Лидер группы «Скрябин» Андрей Кузьменко: «Я никогда не имел никаких контактов с наркотиками»

Лидер группы «Скрябин» Андрей Кузьменко: «Я никогда не имел никаких контактов с наркотиками»

- Длинные патлы у меня - это когда все о’кей. А если постригся - значит, я в печали.

Известный музыкант и телеведущий ответил на самые острые вопросы читателей «КП»

Новый альбом будет называться «Про любов?»- Доброго дня, Андрію! Це Євген з Павлограда. Скажіть, будь ласка, де відбудеться презентація вашого нового альбому «Скрябінос Muchachos»?

- В Інтернеті пройшла помилкова інформація, що ми їдемо на промо альбому «Скрябінос Muchachos», який було записано місяць тому. Але «Скрябінос Мучачос» - то є альбом латиноамериканських версій наших попередніх хітів, переспіваних в танцювальних ритмах. Насправді ж ми поїдемо на підтримку абсолютно нового альбому, який з’явиться в жовтні. Дамо 14 концертів в великих містах України.

- І ще питання. Зараз усюди по Україні проходять концерти на підтримку «Партії регіонів». Ти, як і колись, будеш їх підтримувати?

- Я тобі скажу так: в мене є моя лінія. Я вважаю, що я патріот своєї країни. То чому я не можу поїхати на мітинг в чиюсь підтримку?

- Як ти ставишся до Наталі Могилевської? Чи важко з нею працювати разом?

- Вона людина дуже складна, але я її поважаю, як творчу особистість. Вона багато в житті досягла, і з цим треба рахуватися. І дарма, що ми не схожі як люди. Я не збираюсь з нею спати в одному ліжку і жити в одній квартирі. Так що я якось переживу «спільну роботу». Я там, на з’йомках, відпочиваю, а вона намагається працювати.

- Вона тобі не дошкуляє в роботі?
- Ну, жінки не вміють робити боляче, вони вміють робити неприємне. Я хожу в такій захисній оболонці, що мені тяжко зробити боляче.

- А як же називається твій новий альбом?

- Він називається «Про любов?». Там будуть пару пісень забойних рокових. З сьогоднішнього дня їх починають крутити на радіо. У ньому будуть веселі пісні «Ми – хлопці-олігархи», «Мумі троль» і ліричні «Загублені діти», «Про любов?», «Вибач». Тобто альбом буде половина на половину – ліричні і рокові веселі композиції.

- А ти молодим музикантам допомагаєш чим-небудь? Тими ж коштами, наприклад?

- Ні я не маю можливості того робити. Допомагати і фінансувати, то різні речі. Допомагати я звичайно допомагаю, але на рахунок продюсування – то дуже відповідальна штука, я не ризикую взяти на себе відповідальність за долю інших людей.

- Ти будеш їздити з концертами по малим містечкам?

- Ми постійно по краєні і по таких містечках. Просто тих містечок величезна маса, і на всіх мене не вистачає. Ми були в Балаклеї, Бердичеві… Великих міст в Україні 30, а маленьких 350. Тобто сам розумієш, наскільки тяжко усюди попасти. Тим більше, що ми не їздимо самі, а тільки по запрошеннях.

- Здравствуй, Андрей! Наталья из Києва. Я помню ты когда-то постригся, и все говорили, что тебе так очень хорошо. А сей час у тебя опять длинные волосы.

- Ти знаєш, я стрижусь тоді, коли в мене депресія. В період депресії я іду до парикмахерка і разом з волоссям відрізаю негативне минуле. А коли в мене патли довгі, то значить, що я себе почуваю прекомфортно.

- А не думаешь отпустить их еще больше, по пояс?

- До колін? Ну, якщо мені буде настільки добре, що я буду ходити з волоссям до пояса, то я з радістю їх відрощу. Але то є така неприємна штука. Коли ти сідаєш в машину, ти їх пришпилюєш дверима машини. Так що вони стрижуться інакшим способом.

Настоящих друзей не было

- Андрей, я где-то читал о каком-то вашем потрясении в 13 лет, когда вас предал единственный и лучший друг. Но вы никогда не рассказываете, что произошло. Может, спустя столько лет вы, все-таки, поделитесь своей тайной?

