Напевно, вперше ми додзвонюємося до Дмитра Комарова за майже 12 тисяч кілометрів від домівки і розмовляємо між континентами – просто під час його експедиції в Еквадорі. Різниця в мінус вісім годин у часі - не завада, здається, скоро телеведучий навчиться і зовсім жити без сну: зйомки, монтаж - все в реальному часі. Прем'єра «Світу навиворіт» про Еквадор стартує на «1+1» вже 30 жовтня, тому Комаров, як кажуть, створює випуски з запалу з жару.
А ще на черзі – другий сезон «Мандруй Україною з Дмитром Комаровим», який вийде в ефір 7 листопада. Тому передаємо вам найсвіжіші новини від нашого улюбленого телемандрівника з місця подій.
Покажемо еволюцію у прискореному темпі
- Діма, судячи з анонсу Еквадору, складається враження, що це буде просто фільм жахів.
- Це буде класика від «Світу навиворіт». Дійсно, дуже важка і справжня експедиція. Ми справді провели велику дослідницьку роботу в диких умовах, справжніх джунглях. І досліджували речі невідомі.
Племена, які ми розшукали, - це дуже показовий приклад того, як може відбуватися еволюція у прискореному темпі. Ці люди здійснили стрибок від кам'яного віку до автомобілів та смартфонів за своє життя, а не за мільйони років.
Вони народилися в лісі й взагалі не контактували із зовнішнім світом. У них було прийнято вбивати всіх, хто ступає на їхню землю, – це один із законів племені. А потім, завдяки місіонерам, які намагалися їх обернути в християнство, та обставинам, що випадково склалися, у тому числі й трагічним, вони вийшли на зв'язок із зовнішнім світом.
Ми покажемо людей, які ще у 1950-70-х роках убивали за те, що ти просто випадково опинився на їхній частині лісу, ходили з списами на полювання на кабанів і з трубками отрути кураре - на мавп, а сьогодні живуть у місті, вміло користуючись смартфонами.
Один дідуля, який особисто вбивав місіонерів списами, сидів поруч зі мною і розповідав у деталях, як це було, що він у цей момент думав, чому вирішив убити білих людей, що він наразі відчуває, чи кається… Враження дуже сильні навіть для такого досвідченого мандрівника, як я.
- Що ще шокуючого для нашого розуму ти назнімав?
– Є плем'я, зараз досить відоме, – ваорані. Воно частково стало туристичним, тобто є місця, де приймають туристів, намагаються бути сучасними. Але залишилися неконтактні групи ваорані, це тагаєрі та тароменані. І вони мене дуже зацікавили.
У 1950-х роках американські місіонери намагалися вперше вийти на контакт із ваорані. Ця операція називалася "Аука". Вони передавали їм подарунки – мачете, цукор, сіль... Племена брали ці подарунки, але нічого не давали натомість, поки одного разу не передали у відповідь шматок смаженої мавпи та живого папугу. І коли місіонери вирішили, що контакт налагоджений, настав час освоюватися і знайомитися, їх убили списами.
Я, вивчивши цю історію, вирішив пройти слідами тих місіонерів і спробував відновити хронологію подій, розібратися, що сталося, і найголовніше - зрозуміти, як ці племена живуть сьогодні. А ниніі в лісах залишилися групи тагаєрі й тароменані, які досі можуть убити тебе списом, якщо ти випадково ступиш на їхню землю.
І це не якісь містичні історії. Широко відомий випадок, коли у 2016 році вони вбили звичайного туристичного гіда, який показував іноземним мандрівникам джунглі. Він повертався з туру з дружиною на човні, зупинився, щоб розпиляти бензопилою дерево, яке перегородило їм дорогу, а його проткнули списами понад 20 разів наскрізь. Дружина зазнала поранення списом, але їй вдалося втекти.
- Тобто і зараз є такі території, які треба обходити десятою дорогою?
– Так, і ми ці території проходили. У нас буде ціле розслідування, маса інтерв'ю з родичами та близькими людей, які були вбиті вже в наш час.
