Юрий Покальчук: «Меня вся шпана троещинская знает» полная версия
У Спілці письменників України Юрія Покальчука колись називали "розкольником".
Усе почалося в другій половині 90-х років, коли зі Спілки виокремилася Асоціація українських письменників (АУП). Юрко був її першим президентом. Членами Асоціації керувало не лише бажання писати цікаво й по-новому. Вони прагнули порвати з тоталітарним минулим СПУ, котра виникла свого часу в результаті примусового об'єднання письменників України в підконтрольну тоталітарному режиму організацію. А ще - пожвавити літературний процес в Україні.
Наскільки це вдалося зробити? Не так давно на прес-конференції з нагоди попередніх підсумків Всеукраїнського рейтингу "Книжка року" Костянтин Родик заявив, що вже можна говорити про формування в країні всіх ознак книжкового ринку. «Вечірці» стало цікаво, чи поділяє цей ентузіазм перший президент Асоціації українських письменників? Адже серед найбільш читаних авторів - члени АУП. Розмова, утім, зайшла далі висловлення експертної думки. Юрко розповів і про хлопчаків з колонії для неповнолітніх правопорушників, якими він опікується вже впродовж понад двадцяти років, і про своє бачення культової в останнє десятиліття постаті Че Гевари, і про плани записати черговий компакт-диск з музичним проектом "Вогні великого міста"...
- Отже, чи погоджуєтесь Ви з тим, що в Україні сформувався книжковий ринок? Адже, з іншого боку, кажуть і про те, що справжній книжковий ринок у нас буде лише тоді, коли письменники зможуть нормально жити на гонорари від проданих книжок...
- Почну з другого: виключно за власні гонорари в усьому світі живе дуже небагато письменників. Лишень ті, що повибивалися на вельми високий рівень. Як, приміром, Габріель Гарсіа Маркес. Такі письменники, уже потрапивши у світовий книжковий обіг, де кількість грошей величезна, можуть дозволити собі жити за гонорари. Я знаю багатьох літераторів у різних країнах, і 90% із них працюють і живуть не за рахунок гонорарів, а з чогось іншого. І письменництво для них, як і для нас, українських письменників (нормальних, я маю на увазі), - це все ж таки хобі, це потреба самовираження, самоствердження, піар тощо. Але - не спосіб заробітку. Останнє, звісно, теж може бути, але для цього треба мати вік, мабуть, років із вісімдесят-дев'яносто, я не знаю... Хоча, наприклад, Павло Загребельний - він живе за рахунок того, що здає в оренду квартиру в Києві, а сам мешкає на дачі. І це попри те, що він написав багато книжок і досі чимало з них друкуються.
Це за радянських часів письменник був оплачуваний державою й міг жити, якщо він видавався. Тоді автору гроші платили наперед, а потім держава ті книжки або продавала, або ліквідовувала. Письменник тоді більш-менш міг щось заробити за книжку, але теж переважно десь працював – яким-небудь редактором абощо, а література була тільки підробітком. Хоча в мене якось був випадок, коли протягом одного року вийшли дві мої книжки і я міг дозволити собі не працювати цілий рік.
Але якщо ми візьмемо українське письменство того періоду - залишається дуже небагато справжньої літератури. Бо писалося здебільшого під план, під рішення якогось там з'їзду. Література ідеологічно скеровувалася урядом, партією, а письменникам "давали жити". Тобто вони отримували гроші за книжки, котрі працювали як ідеологічний матеріал серед українського населення. Були, звісно, й окремі винятки - як, приміром, Валерій Шевчук, Григорій Тютюнник або Ліна Костенко. Ліну не друкували не те що роками - десятиліттями. А Тютюнник завжди писав тільки те, що хотів, а зрештою покінчив життя самогубством, бо не витримав усього того.
І все ж таки була тоді і справжня література, котра пробивалася крізь ідеологічний шар. Я пам'ятаю, які безглузді постанови були ухвалені щодо кількох чудових повістей Євгена Гуцала про сільських учителів. Були тоді й у Володимира Дрозда речі дуже цікаві. Але вони всі здавалися, бо треба було жити. І вони, більше чи менше, намагалися писати так, щоб це було "не проти" системи, щоб це не було якоюсь мірою неоптимістично, нестверджувально.
