Історія Наталі Фаліон дуже непроста. За ці кілька років пішли з життя її син, потім - чоловік, з яким їй жилося не надто весело. Якось вона говорила нам, що з пам’яті нічого не викреслиш. Єдине, що лишається, - бути сильною і не замикатися в собі.
А потім вона раділа, що в свої майже 60 по-справжньому стала щасливою - знайшла людину, на яку чекала все життя.
«Знаєте, горе та радість поруч ходять. І ніколи не знаєш, що постукає у твої двері - щастя чи біль. Іноді вони приходять разом», - розповідала Наталя нам про Сергія і додавала, що про її любов можна написати цілу книгу.
Ми зателефонували Наталі Фаліон, щоб поговорити про «вакцинацію гумором» від «Лісапетного батальйону». Але, на жаль, почули сумні новини - не стало її коханого Сергія...
«Син ще більш талановитий, ніж я»
- Наталю, ви вже обмовилися, що наразі в турі. «Вакцинуєте" людей гумором?
- Так, "вакцинуємо" людей гумором, їм треба підняти настрій, бо люди не очікували, що вірусна епідемія затягнеться так надовго. Придумали таку програму. І приємно, що після наших концертів всі виходять дуже щасливими.
- Так, це класно. А як карантинні часи переживали? Не нудьгували? Чим займалися?
- Не нудилися, роботи було багато - ми ж сільські люди. У селі так не буває, що немає чого робити. Квіти, городи, дім, сад…
І писалося щось - у нас уже багато нових пісень з’явилося, маємо нову програму. А є ще пісні, які потребують доопрацювання або які вже запущені в роботу, але ми їх відпрацьовуємо.
Ми люди творчі, такого немає, щоб просто сіли собі й сиділи. Даремно цей час не минув.
- Коли ми побачили у Фейсбуці репетицію вашої нової пісні «Качайте, баби, прес», не змогли пройти повз. Хто писав слова?
- Мій син Сергій. У нас із ним гарний творчий дует. То я пишу, то він, то разом щось створюємо. Він пише багато, у нього дуже класно виходить. Це його.
Каже: «Мамо, глянь, є у мене такий текстик». Кажу: "Ану давай сюди". Подивилася - раз-раз, придумали мелодію і зробили пісню.
- У нього почуття гумору, як і в мами?
- Так. Це абсолютна правда. Але він ще більш талановитий, ніж я. От дивлюся на нього і розумію: я вже так не можу писати. Можливо, я сама дала собі таке послаблення, бо знаю, що він все чудово напише. Він молодець.
- У цій пісні є такі рядки: «Бо тільки з гарним пресом підбере вас «Мерседес», «пишні груди, великі очі і роти»… Вийшов класний стьоб на сучасні реалії життя.
- Звичайно, так і є (сміється).
«Люблю себе за те, що вмію не розкисати»
- Щоб гарною була фігура, співаєте ви, допоможе фізкультура. А ви прес качаєте?
- Час від часу займаюся фізкультурою. Але прес качати не можу - роблю планку. Я взагалі така людина, що не можу довго спортом займатися. То тут щось завадило, то там - немає чіткої послідовності. У мене є друг дитинства, ми з ним разом навчалися ще у школі, так він усе життя, скільки його пам’ятаю, а йому вже 63 роки, зранку робить зарядку по півгодини. Що б з неба не падало - робить зарядку, такий дисциплінований.
У мене донька теж дисциплінована. Якщо задалася метою ходити до спортзалу - ходитиме. Приїжджаємо, наприклад, до якогось нового міста на концерт, дивлюся - а її нема. А вона вже знайшла спортзал, позаймалася. І це навіть не вдома, а в турі.
Мені діти подарували на Новий рік абонемент до спортзалу, щоб я теж ходила. Буду. Потрошку треба. Що не кажи, а фізичну форму треба підтримувати, щоб м’язи були в тонусі.
- Так, може, не стільки для стрункості, скільки для здоров’я.
- Абсолютно. Це важливо. Про красу й мови немає (посміхається). Я красива була завжди. Такою і буду. Я себе люблю.
- І ви завжди себе любили? Бо нам, дівчатам, завжди чогось бракує.
- Я не любила себе з юності, а саме свій зріст. Тоді бути високою не було модно, а я висока, і високою стала дуже рано - класі у 7-му зріст був майже 185 см. Це чоловічий зріст, чоловіча статура. Та й хватка у мене чоловіча - мені до всього є діло: і тут сама все зроблю, і там.. От за це себе й не любила. Все намагалася самотужки.
