З Єгором Крутоголовим ми планували записати інтерв’ю ще до війни. Але то одне, то щось інше. Потім ми мали зустрітися 23 лютого на концерті «Дизель Шоу» під назвою «Весна надихає», та й тоді щось не склалося, якийсь тривожний був той день. Думала, подивлюся телеверсію на каналі ICTV, а там - гайда на бесіду. Проте війна нещадно перекреслила не тільки наші плани, перешматувала життя. Попри все, ми все-таки зустрілися. Звісно, не таку розмову планували до війни, але нині вона ще важливіша - щоб усе пам’ятати.
З актором та художнім керівником «Дизель Студіо» ми поговорили про українську мову, гумор, життя, переживання і навіть можливий концерт разом із «Кварталом 95».
Тризуб - це той знак, який хочу на собі носити
- Єгоре, ви перейшли на українську мову. Справляєтеся?
- Не все ще вдається, але оскільки за фахом я лінгвіст, то розумію, що без мовної практики нічого не буде. Навіть коли мені кажуть, мовляв, якщо вам зручніше російською, давайте будемо російською, відповідаю: «Ні, давайте будемо практикуватися і ви, і я». Це нормальний процес. Я розумію, що таке мовний бар’єр. Треба просто робити.
- І можете сказати - паляниця, полуниця, Укрзалізниця? Пароль: лисиця з’їла паляницю. Відповідь: це нісенітниця.
- Це я і спочатку міг сказати. Я ж не такий безнадійний взагалі-то (сміється). Тож цей екзамен я можу скласти.
- Наскільки важко було вливатися в україномовне середовище? Родина з вами теж українською спілкується?
- Це справді не так просто. Якщо нам щось зручно й комфортно, ми не хочемо це міняти і щось із цим робити, але треба. Повністю перейти в родині на українську ще не у всіх вийшло. Думаю, для цього просто потрібен час.
Я розмовляю з дружиною і сином українською, вони відповідають російською. Але ми над цим працюємо.
Я хотів, щоб мій старший добре знав англійську, і в нього це пішло непогано, у нього є успіхи. Проте, коли я переходжу на англійську, він чомусь не переходить. Не знаю, може, він трохи засмучений, бо в нього батько закінчив романо-германську філологію, він не хоче виглядати на його фоні якось не так.
Причому я ніколи не робив йому якихось зауважень, щоб після них він не хотів переходити на англійську. Те ж саме відбувається з українською. Я розмовляю з дружиною і сином українською, вони відповідають російською. Але ми над цим працюємо. Згадую філологічні методики, я ж за фахом ще трішки педагог. Боремося потроху.
- Концерти «Дизель Шоу» тепер будуть тільки українською?
- Шоу вже здебільшого перейшло на українську. Але, думаю, будуть персонажі, які розмовлятимуть різними мовами. Одначе, галочка за замовчуванням має бути поряд з українською.
- Ви навіть говорили, що хочете собі тату тризуба зробити. Це серйозні наміри? Взагалі маєте якісь тату?
- У мене немає жодного тату. І я завжди казав, що немає якогось такого символу чи знаку, який би я хотів розмістити на своєму тілі на все життя. А зараз зрозумів, що є. Що тризуб - це той знак, який хочу на собі носити.
Подзвонив Віталію Кіму і запитав, чим можемо допомогти
- Вітаючи маму з Днем матері, ви сказали: «А пам’ятаєш, мамо, у дитинстві ти казала завжди ділитися машинками. Ось, мамо, ділюся». І показали, як відправляєте машини нашим військовим. Це так проникливо вийшло. Чому саме авто - є контакти в цьому напрямку?
- Як кажуть, під час війни ви згадуєте свої колишні професії та займаєтеся тим, чим займалися раніше. Коли ще навчався в інституті, я був перевізником автомобілів із Німеччини. Я просто кайфував від того, що можу їздити на класних тачках, тому що в мене був «Запорожець». Працював на людину, це були його машини, а я був просто працівником, мені було кайфово. Навіть не гроші були головними, а саме можливість їздити на нормальних машинах.
Нині я довго розмірковував, чим можу допомогти в цей час, а в цій темі я щось розумію, і є велика потреба в машинах. Тому цим і зайнявся. Люблю автомобілі все своє життя - навіть старенькі, навіть чахленькі, навіть тремтячі.
- Спочатку, я так зрозуміла, ви купували авто за власні кошти «Дизель Студіо», пізніше почали трохи збирати - так?