Дружина вбитого гіда нам особисто розповідала, як на них напали, вона й досі чітко пам'ятає їхні обличчя, як вона прощалася з чоловіком, відпливаючи на човні та розуміючи, що ніколи його вже не побачить.
У цих племен досі збереглася традиція помсти. Навіть ті представники племені, які здобувають освіту в містах, наразі намагаються на законодавчому рівні закріпити право на кровну помсту та право на вбивство. Згідно з їхніми традиціями, якщо хтось убив їхнього родича, вони мають право також вбити. І все це відбувається у наші дні.
На вечерю у племені ваорані часто смажена мавпа
- Твоєму життю загрожували?
- Ми знаходились у глухих диких джунглях на території, де вбивають усіх. Навіть самі індіанці бояться там зупинятися. Цю зону ми проходили з особливою обережністю, дотримуючись усіх правил та інструкцій.
Загроза, як мені розповіли, є завжди. Кожен, хто туди вирушає, має розуміти, що може зустрітися з неконтактними та не повернутися.
Але окрім цих, як ти сказала, страшилок у них дуже цікава культура. Всі ми чули про отруту кураре – це коли використовують такі плювальні трубочки з отрутою. Я теж, як і всі, про них чув, багато років мріяв побачити, але їх реально ніде не застосовують, і лише в племені ваорані вперше побачив цю зброю. І вона використовується не як елемент розваги для туристів - це їхня повсякденна зброя, з якою вони щодня ходять на полювання. Трубка ця – довжиною 3-3,5 метра, і вона дуже важка. І ось 20 людей з такими трубками та сотнями стріл вибігають, кричать, дуже емоційно поводяться і ганяються лісом за тваринами, а ввечері їдять здобич. Вони харчуються сьогодні так, як і колись їхні батьки.
- Цікаво, ти десь куштував страви, дуже схожі на українські?
- Були місця, де я точно куштував страви, дуже схожі на українські. Наприклад, у племені яномамі їдять макашейру, або, іншими словами, маніоку – їстівний корінь, що нагадує картоплю.
А ось на вечерю у племені ваорані найчастіше смажена мавпа. На смак нагадує качку. І якщо для нас це шок, то для них це звичайне м'ясо.
В Еквадорі збереглися різні унікальні речі. Наприклад, якщо наші діти катаються на велосипедах, то в Андах – на ламах і навіть проводять на них перегони.
Там є безліч вулканів, у тому числі й діючих. Ми піднімалися на вулкани, але чим це закінчилося і в чому особливість наших сходжень, розповісти зараз не можу, побачите в сезоні. Але це буде щось, обіцяю, до такого журналісти ще не додумувалися.
Мені вже справді не страшно, але дуже азартно
- Ти вже казав, що твій поріг страху змістився і налякати тебе практично неможливо. Ти ж розумієш, що він зміщуватиметься й надалі? А так люди ризикують подвійно, втрачаючи голову – коли вже зовсім нічого не боїшся…
- З моменту, коли ми з тобою про це говорили, ситуація не дуже змінилася, бо поріг уже й так сильно зміщений. Мені допомагає здоровий глузд і логіка. Я реально намагаюся оцінювати небезпеку перед тим, як розпочинати той чи інший захід. Наприклад, щодо відвідування зони неконтактних – я досконально вивчив це питання, розумів, яка у нас буде команда, скільки людей, які човни, який буде рівень води, що дуже важливо для того, аби пройти шлях на великій швидкості.
- Але це все одно штука непередбачувана!
- Непередбачувана. Так непередбачувано і в Києві ходити вулицею – цегла може впасти. Намагаюся зважити всі ризики наперед. Наприклад, у нас було дуже багато переміщень джунглями на маленьких літаках, і ці польоти можна назвати ризикованими.
Маючи досвід в авіації, ми сміялися і казали: «Оце жорстка посадка!» Але для людини, яка такого досвіду не має, це здасться страшним сном. Тому що це не посадка у звичному нам розумінні – це стрибки на літаку посеред джунглів по купинах.