Тож те, що, мовляв, письменник повинен заробляти гроші - це все романтичні спомини з тих часів, особливо в Спілці письменників. Розумієте, треба розмежовувати дві речі: літературу і книжку.
- А в чому полягає різниця?
- Література - це духовний продукт. За нього гроші не платять. Це пошук душі, це самоствердження. І якщо вони збігаються певною мірою з кон'юнктурою ринку, то автор заробляє дещицю. А книжка, яку випускає видавництво, - це товар, продукт продажу. Це так само, як, скажімо, чашку випускають, чи стіл, чи сорочку. Коли книжка гарна, людина її купує. Але вона не купує духовний продукт, вона купує книжку.
За радянських часів було чимало людей, а надто серед партійних працівників, які купували фінські меблі, кришталь, але потім їм хотілося, щоб там ще й книжки стояли. Вони йшли й купували всі підряд передплатні видання. Але ті книжки так жодного разу й не розгорталися. Головне - щоб вони стояли на поличці, бо це надавало відповідного антуражу. Сьогодні людина купує книжку, якщо вона гарно видана, якщо там є малюнки, якщо в ній взагалі є щось «таке». Ну, приміром, моя "Кама-сутра" здобула перше місце в рейтингу журналу "Кореспондент". А чому? Я її оформляв сам і всі малюнки до неї добирав власноруч. Певна річ, за допомогою художника. Я завжди так роблю з усіма своїми книжками. Я хотів би, щоб, коли ту книжку хтось бере в руки, я знав, що то - справді моя річ. Щоб мені від того було приємно. І я знаю, що такі книжки розкуповуються дуже добре. А є люди байдужі, їм усе одно, що й як. Тому буває, що хороша книжка, але погано видана, не має попиту, хоча насправді чудова.
Тут, безперечно, також постає проблема дистрибуції. Це в нашій державі сьогодні найголовніша проблема - зрештою, найгостріша на нашому ринку, про який Ви говорите. Моя перша в житті книжка, яку я надрукував, вийшла накладом у 15 тисяч примірників. І я вважав, що це страшенно маленький тираж, що її ніхто не побачить. Наклад другої вже був 30 тисяч, а третьої - 65 тисяч примірників. Ось це уже був добрий тираж, там платили подвійні гроші, а книжка та стояла на полицях книгарень. Зараз, коли книжка виходить накладом у 4 тисячі - це вже начебто добре. А коли 8 тисяч, то письменник - уже герой. А чому? Тому, що цих книжок ніде немає в крамницях. Дистрибуція - вона ж не тільки від видавництва залежить. У наших райцентрах позачиняли книгарні. Навіть на Західній Україні. Тепер там продають що завгодно - фарбу для волосся, колготки, лапсердаки всілякі. А відділу книжкового немає. А раніше в кожному селі на поличках стояли книжки. І завдання держави, я би сказав - Президента держави, саме й полягає в тому, щоби зобов'язати голів держадміністрацій, аби в кожному райцентрі з'явилася книгарня. І тоді книжки підуть.
У мене буквально два тижні тому вийшла книжка "Озерний вітер" у видавництві "Клуб сімейного дозвілля". ЇЇ перший наклад - уже вісім тисяч примірників. Це видавництво розповсюджує її поштою, і сільські читачі, якщо мають кошти, замовляють її. Хоча книгарень на селі немає.
- Проте люди хочуть читати...
- Є в цьому плані досвід Швеції та Норвегії, який я мав змогу спостерігати, коли бував там. Ідеться про пересувні автобуси-книгарні. Приїжджає автобус у село, стає на ринку, де все продається, і звідтам торгують книжками. Ідея така: купить шведський дядько книжку - менше до пляшки зазиратиме. І купують. Нам би отак.
- Але ж у 70-80 роках така практика існувала і в Україні...
- Щось схоже було, але давно зникло. А зараз це - нагальна справа.
