Віталій Козловський: Ненависть зіграла зі мною дуже дивну штуку – сталося якесь внутрішнє повстання

Співак розповів «КП в Україні» про своє сьогодення.

Павло Матога

З Віталієм Козловським ми поговорили і про концерти для військових, і про перші 10 днів війни, які перетворилися для нього на нескінченний «день бабака», і про «Іншу весну»… Лишили всі емоції без жодної правки.

Жити в песимістичному настрої - це нікого ніколи не рятувало

- Віталію, ви з колегами часто виступаєте перед військовими. Які емоції дають такі візити?

- Я тільки сьогодні, напевно, можу сказати, що самоствердився у своїй професії, в якій робив багато різних помилок. Звісно, я завжди знав, що на своєму шляху, але не завжди розумів своє призначення, не знав того меседжу, з яким маю йти до людей, що маю співати, які вчинки робити. А сьогодні, коли навіть маленька дитина дивиться на тебе пронизливо дорослим поглядом, ти розумієш, що знайшов себе у професії. Принаймні на цей період.

Коли я виходжу до них, у мене серце переповнене любов’ю, вдячністю, підтримкою, частково розумінням їхнього теперішнього життя. Кажу частково, бо щоб до кінця зрозуміти наших воїнів, треба побувати на передовій, пройти той шлях, яким йдуть вони.

Емоційний стан наших воїнів дуже різний, але особисто для мене це дуже необхідні зустрічі, наповнені любов’ю, взаємоповагою, шаною. Сьогодні я черпаю натхнення і радість життя саме з цих зустрічей. Ми фотографуємося, співаємо, підтримуємо одне одного. Це честь для мене.

- Слава Камінська недавно висловила свою думку з приводу концертів на передовій, мовляв, зараз не час для патріотичних пісень, це ніби бенкет під час чуми, що військові повинні бути зосереджені і не потрібно їх розслабляти піснями-танцями. Що скажете ви?

- Я це навіть чути не можу. Я зі Славою періодично спілкуюся, запитую, як вона, може, яка допомога потрібна. Всі зараз розпитують одне в одного, що і як. Справа в тім, що вона зараз не в Україні, їй так здається.

Віталій Козловський : Мародерам я просто відрубував би руки, саджав би за грати – вони мають дуже жорстоко платити за те гівно, яке роблять під час війни.

Сьогодні, навпаки, необхідно, підіймати дух, настрій, жартувати, співати. Я це впевнено можу сказати, співаючи для наших вояків. І це не бенкет під час чуми, повірте мені. Концерти сьогодні проходять не в тому форматі, в якому вони проходили раніше. Це зовсім інша емоція. Багато пісень, які співалися колись, тепер звучать зовсім по-іншому. І сприймаються по-іншому. Тому я з цим визначенням точно не погоджуюся.

Я теж думав, що зараз, можливо, недоречно давати концерти, але тільки до того часу, поки не відбувся мій перший концерт в «Охматдиті». У мене було враження, що на ті 25 хвилин, які я співав, зупинилася війна. Коли ти бачиш знедолених людей, без ніг, без сім’ї, без дружин, розумієш, що ти не маєш з ними плакати, а маєш давати якусь наснагу і мотивацію, щоб вони продовжували жити. Хоча сльози стримати сьогодні й неможливо.

Тому точно можу сказати, що дуже необхідно слухати, чути, підтримувати музикою, словами, навіть анекдотами. Бо жити в песимістичному настрої - це нікого ніколи ні в які часи не рятувало.

- Коли ви говорили про свій емоційний стан у перші дні війни, у вас прозвучала така фраза: «Дивно, навіть не злякався. Хоча, може, один раз». Що це був за випадок?

- В один із днів у нас ну дуже сильно щось бабахнуло поряд. А я несу відповідальність не тільки за тих людей, які проживають разом зі мною, а й за свою сусідку, я їй допомагаю, вона зараз залишилася одна. Вибачте, але жінки інколи бувають дуже кіпішні. Тому в перші десять днів війни вони мені настільки розхитали нерви, що не передати.

