«Нічні зміни викошують, графік дуже складний, постійно в робочих чатах, на монтажі, завжди потрібно бути на зв'язку…» - такі повідомлення я отримувала від Анастасії Даугуле протягом майже двох тижнів, коли ми з нею намагалися викроїти хоча б хвилин 15 на розмову. Настя – ведуча цілодобового телемарафону "Єдині новини", один із блоків якого готує канал "Інтер".
З телеведучою ми поговорили про те, як працюють новини у воєнний час, як змінилося її життя з 24 лютого і, звичайно, про нашу перемогу, яка обов'язково буде за нами.
В умовах повного хаосу складаю план на найближчий день
- Насте, чому вирішили залишитися у Києві? Хтось поїхав, просто не витримавши морально. І це можна зрозуміти. Наприклад, Олена Фроляк зізналася в ефірі, що просто сильно злякалася.
– Страшно всім. Коли на світанку починають бомбардувати твоє мирне місто, страх - це природна реакція. Потрібно бути або професійний військовим, або дуже особливою людиною, щоб не злякатися. Я злякалася, особливо у перші години вторгнення. Навколо паніка, розгубленість та повна невідомість. У такі моменти важливо не дозволяти страху керувати тобою. Критично важливо зберегти волю, мислити та усвідомлено діяти.
Пам'ятаєте базові еволюційні реакції ссавців у разі загрози: бий, біжи, замри? Потрібно зрозуміти свою оптимальну реакцію.
Вважаю, що свободу треба боронити. Злу – протистояти. Якщо ми всі поїдемо, що залишиться – просто територія, порожні квадратні метри? Вирішила залишитися та захищати цінності добра на своїй ділянці. Робити те, що вмію. А вмію робити новини, створювати інформаційний продукт, видобувати та перевіряти факти, відсіювати емоції та оцінки, вибудовувати цілісну картину дня, доносити глядачеві оперативну й достовірну інформацію.
Пишаюся нашими мужніми військовими. Пишаюся звичайними чоловіками, які не заполонили львівські кафе і не стали платити хабарі, щоб перетнути західний кордон, а вирішили захищати свою родину та свою країну.
Нікого не засуджую, жодним словом. Якщо у жінки є маленькі діти, необхідно негайно їхати із зони бойових дій. Якщо людина хвора, прив'язана до лікувальних протоколів, необхідно негайно їхати. Якщо людина слабка, обмежена в русі, потрібно по можливості евакуюватися. Це очевидно.
Кожен обирає свій шлях. Просто війна одразу виявила, хто є хто. Як на рентгені. Пам'ятаєте, фейсбучні гуру раніше рекомендували нам виходити із зони комфорту? Тепер ми просто вилетіли з цієї горезвісної зони комфорту зі швидкістю гіперзвукових ракет РФ, націлених на наші міста. Саме в такі моменти людина робить моральні вибори, проходячи лінією гідності, честі, мужності.
- Вам друзі, знайомі пропонували поїхати? Чи були такі думки?
- Так, можливість виїхати була. Потягом, авто. Та пішки зрештою. Є логістика, є розуміння умов прийому біженців в інших регіонах та країнах.
Прийняла свідоме рішення залишитися та працювати. Допомагати всім, хто включає телевізор, радіо, «Дію» (ми ведемо ефіри всюди, навіть у мобільних додатках), орієнтуватися в морі інформації, підтримувати дух і настрій, по-журналістськи фіксувати і документувати військові злочини, показувати правду і наближати перемогу.
- Що вам допомагає заспокоюватися, коли бачите, на що перетворилося наше життя?
- Дисципліна розуму й тіла. Моя філософська освіта, яку встигла здобути до війни. Я досить стресостійка людина, за що дякую філософам-стоїкам. Головна опора – завжди всередині нас. Роби, що повинен. Якщо ти розумієш «навіщо», тобі під силу будь-яке «як».
В умовах повного хаосу складаю план на найближчий день. Те, що можу реально здійснити. Розпорядок, циркадні ритми, сон, якщо виходить, адже робочі зміни часто нічні, ресурсний стан тіла. Спорт навіть у обмежених умовах. Мінімальна, але щоденна зарядка. Тримати поставу, випрямляти хребет. Дихати глибоко. Мріяти про хороше майбутнє. Планувати дні після перемоги.