- З радістю. Для мене це неприємний спогад, але, можливо мій випадок комусь допоможе. Був в мене друг, Вітя Кінаш, такий неразлєй-вода. Ми ходили разом в школу, катались на велосипедах, ходили в бібліотеку. І якось мої дві рідні льотки (вони музикантки, вчилися в Київській консерваторії) подарували мені таку красиву, просто шикарну японську куртку. Я в тій куртці прийшов до школи. А Вітя якось помінявся в лиці і каже: «Ти знаєш, Андрій, в мене такої куртки немає, то ти в ній не ходи – ми ж все-таки друзі». Як це не ходи! І я взагалі перестав її знімати будь-де! Але якось я захворів, мене не було в школі кілька днів. А потім прийшов в клас – а мене там чекає такий бойкот! То Вітя придумав якусь історію, що я ніби щось там натворив. І цілий клас зі мною перестав балакати. При цьому вони ще наприкинці уроків зробили такий самосуд: кожен мав право висказатися при мені якісь незрозумілі звинувачення. До речі, наша школа була дуже добра, з поглибленим вивченням англійської мови. Нашою класною була іностранка, і вона, як не дивно, теж підключилася до того самосуду, керувала ним. Бо пішла на поводу у цього Віті.

Крім того, я ж не з сильного десятка дітей був тоді. І Вітя з дружками крім бойкота ще й підчикував мене в підворотнях, намагався побити, по 2-3 людини нападали на мене. Неприємно це згадувати…

І то була для мене страшенна моральна травма. А тут якраз татові запропонували роботу в іншому місті. І ця пригода й послужила причиною, що він погодився на ту роботу (в Новояворівську на новому хімкомбінаті).

А Вітю з того моменту я ніколи не бачив. Дуже він розумний пацан був. І я лише знаю, що він зробив добру кар’єру після школи…

- А сейчас на вас оказывают ли эти воспоминания какое-то влияние?

- Напевно що ні. То була така дитяча історія. Для мене більше психологічно закарбувалося в пам’яті ті речі, які були в армії, інституті. А школа вже дуже в тумані.

- Здравствуйте, Катя звонит вам из Киева. У меня вопрос к Андрею. Чем закончился ваш конфликт в Тернополе – из-за мата? Вас вроде бы туда теперь не впускают?

- То було в Івано-Франківську. Це був концерт на день міста. До речі, точно такий концерт був напередодні у Львові, і там всім усе сподобалося… А тут я під час пісні «Чорнобиль форевер» дав можливість людям закінчити фразу «Чорнобиль, іди ти…». І весь народ кричав по-своєму. Там не було жодного нецензурного вислову від мене – це все записано на плівку. Але мера цього міста, видно, заставили скликати прес-конференцію й заявити, що я підбурював людей до не цензурної лексики. І він прийняв рішення, яке є абсолютно незаконним, щоб визнати мене персоною нон грата в Україні! Також мер Івано-Франківська, напевно, зробив ще й так, щоб з нами ніхто не зв’язувався. І концертів після того в Івано-Франківській області у нас не було. Але за той час, за якійсь певні заслуги мені присвоїли звання заслуженого артиста Криму.

- А вам не обидно?

- Ні, мені смішно. Я їм написав відповідь, досить так в яскравих тонах. Тому що, знаючи, скільки я зробив для своєї країни, робити мене пєшкою в політичній грі, називати мене «моральним ублюдком», думаю, несправедливо…

- Это Лена из Луганська. Что вы больше всего цените в людях и чего никогда не смогли бы простить?

- Не простив би зраду, причому зраду моральну людей близьких. Такі були під час Помаранчевої революції – люди, яким я віддав свого кусок життя. Вони вийшли на «5 канал» і на всю Україну зводили зі мною особисті рахунки. В один момент я став «зрадником народу», за те що мав свою думку і маю її до сьогодні. І якраз в той момент ми з жінкою випили весь алкоголь, який був в домі. Тому що якби ми його не випили, то зійшли би з глузду. Тоді я зрозумів, що називатися другом – то дуже поважна штука. І ще зрозумів, що справжніх друзів в мене так і не було, а були просто люди, на яких можна було просто спертися.

«Слуга двух господ»

- Это Марина из Киева. Андрей, скажите, пожалуйста, в связи с переходом телепроекта «Караоке на майдане» на канал «1+1», как сложится судьба в дальнейшем программы «Шанс»? Ее закроют? Или тоже будет на «1+1»?

- З 16 вересня вийде перша програма «Шанс» нового етапа на «1+1». Тут є парадокс: я один з перших ведучих буду вести одночасно дві передачі на двох конкурентних каналах! «Шиканемо» залишається на «Інтері», а «Шанс» буде іти на «1+1», ми вже 4 програми зняли. Для мене це супер-виграшна ситуація.

