З них він прожив на цій землі лише 30... І 30 років ненаписаної музики, 30 років без його ненаписаних пісень. Життя обірвалося як натягнута струна, дзвінко та боляче.
Дивна річ - три десятки років. Начебто мало - ну що встигнеш за такий короткий термін, з якого половина припадає на дитинство, а начебто й багато. Ще три роки - і Івасюк вступив би у вік Христа, коли чоловікові пора вже підбивати перші підсумки, і йому було б що підсумовувати. Адже він встиг вирости, вивчитися, знайти друзів, створити шедеври, злетіти на Олімп слави і померти, залишивши по собі добре ім'я. А ще - велику таємницю, яка насправді набагато більша за ту, що з'явилася у Брюховецькому лісі під Львовом, де 18 травня 1979 року знайшли труп знаменитого композитора…
"Пальчики мої, пальчики..."
На жаль, у світлі ювілею, що наближається, ім'я Івасюка виникає в пам'яті людей саме у зв'язку з кримінальною справою. Напевне, сам музикант найменше хотів би, щоб про нього згадували саме так.
Але що вдієш. Ось і Генпрокуратура України знову порушила за фактом його смерті кримінальну справу, а телебачення почало смакувати нюанси далекої трагедії, проводити дикі експерименти з петлею самогубці, щоб з'ясувати, міг чи не міг покійний затягнути петлю на шиї, при цьому незважаючи на той факт, що у музиканта були поламані пальці обох рук (і цей же факт проігнорувало слідство в 1979 році. - Прим. авт.). «Пальчики мої, пальчики…» - голосив біля труни сина Михайло Григорович Івасюк. Пальці музиканта... Нелюди, які вбивали композитора, знали, що вбивають музиканта, і знали, якими саме методами зробити його останні хвилини нестерпними.
Сьогодні, як і 30 років тому, серед людей, які знали Івасюка, ніхто не сумнівається, що його вбили, і більшість з них вважають, що піднімати цю тему зараз не варто, тому що сьогодні набагато важливіше зберегти пам'ять про Володю і розібратися з його творчістю. Саме його талант, його музика і є та велика таємниця, яку й досі не зрозуміли люди. Як молодий чоловік без композиторської освіти, тільки з музичною школою за плечима міг створити твір, що зберіг актуальність і через 40 років (пісня «Червона рута» була написана в 1968 році, коли Івасюку було 19 (!) років). А далі – «Водограй», «Запроси мене у сні свої», «Я піду в далекі гори», «Мила моя», всього понад 100 пісень, гарних, мелодійних та однозначно талановитих.
На жаль, до 60-річчя композитора на державному рівні не заплановано ні вихід CD-альбомів зі спадщиною Івасюка, ні друкованих збірок його творів. Невідомо, чим сьогодні керуються діячі від культури, замовчуючи спадщину Івасюка. Найімовірніше - байдужістю. Але у 70-ті роки його розвиток як композитора та його популяризацію свідомо гальмувала влада та старші колеги-композитори. Підступи створювалися навколо висування музиканта на премії ім. Шевченка та Островського, яких він за життя так і не отримав. Неймовірно, але єдина авторська збірка Івасюка з дев'яти пісень вийшла 1978 року у видавництві «Музична Україна».
Як пише у своїй книзі «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк, ця збірка була важлива для Володі, оскільки одразу «ще більше закріпила добре ім'я молодого композитора, його яскравий професіоналізм всупереч поширеному слову «самодіяч», яке чіпляли на Володю як ярлик неповноцінності». Проте у збірника був серйозний противник.
– У видавничій рецензії, – пише Михайло Івасюк, – композитор Ігор Шамо, який завжди чомусь дихав вогнем на молодого колегу, перекреслив збірку, не рекомендував її до видання. Володі особливо боляче було від його слів, сказаних у колі київських композиторів: «Цей гуцул став нам упоперек дороги, але ми його приберемо…» Ті слова дійшли до вух Володі. Він обурювався:
- Кому ж я став упоперек дороги? Кому заважаю написати «Дев'яту симфонію» чи «Місячну сонату»? Хіба я колись заважав українській молоді захоплюватись творчістю Ігоря Шамо чи когось із його титулованих колег? Чого вони чіпляються до мене? Чому Шамо мені загрожує, наче в нього монополія на українську пісню?