- Так, за кошти студії ми придбали десь 17–18 машин. А вже збираємо кошти на антидрон - це система протидії дронам. Подзвонив Віталію Кіму, хоча до цього ми не були знайомі, запитав, чим можемо допомогти, яка найголовніша потреба. Перше, що він сказав, це натівська зброя. Я сказав, що такі ще питання не вирішую, це до Притули (сміється). А потім він відповів, що дуже потрібен антидрон. Це дорога штука, тому ми оголосили збір коштів. І купуємо машини. Ось так.
- То ви тепер один із щасливчиків - вам вдалося поговорили з Кімом.
Ба більше, це був терапевтичний шлях і для мого мозку, щоб не поїхати кукухою. І люди дякували в коментарях і повідомленнях за жарти.
- Так, я щасливчик. Іноді підкидую йому меми про нього (сміється). Звісно, йому зараз не до цього, він на них не реагує, але він класний дядько. Не чув про нього до повномасштабної війни, але те, що він з’явився - це для всіх нас велика підтримка. І для південного регіону, і для моїх близьких, і для мого рідного Миколаєва.
Він на своєму місці та круто виконує свою роботу. Я дуже радий і дуже вдячний йому, що він такий у нас є.
- Мама ваша у Миколаєві? Хто там з рідних ще живе?
- Маму забрав до себе, коли почалися прильоти в саме місто. Коли в її двір прилетіла якась херня, слава Богу, не розірвалася, я сказав: «Усе, більше не можу, будь ласка, приїжджай». Її привіз мій рідний брат, він якийсь час теж побув у нас, але зараз уже у Миколаєві. Брат моєї дружини зі своєю дружиною теж приїхали до нас. У нас зараз великий хаб для родичів.
У Миколаєві нині дуже не просто. І в той же час знаю, як міцно стоять наші захисники, миколаївські пацани, з яким настроєм, духом і гумором захищають свою рідну землю. Передаю їм великий привіт, обіймаю, люблю і дякую їм.
- Чомусь мені здається, що перше місто, куди ви поїдете з концертом, це буде Миколаїв.
- Так, Миколаїв займає особливе місце в нашому серці. І не лише в тих членів нашої команди, хто народився в Миколаєві. Усі артисти, які приїжджають до Миколаєва, кажуть, що там дуже класна публіка.
Зробили групу у фейсбуці «Гумористичні війська України», де палимо русню
- Ви радили своїм фанам не забувати жартувати та посміхатися. Свої відео ви записуєте з гумором. І, знаєте, навіть ваше просте «доброго ранку» звучить підбадьорююче і змушує посміхнутися. Де ви берете сили, щоб підбадьорювати інших?
- Так, саме з такою метою я і записував відео. Зараз мене в соцмережах стало набагато менше. А в перший місяць війни я відчував гостру потребу у своїй роботі, своїй місії. Усім було дуже важко оговтатися після розуміння того, що почалося, і я сказав собі: «Альо, ти комік чи хто? Давай, жартуй! Саме зараз жарти більш потрібні. Коли в мирний час ти розважаєш людей за гроші - це твоя робота. А спробуй зараз пожартуй!»
І мені якось вдалося настроїти себе. Ба більше, це був терапевтичний шлях і для мого мозку, щоб не поїхати кукухою. І люди дякували в коментарях і повідомленнях за жарти. Одна людина мені написала: «Я зараз у підвалі, у нас щось летить, бахкає, а я дивлюся на ваші пости та посміхаюся». Заради цього я все і робив.
Зараз мат почав прориватися і на телебачення, більше його стало і в інтернеті. Бо ми злі, ми маємо право бути злими. Але ж у нас достатньо велика дитяча аудиторія.
Зараз ми якось уже трохи пристосувалися, бачу, що багато хто теж почав жартувати, багато постів із гумором, мемами - і слава Богу. А я трішечки відійшов - займаюся своєю роботою. Хлопці шарашать гумор, ми навіть зробили групу у фейсбуці «Гумористичні війська України», де палимо русню (сміється). Вважаю, це дуже важливий аспект - бути в гуморі, сприймати все з гумором і з гумором перемагати.
Гумор має не лише терапевтичний ефект для нашої нервової системи, психіки - він ще й частина нашого національного коду, де є мова, гумор і єдність нації. Він як промінь, що знищує орду, темряву, цю хрінь, яка на нас насунулася. Гади такі, падлюки.
- Ну, в цьому сенсі можна ще й міцніші слова підібрати. Тепер ви лютий комік, як ви самі себе назвали.