І, крім того, книжки не мають бути дорогими. Ніхто в селі не купить книжку за 15-20 грн. А от за 5 грн. - куплять.
|
Але знову-таки повернімося до співвідношення книжки та літератури. Чи кожна книжка може претендувати на те, що вона є носієм літератури і що вона повинна йти в маси? Видавця цікавлять сьогодні інші речі. Його цікавлять гроші. Йому треба дивитися, що та маса купує, чого вона воліє, у якій формі.
З періодикою те саме. Я працював на два журнали, куди мене запросили. Спершу на «EGO» (вів там колонку), а згодом - на «Форум». З часом в обох журналах мої рубрики закрили. Чому? "Надто розумно", - сказали. Остання стаття, яку я написав, називалася "Збудуй собі храм". Про те, що кожен із нас це робить, що храм - це і зовні, і зсередини. Коротше кажучи, негламурно (ненавиджу це слово). А потім мене повідомили, що їхній видавець вирішив закрити мою рубрику. Було прикро, тим паче, що вони спочатку самі "загорілися". Звичайно, видавець ставить частіше на сторінки журналів рекламу або голих дівуль. Але якщо він гадає, що від того всього більше користі для журналу, то це не так. Журнал є доти журналом, доки в ньому є що читати! А видавцям - аби простіше, аби примітивніше. Ну та Бог із ним!
- І все ж Вам подобалося туди дописувати?
- Мені було приємно. "Форум" - гарний журнал, я надрукував у ньому із десяток статей, які мали досить добрий попит. Одна з них - "Наближення до образу героя" - про Че Гевару. Я вивчав цю постать доволі ґрунтовно, зустрічався з його рідними братами. Писав також про підлітків з дитячих колоній, котрими я опікуюся.
- До речі, стосовно Че Гевари. У чому, на Вашу думку, його принадність? Марксист, до того ж, напевне, належав до таких людей, які спроможні збурити революцію, а не займатися повсякденною працею. Він же був міністром в уряді Фіделя Кастро, але майже ніяк себе там не виявив...
- У Михайла Свєтлова є такий вірш: "Я хату покинул, пошел воевать, чтоб землю в Гранаде крестьянам отдать". Перебуваючи в Аргентині впродовж кількох місяців, я знайшов однокласників Че Гевари, двох його братів, які живуть нині під іншими прізвищами, розмовляв з його колишньою нареченою, завітав до школи, де він навчався, відвідав будинок, де він народився й мешкав. Я прагнув довідатися, чому багатого хлопчика із заможної родини, який з дипломом лікаря міг спокійно жити, раптом потягло в революцію. Ключовим моментом для мене було те, що, коли він, одержавши лікарський диплом, поїхав на практику до Венесуели в лепрозорій, то відмовився там від зарплати. Він казав, що не може працювати з такими людьми за гроші. І тоді я збагнув решту - його психологію, його внутрішній світ. То є момент самопосвяти, віддачі заради того, щоб жило якесь добро. Помилка його була в тому, що він підіймав революцію не в Аргентині, а в Болівії. Аргентина була значно заможнішою, Болівія - бідніша країна. А він гадав, що біднота його зрозуміє.
Щодо його моральних якостей - він був донкіхотом. Я теж - донкіхот. Протягом двадцяти років віддавати себе тим дітям у колоніях безкоштовно - навіщо? Навіщо я витрачаю час? Навіщо витрачаю гроші? Може, я божевільний, але я знаю, що покликаний це робити. Це мені - від Бога. Я мушу це робити. І коли я приводжу якомусь хлоп'яті, до якого ніхто ніколи не приїжджав, якогось мила, прального порошку, пачку "Мівіни", а він каже: "Ти ба, це - мені? Я й не сподівався"... Один якось навіть заплакав, бо йому ніхто ніколи нічого не привозив. А він бачить, що це - для нього. І - чому? Чому це для нього? Він мені хто? Ніхто. Просто так. Оце і є Че Гевара.