- А как на это смотрят хозяева каналов?

- Я не знаю, як вони на це дивляться. Вони весь час намагаються дати мені підписати якісь бумажки, а я від того тікаю – то в Крим, то на концерти. Одним словом, пригаю, як блоха.

- Андрей, ходят слухи, что люди, которые участвуют в програме «Шиканемо», - подставные. Скажи, это правда?

- Коли ми знаходимо людину на вулиці, ми тут же садим її в машину. Вона перебуває в стані шоку і нічого не може придумати. А нам треба, щоби було цікаво дивитись це по тєлєку. І тому ми даєм їй тиждень на роздуми. Ми її зловили, але знімаємо лише через тиждень – для того, щоб вона якісь плани поскладала. Але вона не знає, так як і я, ні обов’язкових покупок, ні послуг. То як для неї, так і для мене – несподіванка. Я не знаю, хто з тих людей, яких ми зловили на вулиці, буде знятий на наступному тижні, для того щоб виключити підставу.

- То есть надо ходить по улицам и смотреть, где вы находитесь?

- Можна зробити простіше: під’їхати до каналу «Интер», потім їхати за нашим «Хаме ром», і там де ми зупинились, вийти в якийсь сквер і робити вигляд, що ти там прогулювався.

Неудачный дебют на «Червоній руті»

- Єто Катя звонит. Андрей, я слышала, что у вас был раньше псевдоним Андрей Кил. С ним же вы выступали на «Червоной Руте» в 90-м году в Запорожье. Почему вы не хотели называться собственной фамилией и что ваш псевдоним означал?

- В той момент я попав під могутній вплив Бебешка, який був продюсером Віті Гордійкова. Він записав мої перші дві пісні на студії, і раз каже: ну давай, поїдеш з ними на «Червону Руту» (на той момент «Скрябін» існував уже два роки). І додав: «Ні, «Скрябін» - то отстой, треба придумати щось більш благозвучне. Що таке Скрябін?» І каже, давай придумаєм щось таке українське, наприклад Кіл. «Кіл» - українське слово і англійське, ти будеш панком з вибритими висками і страшний, наче кіллер.

Ми поїхали на «Червону Руту». То для мене то було дуже важливо, бо я з моэю мамою був в страшній конфронтації. Вона мене попередила: якщо не здам сесію з першого разу, вона не пустить мене в хату. А я вчився на третьому курсі. І от я не здав. Прихожу і кажу через двері: «Мамо, я сесію не здав». Переді мною закрилися двері і з-за них почувся такий приглушений голос: «Ну то прийдеш, коли здаси!» Мене натурально не пустили додому! І я з нею уклав парі, що ми поїдемо на «Червону Руту», і якщо ми там щось добиваємося, то я буду мати змогу займатися музикою. Якщо ні – то я викидаю рояль з третього поверху і починаю віддаватися своїй стоматології. Ми поїхали туди, і Бебешко назвав мене Андрій Кіл. Я зі страху перед тим виступом випив пляшку вина з горла. Потім побачив, що поки я пив, фонограма зайшла вже десь до початку приспіву! Я пропустив перший куплет! А там на сцені стояв величезний пожежний басейн, в ньому по коліно води. Я подумав, що я так собі перелізу скоренько через нього і ще встигну на перші слова. Але, звичайно, по закону подлості я в тому басейні розтягнувся на весь зріст! Вилітаю на сцену весь мокрий, з ідіотською причоскою!.. А ту ще й фонограму запустили в два рази повільніше, і мені прийшлось не співати, а якось гудіти, щоб хоч якось попадати в ноти. Пам’ятаю, весь зал ржав, то був самий ужасний наш виступ! З мене все капало, на ногах не міг триматися, але нам дали таки третє місце. Так що мама моя то парі програла. Але виступ був справді ужасний…

Кайфовать можно и без наркотиков

- Здравствуйте, звонит Алексій из Сум. Андрей, ходит много историй, где ваше имя связано с наркотиками, в действительности ли это?

- Я часто з такими сплєтнями зустрічався років 10 тому. Справа в тому, що була така течія в музиці – Холодна хвиля називалися. І мені дуже хотілося бути на її представників схожим. На фотосессіях ми собі навіть домальовували під очима чорні круги. І, я так думаю, ті що сиділи і нюхали «Момент», приймали мене за свого – бо такий же я патлатий чувак, ну просто свій пацан. Але з наркотиками ніколи не мав ніякого контакту.