А взагалі люблю своє ім’я, свою роботу. Люблю себе за те, що вмію будь-яку депресію здолати, не розкисати, вмію себе зібрати, налаштувати, переключити. Вважаю, що я молодець. Так і кажу собі: «Наталю, ти молодець!»
- І у вас виходить передавати оцей оптимістичний заряд іншим. До речі, коли слухаєш вас, настрій ніби автоматично покращується.
- І це прекрасно. Я дуже тішуся з цього. І слава Богу. Рада, що моя творчість когось хвилює та надихає.
«Ми захворіли на коронавірус. Я вижила, а Сергій помер»
- Нині нарешті можете розслабитися і не тягнути все на собі? Ви щаслива, у вас є кохана людина.
- Ви не все знаєте… Моя кохана людина чотири місяці тому померла…
- Мої співчуття.
- Я не розголошувала це. Щастям треба ділитися, щоб і люди коло тебе були щасливі, а горе - це тільки твоє. Не хотіла засмучувати всіх людей, які мене люблять, які щиро мені зичать щастя.
Ми захворіли на коронавірус. Я вижила, а Сергій помер від коронавірусу 30 вересня. Тож не все так просто.
- Тримайтеся! Це так боляче.
- Я тримаюся. Люблю себе за те, що вмію триматися.
- У вас і так останні роки були болісними. Як витримуєте цей біль?
- Це моє горе, я його не випускаю назовні. У мене тяжкі ночі, я погано сплю. Думки не можна прогнати. Як би ж можна було просто шторку закрити! Але знаходжу собі заняття, увесь час намагаюся бути у русі, у мене завжди людно.
Правда, після похорону трохи жила у Києві у доньки, а там - діти, собачка, було чим зайнятися. Потім повернулася до села - а тут дівчата, нову програму треба готувати, репетиції щодня. Кожен день є якась зміна діяльності, і це допомагає.
- Можливо, інколи й треба випускати всі почуття на волю.
- Скажу по секрету, поки мене ніхто не чує, бо мої діти зараз поруч: я люблю голосно поплакати, навіть покричати, коли нікого немає в хаті. Поголосити. І час від часу це роблю. Але тільки сама для себе. Для людей я сильна, оптимістична, життєрадісна - і я така була, є і такою завжди буду. А те, що у мене всередині, - це тільки моє. Я цим ні з ким не ділюся. Лише для себе: поплакала, пожаліла себе: «Ну все, Наталю, поплакала - далі продовжуємо жити».
«Знаю, що ми все подолаємо»
- Продовжуватимете тур? Багато міст запланували?
- У нас багато концертів. Увесь лютий, половина березня вже розписані. Щось з’являється й по ходу. Хоча наразі дуже ризиковано далеко планувати - прокатники вкладаються у рекламу, тому прикро, коли все відміняється. Але поки що працюємо. У нас у Львові два концерти, в Івано-Франківську два, у Тернополі два, квитки продані, люди на нас чекають. А потім Рівне, Володимир-Волинський, Запоріжжя, Полтава, Миколаїв…
- Всю Україну хочете об’їхати?
- Так. Ми так завжди й робили. Наразі навіть менше концертів. А то було цілими тижнями у турі. Як далі - подивимося. Я вже, знаєте, так далеко наперед не заглядаю, дивлюся у сьогоднішній день. Є сьогодні концерт - їдемо. Автобус поламався - їдемо машинами. Якісь буденні проблеми увесь час з’являються. Але я добре знаю, що все одно ми все подолаємо, все буде гаразд.
- Добре так думати. І хай все буде. Новини, правда, не дуже якісь всі втішні, але віримо.
- Я думаю так: «Наталю, ти щось можеш змінити? Ні. А здоров’я у тебе погіршиться? Погіршиться. То нащо, Наталю, тобі ті новини? У тебе є чим журитися, про що думати, купа своїх проблем. Виріши свої проблеми, а потім будеш уже державними перейматися».
- Отже, будемо "вакцинуватися" гумором.
- Це дуже правильний вислів - "вакцинація" гумором. Його теж придумав мій розумний син. Каже: «Мамо, а давай таку програму зробимо?» І на другий день уже й пісню приніс. От і співаємо.