- Ви - універсальна людина: письменник, поет, а співпрацюючи з групою "Вогні великого міста", ще й стали відомим як музикант. Якби Ви не стали письменником, чи стали б рокером?
- Не виключено. У мене вже вийшло три компакт-диски, зараз четвертий готується. Я не маю наміру залишати музику. Це в мене окрема ніша. До речі, ми з Фомою (лідер групи "Мандри". - Ю.Р.) нову пісню нещодавно скомпонували.
Я музикою захоплююся років із дванадцять, але не міг їй цілковито віддатися, бо література для мене таки головніша. Але музика мені допомогла гостріше відчути слово. У слові "любити" є слово "бити" і слово "ти". Та й узагалі, поезію я став писати інакше, відколи почав займатися музикою. Я тепер пишу таку поезію, яка одразу буде музикою, тобто одразу знаю, що вона матиме зовсім інакший вигляд. Я дуже щасливий, що це мені вдається, що це є частиною мого життя. Зараз у мене також з'явилося кілька пісень, отож, продовжую працювати.
- Одна з Ваших програм називалася "Не наступайте на любов". Що б Ви порадили тим, хто боїться любити, особливо коли стикнувся з тим, що його насправді не люблять? Коли те, що він ладен віддати іншій жінці, їй не потрібне?
- Спочатку - повернутися до самого себе. "Своє" мусить бути закритим, але віддача оця має бути легкою. Потреба віддавати - вона є в кожного. Так само, як у всіх і кожного існує страх невзаємності почуття. Кожен підліток, коли вперше освідчується в коханні, боїться, що йому скажуть "ні". Коли занадто проектуєш себе на іншу людину, то якась частина тебе від тебе ж відходить. І ти потім страждаєш, що не дістаєш поворотного зв'язку. От, приміром, я закоханий, а ситуація загалом незрозуміла - "буде" чи "не буде". Прагнути любові треба з добром, а не так, що ось, скажімо, я тебе кохаю, а ти, сволото, мене не кохаєш. То цілковите безглуздя. Воно або виходить, або ні. Ради на це немає. Людину багато до чого можна примусити, але змусити когось полюбити себе неможливо. Можна лише подати й показати себе так, щоби з тобою було цікаво і зрозуміло. Хоча насправді це стосується енергетики. Вона або виникає, або ні. Коли енергетика спільна, збігається, то тоді все дуже просто й легко. А якщо вона в чомусь протилежна, як різні групи крові, то нічого не виходить. Вибору немає. Вибір є тільки такий: слід пам'ятати, що любов - це насправді егоїстичне почуття. Тобто "я люблю тому, що мені приємно її любити, а не для того, що їй це приємно". Ось це треба розуміти. І тоді, звідси відштовхуючись, можна уникнути багатьох хибних кроків.
- А з любов'ю до Батьківщини - так само? Вона така сама егоїстична?
- Любов до Батьківщини - це зовсім інше. Це - самопосвятне відчуття впевненості в собі й ототожнювання себе з певною частиною світу. Це почуття, яке має сповнювати людину, воно не може бути негативним.
Я завжди кажу: любов - це значно ширше поняття, ніж кохання. Порівняйте, до речі: наприклад, у російській мові є слово "любить" - там можна любити і собаку, і друга, і Батьківщину. А в нас є слова "любити" та "кохати". Кохати собаку все ж таки не варто. Друга - можна, але обмежено. У багатьох мовах таке розмежування на "любити" та "кохати" існує, у деяких - ні.
Я певен, що любов - до Батьківщини, до друзів, до рідних - це те, що рухає сонцем і планетами. Любов - це рушійна сила життя у високому розумінні. А закоханість, яка містить у собі підсвідомий еротичний, статевий, природний характер, - то вже інша історія. Схоже поняття, але геть інше. У першому випадку це щось шляхетне, позаконкретне.
- Ви опікуєтеся хлопцями з колоній і притулків з 1986 року. Чи важко любити таких дітей? Чи пам'ятаєте Ви тих хлопчаків, з якими зустрічалися у 80-х роках? Як склалися їхні долі?