Збірка таки вийшла, проте Шамо був не єдиним, кого дратував Івасюк своїм талантом.
Фатальний діагноз
Хтозна, як би склалася доля Володі, якби у консерваторії його викладачем за класом композиції не став відомий на той час композитор Анатолій Кос-Анатольський. Багато хто з оточення Івасюка вважає, що він ненавидів свого учня. Професор, член Спілки композиторів, обласканий владою: що дратувало його в молодій людині, яка прийшла до нього за знаннями. І легко припустити, що не в останню чергу його воля вплинула на ситуацію, коли Івасюка виключили з консерваторії 1976 року, нехай за прогули. Причини цих прогулів відомі: восени 1975 року композитор багато часу проводив у Києві, де із Софією Ротару записував платівку-гігант для фірми «Мелодія» та брав участь у зйомках музичного фільму «Пісня завжди з нами», що вийшов на ЦТ 1 січня 1976 року.
Задля того, щоб відновитись у консерваторії, Івасюку довелося лягти до психіатричної лікарні з діагнозом «депресія», що гарантувало йому потрібну довідку. Цей момент потім дуже негативно позначився під час розслідування смерті Івасюка. Саме він став головним козирем, коли справі пришили ганебний фінал – «самовбивство».
Є ще один факт, який свідчить, як дратував цей молодий талант маститих колег, як ненавиділи вони його. У книзі Івана Лепші «Життя і смерть Володимира Івасюка» автор згадав про одне засідання Спілки композиторів України, яке відбулося після похорону Івасюка. Тоді композитор Леся Дичко запропонувала колегам: «Вшануємо, люди, пам'ять нашої зірочки – Володимира Івасюка». На що Майборода сказав: "Він не наша зірочка, він наша ганьба". Автор книги стверджує, що у цей момент у залі перебував поет Андрій Вознесенський. На знак протесту проти слів Майбороди він залишив зал.
Чого ж боялися наші метри?
Боялися Божого дару, приголомшливих мелодій, уміння ламати канонічні пісенні підвалини, боялися тієї дивовижної внутрішньої енергетики, яка не дає спокійно жити. Проте боялися не всі. Як розповіла «КП» колишній директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка Парасковія Нечаєва, 1971 року до Чернівців приїхали композитор Ігор Поклад та поет Юрій Рибчинський, приїхали спеціально, щоб познайомитися з Івасюком.
– Перші, такі вже популярні пісні Володі, ще до зустрічі з їхнім автором, мимоволі споріднили нас, – згадує Юрій Рибчинський в одному із інтерв'ю. - Тому що різними шляхами – кожен по-своєму – ми дійшли одного творчого знаменника. Для нас з Ігорем (Покладом. – Прим. авт.) це було підтвердженням того, що ми не помилилися. А сенс був у тому, щоб підняти естрадну пісню на якісно новий рівень, відступивши від панівних сльозливості, сентиментальності та вузько сільської психології, але залишаючись у руслі найкращих зразків народної пісні. Така потреба була викликана дійсністю, демографічними змінами, характером нового покоління.
Вони зустрілися як брати, розкидані часом у різні міста, як однополчани, як люди, яких турбують одні й самі питання, які віддаються одній і тій же справі, однаково закохані у нове, що й не народилося ще в поезії та музиці.
Пізніше у тандемі Івасюк – Рибчинський народилися дві прекрасні пісні «Кленовий вогонь» та «У долі своя весна».
Їхня остання, за спогадами Юрія Євгеновича, зустріч з Івасюком відбулася в Києві незадовго до загибелі Володі. Вони йшли Хрещатиком, говорили про плани. Володя закінчував консерваторію та хотів переїхати жити і працювати до Києва. Він зізнався, що у Львові йому погано, а тут можна більше писати, робити записи, спілкуватись із друзями. У травні зі Львова надійшла страшна звістка. На згадку про Івасюка у його київських друзів народилися приголомшливі за пронизливістю пісні. Ігор Поклад із Юрієм Рибчинським створили нетлінну «Скрипка грає».