Якщо війна затягнеться, плаватиму в Дніпрі
- Як наразі виглядає ваш день? Що з'явилося у розпорядку, як змінилося життя з 24 лютого?
- Життя змінилося кардинально. Постійні обстріли, перестрілки, сигнали повітряної тривоги змінюють будь-які плани. Прочитала чудову статтю про правило «двох стін» і обладнала житловий модуль у коридорі.
Перші дні війни взагалі не спала. Потім примусово відновила порядок. Роблю зарядку. Якщо немає обстрілів та комендантської години, виходжу на коротку пробіжку. На другий день війни зламався бойлер, тож загартовуюсь крижаною водою. Дуже сумую без плавання, це моя динамічна медитація. Буду, мабуть, першою в черзі до першого ж басейну, який відкриється після війни. Якщо війна затягнеться, плаватиму в Дніпрі.
Нині полегшало з продуктами. У перші дні та тижні потрібно було роздобути свіжої їжі, а не консервів, знайти працюючий продуктовий магазин. Якось сусіди сказали, що у маркет за два квартали завезли свіжі яйця та ряжанку, але черга стоїть на пів-вулиці – я вистояла чергу, і радості від цієї покупки не було меж.
Якщо вдається в перервах між роботою щось нормальне приготувати або купити, ділюся з хлопцями, які цілодобово чергують на блокпостах у моєму мікрорайоні. Я їм розповідаю останні новини, а вони мені передають думки й настрої військових та тероборони. Так отримую зворотний зв'язок.
Ціную хорошу каву, свіжого врожаю, гарного обсмаження, зварену на якісній машині, в ідеалі - зі свіжим мигдальним молоком. Кілька днів тому виявила дві маленькі кав'ярні, що відкрилися, - працюють лише кілька годин на день. Це такі маленькі радощі, які дозволяють «заземлитися» та відчути, що є нормальне життя. Більшість часу займає робота.
Змінилося ставлення до гардеробу. Стало абсолютно неважливо, у що ти одягнений і «баленсіаги» з колекції якого сезону на тобі. Перші дні носила, не знімаючи, один і той самий світшот, у ньому ж і спала. Тепер дала собі слово тримати марку і навіть стіл для сніданку сервірую за правилами то французької, то англійської школи етикету.
Змінився навіть мій телефон. Видалила мільйон непотрібних розважальних програм. Натомість скачала офлайн-карти, систему оповіщення про повітряну тривогу, інструкції про те, як діяти при хімічній атаці, схему збору польової пічки з цегли, що швидко прогрівається, навіть без розчину.
– А як змінилася ваша робота? Як це - тримати інформаційний фронт під час війни?
- Наразі усі провідні телевізійні канали об'єдналися і ведуть спільне мовлення – єдиний телевізійний марафон. Це прецедент по всьому телевізійному просторі, такого не було ніде і ніколи. Ми всі, різні медіагрупи, до війни були конкурентами. Боролися за глядача, рейтинги, соті частки відсотка телеперегляду. Але перед серйозною загрозою ми об'єдналися. Шість провідних медіагруп, найтоповіші комерційні канали, державний та громадський мовник – тепер ми разом, єдиним інформаційним фронтом.
З початком російського вторгнення стало очевидним, що жодні розважальні проекти та шоу, якими так славиться українське телебачення, більше недоречні. Наразі потрібні щоденні та щогодинні новини, постійне інформування про ситуацію на фронті, про прийняті владою рішення, про гуманітарні коридори, про перебіг боїв та переговори.
Жоден потужний канал не потягне таке цілодобове мовлення на якісному рівні поодинці, просто фізично не вистачить людей, ресурсів, сил. Ухвалено рішення - абсолютно безпрецедентне - об'єднатися. Всі канали віддають свій сигнал, свої ресурси та частоти для єдиного марафону. Кожна медіагрупа готує по шість годин ефіру та передає слово наступній.
Це дуже складна, відповідальна та виснажлива робота. Без вихідних, без поділу на дні та ночі, бо прямий ефір іде цілодобово. Без права на помилку – тому що ми повідомляємо новини, від яких залежать життя людей.
Знаєте, наразі усім складно. І медійники працюють також на знос. З червоними від недосипання очима, з руками, які на автопілоті розшифровують та монтують відео. Наші журналісти й оператори виїжджають прямо до районів бойових дій, щоб зняти та показати справжню правду. Наші редактори перевіряють ще раз кожну інформацію за базовими стандартами - ми не можемо собі дозволити репостити телеграм-канали, розганяти «зраду» або «перемогу». Ми маємо дуже чітко відокремлювати факти від думок, аналіз - від емоцій. Бачити загальну картину дня та доносити її глядачеві швидко та чесно.