- Бачу в тіктоці стендапи наших пацанів і думаю, що не я лютий комік (сміється). Там є набагато лютіші пацанчики, вони добре палять русню. Ви, певно, помітили, що зараз мат почав прориватися і на телебачення, більше його стало і в інтернеті. Бо ми злі, ми маємо право бути злими. Але ж у нас достатньо велика дитяча аудиторія, тож, думаючи про них, намагаюся не переходити цей бар’єр. Матюкатися в ефірі мені не хочеться. Ну, іноді, трішечки. Якось я вихований по-іншому, мабуть.
Ще й моя мама підписана на всі мої соцмережі. І тільки якийсь матючок у мене прослизне, каже: «Єгоре, ну нащо воно тобі». Мама - викладач, тому починаються питання. Я їй: «Мамо, та мені вже 42 роки, я вже можу це робити і не питати в тебе». Але вона знову: «Єгоре, ну не потрібно».
Зі сльозами на очах ми вже прощалися з нашим будинком
- Ми вже трішечки звиклися з тим, що треба жити далі, щось робити. А якими були для вас перші дні війни? Було страшно?
- Було страшно. І страшно ще досі. Ти не розумієш, у що воно може вилитися, як все може повернутися. Було важко в перші дні не робити в паніці якихось дивних рухів. Коли дуже близько почало ляпати, прильоти були десь в кілометрі-півтора від нас, я вже думав: «Мабуть, треба кудись валити». Та куди валити? До кого? Не було взагалі жодної думки, жодного розуміння - куди, як, що. Зі сльозами на очах ми вже прощалися з нашим будинком, бо були дуже близько до межі, до якої підійшли війська. Я завдячую, по-перше, Богу за те, що ми ще живі. По-друге, ЗСУ. По-третє, річці Ірпінь, яка розлилася й не дала їм дійти до нас.
У ці моменти допомогло спілкування з друзями й партнерами, їхня правильність, підтверджена часом, бо живемо однією великою родиною, і ми вирішили залишатися. Не знаю, може, це був зайвий ризик, але ми залишилися всією родиною. У нас двоє дітей, тут і теща, і племінниця дружини з її хлопцями. А разом із людьми, яких ти знаєш, легше все переживати.
Катаємося з малим на гойдалках, а воно літає, вилітає, запускає… І ми з ним придумували грайливі назви. Тільки-но щось лусне, кажу йому: «О, це дудука».
Так, було стрьомно. Не пам’ятаю, скільки днів сиділи то вдома, то в підвалі, а потім вирішили сходити з малим на дитячий майданчик. Виходимо, а воно як почне довбашити! Зупинялися, поверталися назад, потім вирішували все ж таки йти на гойдалки.
І от катаємося з малим на гойдалках, а воно літає, вилітає, запускає… І ми з ним придумували грайливі назви. Тільки-но щось лусне, кажу йому: «О, це дудука». Малому 2,5 роки. Летить літак, він питає: «Що це, літак?» Кажу, що ні, це ж шишика полетіла. І так у нас були бобося, дудуся, дудука.
- Як діти справлялися?
- Старшому, Левові, 12 років, і його це шокувало. Він був дуже напружений, підключився до багатьох телеграм-каналів, почав ставити запитання, яких до цього моменту не задавав - про путіна, росію, геополітику. Я провів йому декілька лекцій. Спочатку він нам розповідав новини, де що прилетіло, а потім я відправив його до комп’ютерних ігор - у нього є ігровий руль, до цього додали Xbox, Sony PlayStation. Облаштували все в підвалі. І він нирнув у цей процес, почав потроху відходити. І хай тепер скажуть батьки, що комп’ютерні ігри - це щось погане! Зараз це було дуже в тему.
А малий ще мало що розуміє. Дудуки й шишики для нього достатньо.
- Ви сказали про друзів, у яких впевнені. А були ті, хто повів себе так, як ви того не очікували?
- Усі близькі, родичі, знайомі, друзі, які живуть у росії. Лише одна людина з КВНівського минулого (він зараз достатньо відомий актор, не буду називати ім’я, щоб у нього не було якихось проблем) написала правильні слова. Усі інші пішли за кораблем.
У мене там дві троюрідні сестри, які досі мовчать. З родичами моєї дружини ми були достатньо близькі до цього часу. Але зараз спілкування з ними на нулі.
- Це важко, коли найрідніші не вірять нашим словам, що нас тут убивають.