22 травня Володимира Івасюка поховали. Попрощатися з музикантом, незважаючи на негласну заборону влади, прийшли тисячі людей. Біля труни Володі стояли його осиротілі друзі та колеги по «Смерічці» Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, поети Ростислав Братунь та Юрій Рибчинський. Із Києва приїхав Дмитро Гнатюк. До останнього чекали на Софію Ротару. На вінку від тріо Мареничів було написано:
«Спасибі, друже, за любов жагучу
до рiдної Вкраїнської землi,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов'ї».
Офіційно
Президент України Віктор Ющенко за самовіддане служіння Україні надав Володимиру Івасюку звання «Герой України» (посмертно).
«Коли ми говоримо про Володимира Івасюка, ми говоримо не лише про українську пісню – через пісню він виявив для багатьох мільйонів забуту, втрачену національну свідомість», – сказав Ющенко у своєму виступі під час мистецької акції «Назавжди», проведеної з нагоди ювілею Івасюка. Крім того, глава держави підписав указ про вшанування пам'яті композитора.
Класики
«Смерiчка» - це наші «Бітлз»
Ольга МУСАФІРОВА
Вони могли стати українським аналогом культового гурту, але тихо зійшли зі сцени в забуття
7 листопада 1967 року у клубі були танці. Подія гідна згадки через кілька причин.
З ранку на одній шостій частині земної кулі (так пафосно називали СРСР) святкували п'ятдесятиріччя революції. Райцентр Вижниця на Буковині винятком не був. Демонстрація, червоні прапори, «Широка страна моя родная…» з репродукторів, потім застілля вдома та, нарешті, вечір відпочинку у місцевому Будинку культури. Там запалював вокально-інструментальний ансамбль «Смерiчка», що щойно з'явився на світ. Страшно сказати, що вони грали під захоплені вигуки ровесників! Репертуар «Бітлз», «Пінк Флойд» та «Роллінг».
Той, хто стверджує, ніби «залізна завіса» навколо Союзу впала лише разом із Берлінською стіною, помиляється. Заслон пробили раніше – короткими хвилями радіо, перекладною літературою та електромузикою.
Через десятиліття творець «Смерічки» композитор Левко Дутківський розповідав газетярам, як перші промені слави перетворювалися на її спекотний потік. Феномен «бітлзів», по суті асоціального, «прирученого» року, виявився повторним. Йому лише був потрібний національний ґрунт і талановиті люди.
Весною 1968-го з Дутківським потоваришував і почав співпрацювати юний Володимир Івасюк. Наприкінці цього року в ансамбль прийшов Назарій Яремчук. У листопаді 1969-го – Василь Зінкевич. "Смерічку" вже знали далеко за межами місцевого танцмайданчика. Та що там - «Червону руту не шукай вечорами...» підспівували Київ і Москва до самих околиць і вимагали: «Ще!»
Гарні, із самобутнім репертуаром, вони не просто збирали врожаї нагород на конкурсах, а перетворилися на кумирів молодої аудиторії. Як ті далекі ліверпульські «Жуки» – у себе вдома. Спрацював закон парних чисел.
Що було далі в тих та в інших? Кризи та злети, догляди та повернення, особисті драми. Незбагненно повторилися навіть трагедії - вбивство Леннона і загадкова загибель Івасюка.
Життя тривало. Змінювалася мода, смаки. Проте "Бітлз" залишалися позачасовою планкою світової музичної культури. І минулого літа Майдан зустрічав Пола Маккартні - титулованого за заслуги самої англійської королевою сера Пола! - таким же тріумфуючим ревом, як у сімдесяті роки. Хоча міг би, за ідеєю, зустрічати Василя Зінкевича – рідного та, як і раніше, в голосі артиста.
Але слава «Смерiчки» та пам'ять про неї давно догоріли без сліду…
З перших вуст
Екс-міністр охорони здоров'я Юрій СПІЖЕНКО: «Український колосок посмів піднятися вище за російське поле»
Юрій Спіженко, перший міністр охорони здоров'я незалежної України, та Володимир Івасюк навчалися на одному курсі у Чернівецькому медінституті, а пізніше проходили військові збори у Новограді-Волинському. Близькими приятелями вони не стали, пива разом не пили й вечора у спільних компаніях не коротали: коло професійних інтересів не співпадало. Спіженко вже на той час «тренувався на собаках», щоб потім не втрачати пацієнтів на операційному столі, Івасюк – писав музику, яка чіпала серце. Але обидва були цілеспрямовані, честолюбні і ставилися один до одного з повагою ще й тому, що і для Юрія, і для Володимира слово «українець» означало більше, ніж запис у відповідній графі радянського паспорта.