- Ну, принаймні один із них закінчив інститут (менеджерський факультет), другий - майбутній фахівець із комп'ютерної техніки, на третьому курсі зараз навчається. Двоє політехнічний інститут закінчують. Ще один учиться на другому курсі юридичного факультету. На жаль, є й такі, що сіли вдруге.
Мене колись на телеканалі "Київ" спитали, скільки б я міг зібрати таких хлопців. Я подумав і відповів: багато. Так, справді багато. Мене вся шпана троєщинська знає. Розголос уже досить великий. Так, їх багато, але я не лишаю їх потім, тих, хто був зі мною чи при мені. Розумієте, допомагати треба, не чекаючи на вороття. Хоча коли я занедужав, один із моїх вихованців - Дмитро з Харкова - все покинув, приїхав до Києва й ночує вже три тижні поспіль зі мною в лікарні. І сказав: скільки треба, я буду з Вами. Доглядає мене, наче справжній син, так я його й називаю тепер. Він чергує біля мене на зміну з моєю донькою Оксаною. Я просто щасливий, що Бог ось послав мені в біді такого сина, і я йому допомагаю і ще допоможу. Усі мої рідні та друзі почали його поважати за таку самопосвяту. А я його зараз просто люблю, як власну дитину.
- Колись Ви писали, що навіть за очима, за поглядом можна визначити, хто за що сів. Як Вам це вдається?
- Двадцять років досвіду. Я дивлюсь - і я бачу. Одного питаю: "За що сидів? Так, 185-та стаття друга частина?" - "Так". Іншого: "186-та стаття частина третя?" - "Ні, друга". "Строк - чотири роки?" - "Так" - "За що перша судимість?" Він мене питає: "Звідки Ви все це знаєте?" А я посміхаюсь: уже досвід маю. Дивлюся просто за типом хлопця. А тоді кажу: "Ну, у тебе 127-ма стаття". Він відповідає: "Так". А він такий кремезний. Я питаю: "Рекет? Так? Дурний та хоч великий - то хочеш, щоб тебе люди боялися?" Я не церемонюсь у таких випадках. Говорю жорстко й чітко.
Авторитет у зоні здобувається роками. "Ой, приїхав такий гарний письменник, дядя Юра" - бридня! Я повернувся після кількарічної перерви до Прилуцької колонії в 1999 році. Минуло десь рік-півтора, приходять до мене чотири такі дужих хлопці, кажуть: дядьку Юро, можна Вас на хвильку? Виходжу, а там сидять іще хлоп'ят із четверо-п'ятеро дрібноти. Вони й кажуть: дядю Юро, ми за цей рік стали іншими, дякуємо Вам. А я їм: що ж ви - не вірили мені весь рік? Вони відповідають: так. Я кажу: я ж приїжджав, ми впродовж року спілкувалися і що, аж до цього часу не вірили? - "Ну, це ж зона". Але ж повірили таки. І відтоді - зона моя!
Одного разу на зоні зчинилося безладдя. Мене начальник викликав, каже: "Юрію Володимировичу, там заворушення. Я не питаю хто. Ви тільки погляньте, щоб там чогось не сталося". "Гаразд", - відповідаю. Іду в зону. Питання залагодилося. Але мене не запитали хто. Я ніколи жодного хлопчини не здав. Ніколи! За всі двадцять років. І коли мені щось звіряють, ніколи один хлопчак не знатиме, що сказав інший. Такий закон. І ще один закон, він дуже простий: ти пообіцяв - ти мусиш зробити. Він - зек, він багато чого не може, а ти можеш. "Пацан сказав - пацан зробив". Якби наша держава жила за цими "поняттями", "відповідала за базар" - ого-го, у нас була би взагалі суперкраїна.
- В Україні, до речі, був прецедент: після війни за незалежність, разом із Литовським статутом діяло так зване "козацьке звичаєве право"...
- Ну так ото ж, це і є звичаєве право: ти сказав - ти відповідаєш. Твоє слово - відповідай за свої слова. І край!