У джунглях мала авіація – єдиний спосіб швидкого переміщення. На жаль, там немає жодних запасних місць для аварійних посадок – це нескінченні джунглі.
Здебільшого посадки робилися на такі смуги, які злітно-посадковими назвати не можна. Це коли серед джунглів прорубується смужка 400 м спеціально для того, щоб міг сісти літак, все розраховано дуже впритул. Тому тут була дуже важливою майстерність місцевих пілотів. Проте, якби не ці маленькі літаки та не ці смуги, ми б так не вивчили цей регіон. Наприклад, тільки експедиція до ваорані у нас зайняла на човні близько 4 днів на один кінець.
Це справді вийшов пригодницький фільм, і я з величезним азартом та цікавістю займався зйомками.
А щодо ризику – ти у своє запитання буквально вклала мою відповідь. Поріг страху зміщений, так, справді мені не страшно, але дуже азартно, а якщо цього не буде, не буде цікавої програми.
- Сашу ти як заспокоюєш?
- Заспокоюю дзвінками (дружина Дмитра – телеведуча, «Міс Україна 2016» Олександра Кучеренко. – Прим. авт.). Вона мені дуже довіряє, дуже добре знає мене. Ось я вилітаю, знаходжу супутниковий роутер у джунглях та пишу дружині: «Вилітаємо». Вона відповідає: «Удачі!». Кажу, не хвилюйся, сьогодні, напевно, не напишу, бо там, де ми приземлимося, немає інтернету. Вона: "ОК, домовилися".
Моя дружина чудово знає мій характер, мій ступінь відповідальності та ретельність підходу у підготовці будь-яких питань. Саша розуміє, що я просто так з мосту не стрибну, не перевіривши десять разів страховки, і не допущу якоїсь нерозумної холоднокровності.
Ми постійно зізвонюємося. Немає інтернету – я маю супутниковий телефон. Навіть коли був у дикому племені, дзвонив Саші по відеозв'язку та показував хатину із соломи, де живу. Що цікаво, там у вождя є супутниковий роутер. І доки вождь сидить у Ватсапі, його плем'я голим іде на полювання. Такий паралельний світ.
В Україні є розкішні вагони у стилі «Східного експресу»
- Зараз ти в Еквадорі, прем'єра вже за кілька днів, 30 жовтня. Ти де програми монтуєш – на колінах?
- Наразі буде трохи простіше, бо Пакистан уже завершено. А взагалі йшло паралельно три процеси – Україна, Пакистан та Еквадор.
Диски відправляються поштою до Києва, де матеріал попередньо обробляється, я отримую чернетку, вечорами після зйомок, якщо є інтернет, переглядаю, працюю з текстами, відправляю назад, потім із правками отримую відео назад, ще раз переглядаю. Єдине - дуже складно, коли не знаєш, чи буде у тебе інтернет, і мені доводилося дуже ретельно узгоджувати з колегами графік мого знаходження біля інтернету.
Коли я перебуваю у великому місті, все простіше – прийшов зі зйомок і можу вечір присвятити віддалено офісній роботі. А коли з інтернетом нестабільно, це дуже заважає процесу, тому що все дійсно робиться паралельно і впритул.
Це важко, не приховую. Ночей, коли я спав по 3-4-5 годин на добу, у цій експедиції дуже багато.
- До цього ти дознімав у Пакистані, знімав по Україні, тепер Еквадор. Вдома ти скільки не був?
- Я завжди щонайменше півроку відсутній вдома. Це щонайменше. Буває, і 8 місяців.
- Незабаром стартує і другий сезон «Мандруй Україною з Дмитром Комаровим». Ти, наприклад, обіцяєш показати, як подорожувати потягом у стилі «Східного експресу». Та ладно! Це коштує всі гроші світу?
