Війна застала Катерину Кухар у Франції – напередодні вторгнення росії до України трупа танцювала «Жизель» у Ментоні. Прийшовши до тями від шоку, прима-балерина організувала великий тур Францією з благодійними спектаклями, а наразі вирушила з благодійним туром Норвегією. За допомогою балету танцюристи не лише підтримують українців фінансово, але й розповідають світові про нелюдську війну в нашій країні.
Під час вистави шукала у собі сили, щоб не піти
- Катю, де вас застала війна?
- 23 лютого у нас зі Стояновим (Олександр Стоянов – артист балету, чоловік Катерини. – Авт.) була вистава «Жизель» у Ментоні, а наступного дня ми планували ввечері летіти додому до Києва. У нас були придбані квитки на 17.00, прямий рейс Ніцца – Київ. Вранці, коли розпочалася війна, наш рейс скасували.
Для нас 24 лютого почалося о 5-й ранку, коли нам зателефонувала няня, плачучи, яка залишилася у нас вдома з нашою маленькою донечкою.
Перші думки – це стан сильного шоку та повний ступор. Наші діти без нашого захисту, коли в країні почалася війна. Але далі мозок судомно починає шукати рішення. В екстрених ситуаціях я мобілізуюсь і вкрай зібрана.
– 21 березня ви вперше вийшли на сцену після початку війни. Яких зусиль вартувало вийти танцювати?
- Це було неймовірно складно зробити з кількох причин. Наше повсякденне та професійне життя було поставлене «на паузу». Ніхто не розумів, що буде завтра і навіть через кілька годин - це ніби існування на вершині клекочуючого вулкану. Що робити та куди йти? Але треба жити далі, жити та максимально допомагати, наскільки це можливо, іншим.
Танцюючи будь-яку виставу, я завжди ставлю собі запитання: що я можу донести глядачеві? Чим поділитись? Що розповісти? І коли я вперше, через місяць воєнних дій та тривалої балетної перерви вийшла на сцену, все моє єство плакало і стискалося всередині. Під час вистави я шукала у собі моральні та фізичні сили, внутрішні ресурси, щоб не піти… Але я – артист, я зобов'язана продовжувати танцювати та нести своїм мистецтвом правильний меседж глядачам.
Після нашого гастрольного зимового туру містами Франції залишилися декорації й костюми до спектаклю, з ними розпочалися благодійні спектаклі.
Сьогодні однією з найкращої зброї в тилу є українська культура. У випадку з Kyiv Grand Ballet нашою зброєю є танець, який допомагає розповісти не лише про високе мистецтво країни, але й про жорстоку війну в Україні. Ми розповідаємо про ті страждання, яких зазнає сьогодні кожна українська родина, передаємо усі жахіття подій, що відбуваються. Проводимо паралель між містичною казкою та моторошними реальними подіями, передаємо своєю пластикою цей німий крик…
- Куди спрямовуєте виручені від продажу квитків гроші? Яким категоріям людей хочете наразі допомогти насамперед?
- Це допомога всім українцям, які її потребують, я ніколи не могла поділяти людей на тих, кому треба більше, а кому менше. Для того щоб робити такі висновки, потрібно глибоко заглиблюватися в історію кожного. Ось, наприклад, перша благодійна вистава, яку ми провели, була спрямована на покупку необхідної машини швидкої допомоги для медиків Львівщини. Стоянова навіть нагородили медаллю за благодійну діяльність.
Ми зі Стояновим танцювали благодійний гала-концерт на підтримку України в Opera National de Paris, усі виручені кошти від продажу квитків – було зібрано 300 000 євро – відправили до Alliance Urgences Ukraine.
Нині ми у Норвегії у благодійному «Турі солідарності». Виручені кошти від продажу квитків йдуть на підтримку українських артистів, а також на благодійність – з кожного квитка 50 норвезьких крон перераховуються до організації «Врятуйте дітей».
Наразі на артистах, які перебували на гастролях у момент початку війни, лежить головна місія – висвітлювати події, що відбуваються в Україні, ми на інформаційній передовій.
Стан повної розгубленості змінився депресією
– 48-й день війни… Що зараз відчуваєте?
- Стан повної розгубленості змінився депресією. В Україні у нас лишилося все. Батьки, друзі, будинок, державний коледж, до якого я вже встигла прикипіти душею за час мого керівництва, мої співробітники, колеги і, звичайно, мої студенти. З усіма постійно залишаюся на зв'язку. Але головне, мої діти зі мною. Доки не забрала їх у різні часи і з різних кордонів, не могла ані дихати, ані плакати.
Після усвідомлення та прийняття цього страшного сну, від якого ми всі намагалися прокинутися, прийшло розуміння повного світового безсилля та відчуття, що з цього часу ніхто і ніде не зможе почуватись у повній безпеці.
- Як у Франції приймають українців?
– Ми їздимо на щорічні гастролі до Франції вже, мабуть, близько 15 років. І ще ніколи французи не приймали українців так тепло. Публіка встає, коли звучить Гімн України, і дуже довго аплодує, не відпускаючи нас зі сцени.
Французи та вся Європа дуже співпереживають нашому горю. На всіх каналах новин говорять про російське вторгнення до України, показують репортажі з місця бойових дій, часто беруть інтерв'ю у Зеленського з прямим включенням.
З пуантами допомогли прими-колеги з Grand Opera
- Як дітям пояснюєте, що вдома йде війна? Як вони справляються?
- Діти сприймають цю трагедію в силу свого віку, до того ж ми намагаємося їх максимально убезпечити від реалій війни (синові Тимуру – 12 років, доньці Насті – 7. - Авт.). Хоча вони, безперечно, в курсі того, що відбувається. Тимур, наприклад, дуже переживає за бабусю й дідуся, які нині у Києві, за своїх друзів. Діти дуже хочуть повернутися додому.
- Як батьки?
- Я щоранку прокидаюся і боюся брати телефон, дивитися новини та дзвонити їм.
- Що ви взяли з собою - як виглядає ваша тривожна валізка?
- У мене не було можливості зібрати тривожну валізку. Я виїжджала до Берліна на тиждень міжнародного конкурсу Tanzolymp зі своїми студентами, після якого їхала на гастролі до Франції, і мій багаж був не зовсім звичайним для сьогоднішньої ситуації. Я взяла підбори, діловий та ошатний одяг, як зобов'язує протокол подібних заходів. Тому улюбленого для мене спортивного одягу у мене практично не було. Як і косметики. Жінки мене зрозуміють. Взяла з собою по мінімуму в тревел-бокси, щоб вистачило лише на кілька тижнів.
Та сама історія у мене була з пуантами - найціннішим і найнеобхіднішим атрибутом балерини. У мене мала бути тільки одна вистава – «Жизель». І я взяла кілька пар пуантів, які вже відслужили своє і готові були витримати лише одну виставу і назавжди залишитись у Франції. Але прими-колеги із Grand Opera дуже допомогли. Хоча довелося поміняти колодку та марку балетного взуття.
- Що хочеться насамперед зробити в наш День Перемоги?
- Обійняти маму.