- Молодий Івасюк мав усі шанси змусити цілу Спілку хай не заговорити, але заспівати українською мовою! – упевнений Спіженко. - Знаєте, яку заздрість і ворожість це викликало? Володя паралельно займався в консерваторії, а Кос-Анатольський, маститий композитор, його перший педагог, принижував, цькував талановитого хлопця як суперника. А коли про творчість Івасюка дізналися у Москві, до цькування підключилася сама Олександра Пахмутова. Український колосок посмів піднятися вище за російське поле?! Тож було чимало охочих його зрізати.
Перший директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка Парасковія НЕЧАЄВА: «Він такий добрий слід залишив, що все більше шкодуєш, що його немає»
- Про генії потрібно говорити за фактом того, що вони зробили, а не як вони вмирали. Ну чому так відбувається, щойно якась ювілейна дата, одразу на світ витягують факти смерті Івасюка і трактують її вільно? Ну, хоч від волосся тінь, але щоб вона була. А треба говорити про те, який Володя гарний був, яке в нього багате життя не в сенсі фактів, а в сенсі творчого нутру. Він був такий багатий на таланти, такий цікавий у стосунках з іншими людьми. Він такий добрий слід залишав у серцях, що чим більше вникаєш у це, тим більше шкодуєш, що його немає.
У період створення музею були такі моменти, що мені хотілося піти. І тільки-но я збиралася це зробити, він снився мені. І я лишалася.
Співачка Софія РОТАРУ: «Я вдячна долі за наше знайомство»
- Із Володею ми познайомилися 1971 року, коли режисер Роман Олексів запросив мене на роль у музичному фільмі «Червона рута». Це був незабутній час, наповнений натхненною творчістю та великими надіями на майбутнє.
Кожна його пісня була написана наче для мене. І ті почуття, які звучали у них, були близькі нам обом.
Секрет його успіху в тому, що він не йшов до людей із підробленими почуттями. У його піснях, романсах, баладах жило кохання. Всі його напрацювання, залишені нам у спадок, були не блискавичним спалахом, а великим мистецтвом, яке давалося у болісних роздумах, тривалих пошуках та сумнівах.
Івасюк був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, щоб у ньому звучала музика добра, миру, злагоди між людьми. Він знав, що без такого відношення нічого значущого не зробити в мистецтві. "Крило стає крилом тільки під час польоту" - цей афоризм він часто повторював.
Він був позбавлений зарозумілості, заздрості, до нього часто зверталися за допомогою музиканти, молоді композитори та поети, і він завжди відгукувався на їхні прохання. Я ніколи не чула, щоб він зневажливо висловлювався про своїх колег. Він був надзвичайно скромним та тактовним з людьми.
Я вдячна долі за наше знайомство та можливість співати його пісні.
Композитор Микола МОЗГОВИЙ: «Івасюка і треба викладати у школі як класика української музики, а аж ніяк не Вакарчука»
– Сьогодні всі розмови навколо імені Івасюка зводяться до бажання знайти винних у його смерті. Нехай займаються цим розслідуванням, і дай Боже, щоб вони щось знайшли. Але де ви були раніше? Хто вам 17 років тому, коли з'явилася нова Україна, забороняв порушувати це питання? Боюся, щоб не вийшло, як із Гонгадзе, як із Чорноволом. Краще б пам'ятник Івасюку поставили в Києві та вулицю на його честь назвали, та конкурс провели його імені, хай без мене, але провели. Щоб молоді музики вивчали творчість Івасюка, його гармонійне мислення, його поезію.
Івасюка треба пропагувати, а не порушувати кримінальні справи. Нинішня молодь погано знає, хто він такий. Якби не пропаганда, молоді сьогодні не знали б, хто такий Шевченко чи Ленін. Ідіть на вулицю і спитайте, хто такий Ленін, не скажуть. І так само не скажуть, хто такий Івасюк. У них сьогодні є інші кумири. Саме тому Івасюка і треба викладати у школі як класика української музики, а аж ніяк не Вакарчука.