- Гроші чималі, але все ж таки можна подорожувати Україною у розкішному вагоні в стилі «Східного експресу». Не хотілося б всю інтригу зараз розкривати, інакше нецікаво буде дивитися серію, але ми покажемо, як відчути романтику минулого століття, коли люди гарно одягалися у сукні, фраки та їхали в розкішній атмосфері.
- Це звучить прямо як картинка з фільму - сукні, вбрання, шик, блиск.
- Так і є. І ця подорож не по знайомству, це можна купити. Можна орендувати розкішні вагони, які перетворюють подорож залізницею на відпочинок у п'ятизірковому готелі. Навіть для мене це було надзвичайно несподіваним.
Давно мріяв десь спробувати таке задоволення. Такий сервіс є у різних країнах світу, але скрізь це дуже дорого, і якось у нас ніколи не складалося. А вийшло саме в Україні.
- Що ще покажеш?
- У другому сезоні ми познайомимо глядачів з Іваном Васильовичем, який не змінює професію вже 50 років і продає у Верховині газировку з сиропом, як у дитинстві. Його кіоск – справжня визначна пам'ятка селища.
Розкажемо, як оселитися в унікальному готелі з бджолами у Петра із села Красник – там і сон на вуликах, і медовий віскі - дуже цікаве місце.
Покажемо святкування Івана Купали за гуцульськими традиціями. Це дуже незвично. Всі ми звикли, що святкування Івана Купали в основному зводиться до сцени з музикантами, а поряд люди стрибають через багаття десь на полі. А у гуцулів у Карпатах раніше це було зовсім не так.
Старійшини, які ще застали ті часи, розповіли нам, як усе відбувалося насправді. І на наше прохання це свято цього року пройшло високо в горах за всіма традиціями, яким сотня років як мінімум. Це дуже рідкісний матеріал, бо так уже не відзначають. Ми разом із гуцулами відтворили ці традиції, щоб не дати їм піти в небуття.
Мені подобається прокидатися вранці і дивитися на гори
- Відчувається, що Карпати тебе зачарували. Більше того, ти доподорожувався до покупки ділянки у Верховині. Коли ми з тобою трохи раніше розмовляли про будинок, ти розповідав, що своє помешкання з Сашею у Києві поки ще не купили, мовляв, придивляєтеся, щоб знайти те саме, своє. А тут раз – і купив.
- Ділянка у Карпатах – це зовсім інші гроші. Зараз, якщо пошукати, ще можна купити за розумну ціну – за ціною литовської іномарки, грубо кажучи. Тому, з одного боку, вийшло випадково та несподівано. З іншого, це закономірно – я приїхав, подивився та полюбив.
Потім наш гід Юра Соломченко кілька разів залишав мені ключі від свого будинку – у нього шикарний краєвид із вікна на гори, я відчував себе у ролі мешканця Верховини.
Потім ми повернулися знімати цього року. Тут я знаходжу речі, які люблю і які шукаю в усьому світі. Плюс мені сподобалася атмосфера, мені сподобалися люди та взагалі сподобалося проводити там час. До того ж Юра потихеньку мене спокушав, мовляв, чи не хочеш також тут оселитися, було б круто. І ось так потихеньку-полегеньку це трапилося: з'явився варіант у 10 соток з шикарним краєвидом – саме перед моїм від'їздом до експедиції, і я сказав «так».
- Саша схвалила твою покупку?
- Звісно, ми ж родина.
- Чи часто ви зможете туди вибиратися з вашими графіками?
– Ми ж ще навіть нічого не починали там робити. Але наразі є прикольні технології, можна звести невеликий будиночок від 25-30 квадратів. Туди ж приїжджаєш заради краєвидів. Поки що фантазую: обов'язково панорамне вікно та невелика тераса з видом на гори.
Мені дуже захотілося. Я людина азартна, і коли загоряюся, мене складно зупинити (сміється). Приїжджаючи до Верховини, розумів, що хочу там жити, хочу мати там свій куточок - і не стримався. Розумію, що місяцями там не житиму, але такий варіант дачі мені дуже цікавий. Мінус одна мрія із великого списку.