- Якщо вже трішки торкнулися політики: як Ви ставитеся до митців, які йдуть у політику? Навіщо їм усе це, як Ви гадаєте? Той же Святослав Вакарчук...
- Не знаю. До Славка я ставлюся з великим сентиментом, це мій приятель давній, і я йому вірю більше, ніж багатьом іншим. Проте все одно вважаю, що політика й митець - це різні речі. Просто Славко, може, думав, що він зможе чогось домогтися. Я нещодавно з ним розмовляв, він каже: Юрку, там таке коїться, ще трошки - кину заяву й піду геть. Утім, принаймні порядна мистецька українська людина щось мусить робити, щоб депутатами не були самі лише банкіри або ті, хто потрапив до парламенту за гроші. Однак мені завжди дуже сумно, коли митець іде в політику. Павличко, Яворівський, Драч - начебто великі герої політичні, але де їхня робота з розвитку культури? Самодіяльність лишень.
- Між іншим, в Австралії був прецедент: колишній лідер-вокаліст групи «Midnight Oil» став міністром культури...
У нас теж одна вокалістка була міністром культури - Оксана Білозір... Нам для початку потрібно підвищити рівень життя в Україні до рівня Австралії. По-друге, необхідно, щоб лідер-вокаліст мав певний освітній рівень і не лише співав, а й був інтелігентною людиною.
Драматург Вацлав Гавел став президентом Чехії і зробив дуже багато для своєї країни. Тобто є різні варіанти виходу митця на політичну арену. Коли митець є свідомим громадянином і вміє міркувати державними категоріями - то слава Богу. Немає нічого неможливого. Я не знаю того австралійця, як йому велося там, на міністерській посаді, та якщо він досяг аж такого рівня, то я гадаю, що це непересічна людина.
- Чи можна уявити, що Президентом України спроможна стати людина мистецтва? Ви бачите когось такого?
- Сьогодні - ні. Хоча все може бути. Адже митець здатен бачити культурне життя назагал, а культура - це обличчя держави. Погляньте на Францію: чим вона передовсім славиться? Культурою. Там, певна річ, є добрий сир, вина й решта, але Париж - це культурна столиця світу.
Тому можливе все. Президентом може стати письменник або художник із глобальним баченням ситуації. От, наприклад, Вацлав Гавел. Єдине, шкода, що його кар'єра, письменницька чи художня, для нього скінчиться. Бо бути президентом вельми важко, це велика відповідальність.
- Державна підтримка культури - чи не вважаєте Ви, що це палиця на два кінці? Як казав Остап Бендер: «За каждый скормленный Вам витамин, Шура, я потребую с Вас множество мелких услуг»...
- Це неправильно, і цього не потрібно. Допомога митцям не повинна виражатися в наданні грошей, щоб письменник писав те, що треба. Інакше - привіт, радянська владо. От виділення грошей на книгодрукування, на підтримку різноманітних проектів - це важливий момент. Якщо їх там, звісно, не поцуплять половину одразу. Але за тим має бути жорсткий контроль, як казала пані Тимошенко свого часу. А так, у принципі, державна підтримка може бути. Наприклад, у Франції видавництво Galimard випускає серію під назвою "Плеяда". На цигарковому папері. Або на майже цигарковому. Там виходить повний Андре Жид, повний Достоєвський, повний Чехов. У мене в самого є кілька таких книжок - Рембо і, здається, Поль Елюар. Це дотаційні видання. І вони не розраховані на те, що їх прожогом почне скуповувати народ. Оце і є та сфера, куди держава може вкласти кошти. Такі книжки надходять у всі бібліотеки Франції. Ось це цікаво, ось це і є підтримкою культури. Культура ж, як відомо, не є прибутковою. Це засіб привернення до духовного життя. А способи підтримки є різними. Хоча не в такій формі, як, приміром, дали стипендію якомусь письменнику, а він щось таке написав. А потім вийде так: тому дали, тому не дали. А той потім почне якусь стипендію шукати... Так не годиться. Інша річ, наприклад, - налагодження системи дистрибуції, про що ми вже згадували. Це неабияк важливо.
Розмову вів Юрій Рудницький