Були дні, коли добу безперервно жила на роботі, там же спала на підлозі, там же вмивалася в раковині, щоб встигнути підготувати випуск і вийти вчасно в ефір. А навколо розривалися снаряди та вили сирени. А ти маєш бути зосередженим і не втрачати самовладання.
Не подам руки тим, хто схвалює агресію Росії
- Чиї позиції українських та російських зірок вас здивували? Або тих, хто висловився, або тих, хто так і мовчить?
- Звичайно, бачу усі позиції зірок. Дякую кожному, хто публічно підтримав Україну. Шкодую про тих, хто мовчить. Не подам руки тим, хто схвалює агресію Росії.
Ті, кого ми називаємо зірками, насправді звичайні люди зі своїми страхами, цінностями, слабкостями й перевагами. Роблю висновки, викреслюю із плейлистів. І завжди пам'ятаю, що не варто розпорошувати енергію на баталії у соцмережах. А дивитись на себе. Запитати себе: не що сказав Басков чи Кіркоров, а що сказав у критичній ситуації, ставши на повний зріст, ти сам? Подивитися на себе: не обговорити, що зробив Путін, Зеленський чи Байден, а що корисного зробив сьогодні ти? Щоб відстояти свою думку, свій світ і свою країну.
- Багато хто почистив свої контакти. У вас як? Хто розчарував, хто відкрився по-іншому?
– Усіх людей стало видно, як на рентгені. У мене були розчарування. Помилилася в деяких дуже близьких, як мені здавалося, людях. Це було боляче. І викреслювати із контактів було боляче. Але набагато більше сталося відкриттів - світлих, прекрасних людей, які проявилися в ці темні дні.
- У соцмережах залишається дуже багато коментаторів, яких хочеться послати вслід за російським кораблем. Ви як абстрагуєтеся від негативу та образ?
- Якщо людина пише пасквілі і грубі коментарі в соцмережах, значить, у неї є вільний час, який вона не хоче витратити на споглядання, у неї є їжа і дах над головою, інакше їй було б не до соцмереж, у неї є інтернет - значить, її місто не в облозі, у неї є нереалізовані емоції і немає бажання відстежити власні примітивні реакції першого рівня. Адже у чому свобода волі мислячої людини - у паузі між стимулом та першим емоційним рухом.
Вступати у дискусії в соцмережах не вважаю за потрібне. Час надто дорогоцінний. Сили душевні – безцінні. Подумайте – може, за п'ять хвилин прилетить крилата ракета. І останнє, що ви зробите у своєму унікальному житті, це буде повний отрути коментар у Фейсбуці на адресу якоїсь незнайомої людини, про яку ви нічого до пуття не знаєте?
Краще обійняти того, хто поряд. Або написати тому, кого ви любите, але не наважувалися сказати. Важливо підтримувати у собі світло.
- Харків, де ви навчалися та жили, наразі рівняють із землею. Хтось залишився там із близьких вам людей?
- Харків – це біль. Бачу фотографії з вулиць, якими ходила до мого університету імені Каразіна, бачу зруйновані корпуси університету, бачу зяючу діру на місці спорткомплексу на Отакара Яроша, де відбігала стільки стометрівок, бачу розгромлені обласну та міську адміністрації, де працювала журналістом. Прекрасне, сильне, гідне місто, яке пошматоване війною! Друзі та колеги надсилають свідчення військових злочинів, які мають бути обов'язково розслідувані.
– Ви за освітою історик. Якби писали підручник з історії, як би описали все, що нині робить Росія з Україною?
- Історія – це наука. Наука – це не емоції. Це причини, приводи, факти, наслідки, закономірності. Нам наразі зарано думати про те, як війна Росії проти України увійде до підручників. Ми з вами зараз пишемо історію. Ми з вами живемо в розділі «новітня історія людства», і там попереду – чистий лист. І який буде наступний розділ – залежить від кожного з нас.
- Що зробите насамперед, коли ми переможемо?
- Після нашої перемоги мрію виспатися без сирен, проплисти в басейні без бомбардувань і сходити на побачення, діставши давно забуті туфлі на підборах та шовкову спідницю!