- Психологи ж кажуть, що виведення людини з-під дії такої пропаганди, як-от російська, дорівнюється до лікування дуже серйозних психічних захворювань. Дуже складно навіть спеціалісту вивести людину з цього стану. Я знаю поодинокі приклади людей, яким вдалося це зробити.
Психологи ж кажуть, що виведення людини з-під дії такої пропаганди, як-от російська, дорівнюється до лікування дуже серйозних психічних захворювань.
Я розумію, наскільки важко проставити нашу аргументацію пропаганді. Наші слова по телефону - «ти ж мене знаєш, ти ж тут був, ти ж мені довіряєш, я тобі кажу, що все насправді не так, як вам там кажуть» - це аудіальне звернення до реципієнта. І що цьому протистоїть? Пропаганда, красиво замаскована під правду. До того ж, усі федеральні канали росії керуються з одного центру. Проте в них ілюзія того, що вони дивляться різні канали, і ці начебто різні канали показують все однаково.
І коли тобі начебто з різних джерел говорять одне і те ж, твоя аудіопромова просто не може протистояти за впливом на психіку людини гарно змонтованій пропаганді. Це дуже складний процес. Не знаю, скільки часу буде потрібно, щоб люди перейшли в інший вимір, іншу реальність.
Ми спочатку всі думали: «Зараз ми своїм родичам скажемо, мовляв, альо, нас тут бомблять ваші, а вони нам: та ви що, та ми зараз за вас перевернемо увесь світ, звергнемо путіна, щоб вас не бомбили…» Ага!
- Про що тут говорити, коли у них навіть співчуття немає, хоча співчувати наче мала б кожна людина.
- Так, хоча б це. Вони думають, що ми тут усі тю-тю, бо їм видно зі сторони, що ми тю-тю, і ми цього не розуміємо, адже коли людина сходить із розуму, вона ж цього не розуміє. І починається: «Ну, потерпіть, ми за вас молимся, скоро все буде добре, путін вас асвабадіт». Та щоб ви всралися вже! Як ви вже дістали своєю тупістю, впевненістю в якихось безглуздих ідеалах. Це суцільне розчарування в цілій нації, серед якої було дуже багато людей, на яких хотілося рівнятися, які були прикладом для нас. А тепер ти розумієш, що це агресивна нація. Розумію, що вона не вся така, бо ми бачимо людей, які розуміють, що відбувається. Але більшість…
Скільки вже разів це відбувалося в нашій історії. І ми знову починаємо їх любити, дружити, а вони знову на нас нападають. Треба вже на цьому поставити крапку і порвати ці стосунки. Не ми це почали.
Якщо ми з «Кварталом» спільний концерт зробимо, це буде дуже круто
- Так склалося, що «Дизель Шоу» - інтернаціональна команда. У вашому колективі - актори з Білорусі, росії. І якщо Дмитро Танкович і Євген Сморигін постійно живуть в Україні, у них тут дім, Сергій Писаренко начебто теж тут живе, то Маруся Грицук - у Білорусі, Євген Нікішин - у росії. Що будете далі робити? І чи спілкуєтеся з ними зараз?
- У нас був останній концерт 23 лютого. Після цього пацани повинні були полетіти в росію, а Маруся - до Білорусі.
Маруся була в окупації 17 днів. І це виглядає як злий жарт, що саме з Білорусі прийшли й окупували місце, де вона знаходилася. Потім вдалося її відправити додому. Після цього Маруся написала дуже теплий лист, і ми просто залишилися з надією, що колись зустрінемося й обіймемося. Коли це буде, не знаю, мені зараз важко про це думати.
У Женьки Нікішина, на жаль, усе коріння в Магнітогорську. Настільки я знаю, він повернувся туди. Ми після цього не спілкувалися.
Довгий час ми сприймали себе як жертву, а нині хочу й вірю, що ми будемо сприймати себе як переможців. Тому й гумор буде змінюватися.
А в Сергія дружина й діти в Україні. Вони поки виїхали до Прибалтики, бо в їхній будинок прилетіло, туди зайшли орки, усе розграбували. Але він сказав так: «Я був артистом «Дизель Шоу», ним і залишаюся». Мені дуже приємно, що він зробив свій вибір. Із Сергієм, сподіваюся, зможемо надалі виходити на одну сцену.
- Тобто вони з нами?
- Те, що вони за нас, це 150%! Але якщо Сергій вже давно почав свій переїзд і асиміляцію з Україною, то в Женьки Нікішина цього не вийшло, з цим зараз будуть складнощі.