Правда, якось рік тому прийшов до мене один з київських продюсерів і каже: «Кузьма, ти нічого не розумієш, ти багато втрачаєш, в тебе великий пробіл! Давай я тебе накурю». Він подзвонив і привіз таку «солому» вонючу і каже: «Ти просто прозрієш, почнеш такі пєсні писати!» І якось він зумів таки мене уламати.

Закінчилося тим, що я викурив ту папіросу… і потім дивлюся на годинник (а ми засідали з 22 години) – а там 5 година ранку, вже сонце сходить! Я захожу додому, відкриваю холодильник, все з нього (лишив тільки сире м’ясо!), запиваю те все двома літрами води, лягаю спати.

А потім дружина каже, що бачила мене у вікно: я просидів у дворі нашому 5 годин! Короче, мене так штормило, що я думаю – слава Богу, що я з цим діла не мав. У нас є звукорежисер, він полюбляє всякі конструкції з пластикових банок. Я люблю за ним спостерігати, на те, як він кайфує. А мене якось не пре. Я більше люблю вінцо.

- А как же ты расслабляешся?

- Від усвідомлення того, що ти дістаєш приємні переживання в житті. Я щаслива людина – маю все що я хочу, і не хочу мати дуже багато. Настільки цікаво просто кудись їхати, якийсь знайомства на телебаченні, маса цікавих людей. Я кайфую абсолютно від всього (окрім хіба того, коли мене посилають на три букви). Я рахую, що є набагато крутіші способи духовного збудження, ніж якійсь хімічні стимулятори. Треба ловити кайф від того, що тебе оточує, від того, що сонце світить, ллється дощ, що люди тобі посміхаються.

Хотел стать козирним чуваком

- Андрей, расскажите, пожалуйста, как вы ходили в музыкальную школу? Нравилось ли вам учиться там?

- Я ходив на фортепіано, моя мама викладала в тій школі. А тато в мене спортсмен – волейболіст. І так правим тапочком мене заганяли в музичну школу, а лівим – на волейбол. Мені там дуже не подобалось, доки у нас в школі не з’явилася група, яка грала у нас на танцях. І я зрозумів, що грати – це класно, тебе всі знають, легше знайомитися з дівчатами. Я тоді мамі перший раз сказав «Дякую», за то що вона мене віддала в музичну школу.

Дома замість того, щоб грати скучні етюди, я придумував свої, а мама стояла на кухні і слухала, щоб я грав. А що я грав, вона не вникала. Так я навчився імпровізувати.

- А кто из украинских музыкантов вам нравится?

- З українських – «Брати Гадюкіни». Їхня пісня «Всьо чьотко» - то був для мене перелом. Тому що ми мали таку практику, з самого початку писали тексти по-англійськи, а потім перекладали на українську. А Кузьмінський просто взяв і поставив то діло з ніг на голову. То був для мене перший шок, і він для мене так і залишається.

- Добрый день, Андрей! Я читал где-то, что в детстве вы считали себя «козырным чуваком». В чем проявлялась ваша «козырность»?

- Так, я хотів колись стати козирним чуваком. Бо я був хлопець з маленького містечка, 25 тисяч населення. І ми розуміли підсвідомо, що нам нічого не світить в тому містечку. Там показувало польське телебачення, класні фільми, крутішу музику – в той час, коли у нас показували лише один канал телебачення. Тобто ти почувався в Європі, прекрасно говорив по-польськи, але тобі нічого не світить. І у нас таке було поняття в дитинстві: «О, дивися, козирний чувак, йому в житті повезло, він вирвався, ми теж хочемо бути козирними пацанами». Але ми такими не були, і я таким ніколи себе не вважав.

- А сейчас вы козырный чувак?

- Я зараз довольний чувак, а не козирний.

ИЗ ЛИЧНОГО ДЕЛА

Андрей Кузьменко (псевдоним Кузьма) родился 17 августа 1968 года в городе Самбор Львовской области.  Мать – учитель музыки, отец – инженер. Музыкой начал заниматься с 8 класса, после переезда семьи в Новояворовск. В 1986-87 годах служил в армии.

Проучился один курс на медицинском факультете Карельского университета. В 1993-м окончил Львовский мединститут (специальность «стоматолог»). С 30 июня 1989 года – в группе «Скрябин». Автор книг «Місто, де не ходять гроші» и «Я, «Побєда» і Берлин».
Любимая музыка – нью-романтик 1980-х годов.

Женат с 1994 года. Супруга Светлана – художница. Воспитывают дочь.

загрузка...
загрузка...

Политика

Происшествия

Общество

Светская хроника и ТВ

Спорт