Я взагалі дуже гаряча людина, дуже гаряче реагую, якщо мені щось не подобається, розкриваю ротяку - і це чують всі (сміється). Але розумію, що зараз це недоречно, тому доводилося стримувати себе в своїх емоціях, щоб підтримувати, заспокоювати. Однак емоції нікуди не дівалися, вони в мені накопичувалися. І в той момент, як щось прилетіло так, що ледь не вилетіли вікна, вони настільки забили мене своїми кіпішами, що я сказав: «Все, збираємося, нарешті підемо у підвал». Це був єдиний раз. І в той момент мені стало дуже страшно, бо знав, що несу відповідальність не тільки за себе. Якби був сам, може, й не пішов би.

Перші 10 днів були одним довгим страшним темним днем

- Як тепер проходить ваш день?

- Окрім того, що я днями співаю, займаюся волонтерством, бо комусь завжди потрібна конкретна допомога, і ти збираєш зі світу по нитці, вечорами ходжу на збори нашого ЖК. Ми організувалися з чоловіками, щоб охороняти наш житловий комплекс, тому мародерам і стороннім тут не буде місця. Мародерам я просто відрубував би руки, саджав би за грати – вони мають дуже жорстоко платити за те гівно, яке роблять під час війни. І це було б справедливо.

Я увесь час був і залишаюся у Києві, нікуди не тікав, хоча я родом із Західної України, у мене там купа родичів. Натомість там розселяв усіх, кого тільки можна було - по своїх кумах, родичах, знайомих, друзях, однокласниках.

- А як народилася «Інша весна»?

- У перші дні війни я допомагав кому чим міг – кому ліки, кого десь поселити… На перші 10 днів просто заліг удома. Ці 10 днів були для мене одним суцільним довгим днем. Спочатку у мене був шок – я не міг повірити у те, що відбувається. Потім був біль. Потім – розпач, багато сліз і депресія. День за днем все відбувалося одне й те саме. Я прокидався зранку, брав у руки телефон і був одним суцільним вухом, оком і серцем – злився, матюкався, проклинав, намагався переконати вже колишніх друзів, що у нас війна…

Мені хотілося допомогти всім – інформацією, підтримкою, зв’язками, грошима, будь чим. За ці 10 днів я навіть практично нічого не їв.

А потім - 6 березня, мій день народження. І коли мене почали вітати, відчув якусь зовсім іншу енергію, зрозумів – нарешті у мене настав другий день. Бо всі ті 10 днів – це був один довгий страшний темний день.

Я не дуже люблю алкоголь, але тоді випити було вкрай необхідно. Випив дуже багато, мені було страшенно погано, наступного дня прокинувся з головним болем, але зрозумів, що більше не можу сидіти вдома, треба нарешті виходити на вулицю. Поїхав дивитися місто. І тоді подумав: в мене стільки накопичилося болю, що мені просто необхідно щось сказати людям, викричатися на весь світ.

Віталій Козловський: День за днем все відбувалося одне й те саме - я брав телефон і злився, матюкався, проклинав, намагався переконати вже колишніх друзів, що у нас війна.

Дзвоню Дімці Баннову (аранжувальник, автор пісень. - Авт.), з яким ми завжди робили дуже органічну музику, як мені здається. Почали думати, що б це могла бути за пісня. Але у людини - емоційне виснаження. Каже мені: «Не можу нічого писати, у мене депресуха. Дивлюся на ті смерті – і не можу нічого зробити». Що я йому не говорив, щоб підбадьорити, все було до одного місця, він не мене не чув.

І в якийсь момент я ніби всередині себе чую – повстанські пісні. А коли натрапив на цю пісню, коли зазвучав приспів «Нас весна не там зустріла і не ті пісні співала», одразу зрозумів – це те, що зараз треба. Адже у кожного з нас на весну були інші плани.

Ненависть зіграла зі мною дуже дивну штуку – сталося якесь внутрішнє повстання. Але знадобився місяць, щоб Діма зміг зробити аранжування. Це було дуже важко. Кажу зараз це, і в мене знову щемить серце. Я й психологів йому посилав, і друзів, щоб відволікли, підтримали, і сам приїжджав… Одним словом, такі мої радикальні настрої його все ж таки спонукали до роботи. Це та пісня, яка повернула й мене до мене самого.