- Чи зміняться жарти після війни? Про що будете жартувати?
- Стовідсотково гумор зміниться. По-перше, сподіваюся, що в нас зміниться не тільки гумор, а й колективне несвідоме, як любить казати Арестович. Довгий час ми сприймали себе як жертву, а нині хочу й вірю, що ми будемо сприймати себе як переможців. І це велика зміна, тому й гумор буде змінюватися.
Думаю, він стане більш інтернаціональним, бо про Україну тепер дізнався весь світ. Якщо нас будуть дивитися у всьому світі, будемо і до європейської аудиторії звертатися, мати це на увазі у своїх номерах і концертах. Ще рік тому ми поставили у план концерт у Польщі, хотіли ще й телезйомку там зробити, а сьогодні це наше бажання помножилося на 32. Думаю, концерти в Польщі та, може, Прибалтиці організуємо - поїдемо з гумором та вдячністю до людей, які нас підтримують і допомагають.
- Ви навіть говорили, що після перемоги задля спільних концертів об’єдналися б разом із «Кварталом 95». Ну, це було б таке історичне об’єднання, я б сказала. Ви вже з кимось це обговорювали?
- Ще не говорив, але я це сказав відкрито. Поки що з їхнього боку не було якихось відповідей, але відносини наші потеплішали, я так скажу. Якщо ми якийсь спільний концерт зробимо, це буде дуже круто. Мені було б дуже цікаво зробити такий тандем, і це був би знак для всієї країни, що час об’єднуватися всім. Треба обійматися і єднатися. На цьому повинні закінчуватися всі суперечки. Тому, сподіваюся, що хтось відгукнеться, і ми бомбанемо спільний концерт.
- До війни, пам’ятаю, ви могли вколоти шпильками одне одного. Що вам було ділити?
- Це конкуренція. Було багато підводних камінчиків, яких глядачам не видно, вони не знають. Були протистояння конкурентів - і не тільки в гумористичному просторі. Але я вважаю, що після 24 лютого то все херня, яку треба залишити в минулому, аби жити в єдиній країні єдиною нацією, де українці з українцями не сперечаються.
- Думаєте, так буде? Суперечки в соцмережах і нині не припиняються. Чи станемо ми одне до одного добрішими?
- Ми повинні це зробити. Блін, ну якщо хтось цього ще не розуміє, то вже треба роздуплятися. Якщо не буде роздуплятися, треба давати потиличника.
Якщо хтось не розуміє, що плани путіна не спрацьовують ще й тому, що український народ об’єднався і стоїть, то треба втокмачувати. Якщо сратися одне з одним, у цей розкол одразу лізтимуть пропутінські сили, цього не можна допускати. Що? Невже ми щось не зрозуміли?
Якщо хтось не розуміє, що плани путіна не спрацьовують ще й тому, що український народ об’єднався і стоїть, то треба втокмачувати.
А в інтернеті срачі були й будуть, не знаю чому. Мабуть, тому, що людину там не видно: написав якісь гадючі слова і сидить собі довольне. В очі та сама людина тій самій людині такого сказати не могла б. А інтернет провокує на таку манеру поведінки загалом. Тому нам треба зберігати правильне ставлення до нас самих. Це складно. Багато хто змінився і роздуплився. І таких більшість. Люди розуміють, що зараз треба працювати на країну.
- Яким бачите наш День Перемоги? Що зробите в перчу чергу, коли переможемо?
- Мені здається, навіть коли ми почуємо слово «перемога», розслаблятися не можна. Я бачу нашу найближчу перемогу на полі бою, перемогу ЗСУ над ордою орків. Але поки в росії буде стояти путінський режим, він буде для нас небезпекою. Тому розслабитися до того моменту, поки він не впаде, буде складно.
Але ми все одно мріємо про щось. І у своїй уяві, своїх снах бачимо, як з усіх гаджетів лунає слово «перемога». І ми всі виходимо на вулиці, обіймаємося, бухаємо з усіма (сміється). Я казав, що днів 5 буду ходити п’яним, хоча не дуже люблю алкоголь. Думаю, в День Перемоги я такий буду не один.
А потім хочу проїхатися по всій країні та дати стільки концертів, скільки зможемо, щоб побачити усмішки наших людей. Хочеться бачити якомога більше українців, які усміхаються. Якщо ми змусимо їх сміятися, значить, ми правильно їмо свій хліб із маслом.