей треба підтримувати. По можливості намагатися, щоб вони якомога менше бачили різні жахливі кадри в телевізорі та інтернеті, відволікати - читати, гуляти, займатися спортом або просто грати з ними за можливості.
- Чи змінилися ваші з Христиною стосунки під час війни?
- Дякуючи Богові, у нас були хороші стосунки і до війни. Я дуже ціную, поважаю і дуже сильно люблю Христинку. А війна нас ще більше зблизила.
Це були шалені випробування, 20-годинна евакуація… Але це була повна довіра - коли ти мовчиш, але розумієш, що поруч із тобою рідна людина. Так, нам складно, ми думаємо, як вчити дітей, як заробляти гроші, допомагати тим, хто потребує допомоги. Постійні щоденні виклики. І нам як публічним людям потрібно ще знайти енергію, щоб надихнути інших. Це теж наша відповідальність як лідерів думок, у яких є своя аудиторія. Перепрошую, може, це й пафосно звучить.
Звісно, коли ти знаходишся три місяці віч-на-віч зі своєю родиною, батьками, так чи інакше буває, що тобі не вистачає простору. Христинці теж нелегко, вона потребує своєї зони комфорту, простору, вільного часу.
Намагаємося розуміти ці моменти, іноді з’ясовуємо стосунки у дискусіях, але це все точкові моменти. Війна ще більше підкреслила, як ми любимо одне одного. Всі бажають нам донечки, продовження роду. Ми дуже хочемо, але вже після Перемоги.
Як тільки-но буде необхідність в моїх силах, обов’язково буду захищати країну
- Ви їздили до Ірпеня. Багато хто каже, що Буча, Ірпінь, Гостомель й інші понівечені міста – це такі больові точки, що не кожен витримає. Ви чому вирішили поїхати?
- Ми вирішили поїхати, аби відчути цей біль по максимуму, аби це надовго закарбувалося у нашій пам’яті, аби завтра не забути те, що відбувається сьогодні. Життя ще не налагодилося - і розслаблятися не можна.
У мене звання «лейтенант запасу», я військовий психолог. Як тільки дійде черга, я обов’язково буду захищати країну. Але на сьогодні я можу більше допомогти на своєму місці.
Ми приїхали до Ірпеня на запрошення друзів, які там живуть. Ми допомагали їм евакуюватися з Ірпеня, бо вони були на 9-му місяці вагітності, а «Гради» вже почали прилітати на їхню вулицю.
Там насправді жахаючі кадри. Ми були у той період, коли вже прибрали тіла з вулиць, але будинки і вся атмосфера говорять про те, що так не має бути у ХХІ столітті. І хоча я внутрішньо був готовий, що це непроста поїздка, все одно складно усвідомлювати, що такі речі відбуваються насправді.
Мозок відмовляється це сприймати. Це жахи і величезні трагедії багатьох людей.
Хтось мені писав: «Поїхали заради красивих фото». Це не так. Це меседж тим людям, хто не відчуває тут і зараз цю війну, хто, можливо, наразі живе у більш безпечних місцях, - нічого ще не закінчилося!
- Ваш колега і друг Ектор Хіменес-Браво пройшов військову підготовку, щоб, коли знадобиться, захищати країну. Хоча я до цього навіть уявити його зі зброєю в руках не могла. Ви про це не думали?
- Я називаю Ектора колумбійцем з українським серцем, тому що він дуже смілива людина, організовує багато всіляких благодійних заходів, пишаюся ним, він справді живе Україною.
Я проходив військову кафедру в «Десні», навчався на військовій кафедрі в університеті, у мене є звання «лейтенант запасу», я військовий психолог. Як тільки-но дійде черга за законом до таких людей, як я, як тільки-но буде необхідність в моїх силах, я обов’язково буду захищати країну. Я свідомо до цього ставлюся. Я відчуваю у собі сили пройти перекваліфікацію. Але на сьогодні я можу більше допомогти на своєму місці.
І поки не прийшла моя черга, маю всі свої сили спрямувати на те, що вмію робити найкраще. Як тільки-но держава потребуватиме моєї присутності на передовій чи в штабах - буду там, як і всі чоловіки. Я просто не хочу геройствувати, треба не говорити, а діяти, але я готовий до дій. Ми - єдина країна.
- Ви з Надією Матвєєвою ведете рубрику «Неймовірна правда про українців». А чия історія вразила вас найбільше?
- Це весілля медсестри Оксани з Лисичанська, яка через вибух втратила обидві ноги і пальці однієї руки. Їхній весільний танок – прямо до сліз. Любов попри все – це дуже надихає.
- Всі кажуть, що треба намагатися жити. Ви коли почали потроху жити?
- Повноцінно ми ще не почали жити. Поступово якось продовжував жити, виховуючи дітей, допомагаючи друзям, знайомим, займаючись волонтерською діяльністю. Тобто внутрішні переживання є, але є ті речі, які маю робити тут і зараз.
На повну силу ми зможемо почати жити тільки після Перемоги, після повернення наших територій. Я у це свято вірю.
Якщо зовсім втратили роботу, то шукайте допомоги від держави чи фондів, не соромтеся, шукайте нові можливості, не чекайте, що все станеться само собою після Перемоги.
Мотивація – це мої рідні люди, батьки, яких я з-під бомбардувань евакуйовував з рідного Миколаєва, це були дуже складні моменти.
Треба всім поступово намагатися знаходити в собі сили, не заганяти себе у депресію, шукати позитивні моменти, як би це складно не було.
Якщо зовсім втратили роботу, то шукайте допомоги від держави чи фондів, не соромтеся, шукайте нові можливості, не чекайте, що все станеться само собою після Перемоги. Дуже важлива поступова послідовна робота над собою. Я не чекаю, що прийде конкретний день і ми всі почнемо оновлюватися.
- День Перемоги – яким ви його собі уявляєте? Про що мрієте?
- Напевно, як і кожен, – зібратися з друзями, рідними за великим столом. Хочу обійняти всіх наших героїв, запустити всі наші улюблені проєкти, радіти, подорожувати Україною - мирною, безпечною, не чути сирен, не ховатися у бомбосховища.
Сподіваюся, дуже скоро ми виб’ємо цих загарбників. Хочеться повернутися до стабільного повноцінного життя у нашій прекрасній країні.
Думаю, спочатку буде вау-ефект, всі мають випустити енергію, ми зробимо всеукраїнське святкування, а потім всі станемо до роботи – будемо кожен у своєму напрямку піднімати країну. Але вже, думаю, з новими правилами, зробивши висновки. У відбудові своєї держави треба бути сміливішими, вміти нести відповідальність і розраховувати тільки на себе.