Вона була написана Йосипом Струцюком та Вадимом Гаркавим у 1985 році, в рік мого народження. На її написання авторів надихнули світлини з Волині 1940-50-х років. Там тоді точилися кровопролитні бої, а на світлинах поряд з мужніми вояками Української повстанської армії - привітні та вродливі дівочі обличчя. Вони не пошкодували своєї молодості та життя, щоб боротися за вільну Україну. І сьогодні рядки цієї пісні - у саме серце.

- Як проходили зйомки?

- Я придумав сюжет, сценарій, ідею. Зібралися однодумці, знімали на те, що у кого було – на мобільний телефон, блогерську портативну камеру і фотоапарат. Перша наша локація була на Богатирській, 20. Зйомки були дуже важкими. Ми знімали людей, яких зустрічали під час зйомок, їхні історії, їхній біль.

Якщо й помирати, то хочу вбити як мінімум одного рашиста

- Бажання навчитися стріляти зі зброї нині з’явилося?

- Так. З чоловіками, з якими ми охороняємо наш ЖК, ми різне обговорювали. І для себе я зрозумів: якщо станеться так, що сюди зайдуть російські війська, то я хочу помирати не з заламаними за голову руками і стоячи на колінах. Якщо й помирати, то хочу вбити як мінімум одного рашиста. Якщо вже піду на той світ, то зі мною піде й одна сволота, яка сюди приперлася, коли її не чекали і не чекають.

- Ви писали, що вам дуже не вистачає тата і що ви продовжуєте з ним говорити. Про що зараз говорите? Можете йому, скажімо, виплакатися, що наболіло?

- Я взагалі сльозам мало вірю і рідко плачу. Це має щось дуже сильно защемити, щоб я заплакав. Думаю, татові сьогодні було б надзвичайно складно жити з його чесним відношенням до життя. Несправедливість його просто вбивала б. Думаю, він би це все просто не пережив.

[quote_kp type="inr_right" text="Віталій Козловський: Тих, хто розпалює ворожнечу всередині країни між своїми людьми, я просто зневажаю, це такі самі мародери, тільки емоційні".]

Його дочка і внук проживають у Москві, він би не зміг це сприймати нормально. І конфлікти були б. Я з ними сьогодні не спілкуюся. Перші десять днів ще намагався з ними говорити, пояснювати, але все марно. Багатьох взагалі прокляв і послав куди подалі. Мені кажуть, що так же не можна, ти ж собі так біду накликаєш. А як сьогодні можна, коли прийшли до тебе додому і вбивають усіх? 

[/quote_kp]

Коли це говорю, мене аж трусить, не можу себе стримувати. І не час себе стримувати. Говорю сьогодні так, як відчуваю і бачу.

- А вам не давали поради, як жити, що робити, що ви, може, розумієте не так? Порадників у нас розвелося багато.

- Тих, хто розпалює ворожнечу всередині країни між своїми людьми, я просто зневажаю, це такі самі мародери, тільки емоційні. Сьогодні не час тикати когось носом, розповідаючи, як кому жити. От пишуть мені: «В тебе кліп не такий, бо ти там добре вдягнений, чи ще щось таке». Я що - мав у лахміття вдягнутися?!

Не заспіваєш – погано, заспіваєш – погано. Створили б самі краще щось добре, а потім би уже розповідали. Але ж зараз кожен режисер, кожен зі своїм баченням – мене від цього аж трясе. Кожен війну переживає по-своєму, але точно ніхто не має права критикувати, розповідаючи, як треба жити чи де ти був раніше. Вибачте, вам ще не відзвітувався! Або згадують мені той раз, коли я виступив у тій клятій Московії. А я тоді взагалі людиною несвідомою був. До мене почали приходити якісь просвітління після смерті тата, коли я зрозумів, що більше вже не дитина. Коли є живі батьки, ти себе реально почуваєш дитиною. А коли батьків не стає, розумієш, що дитинство твоє закінчилося. Ти якось одразу дорослішаєш, розбираєшся, де ти робив правильно, де неправильно.

Знову ж таки, в очі ніхто не каже, сидять лише і пишуть якусь дурню собачу. Але я не можу мовчати. Коли несправедливо, дозволяю вголос навіть мат. Війна мене дуже сильно змінила.

- Що хочеться зробити після нашої перемоги?

- Хочеться прокинутися зранку, почути, що ми перемогли, відкрити всі вікна і кричати, вітаючи всіх з перемогою. Це буде велике щастя, на яке ми заслуговуємо.