З мирної Німеччини до рідного Ірпіня: історія художниці, яка повертає дітям віру в диво

Історія про те, як арттабори в Україні та Німеччині допомагають дітям пережити війну і зберегти зв'язок із домівкою.

інстаграм Дар'я Тарасенко

Спокійна та сита Німеччина, творча робота, повна безпека та впевненість у завтрашньому дні – це те, що могло чекати на художницю Дар'ю Тарасенко за кордоном, де вона зустрічала 2023 рік. Тут Дарина займалася з дітьми, що переїхали з України, в арттаборах. Але коли після жахливої весни-2022 почав отямлюватися її рідний Ірпінь, Дар'я вирішила повертатися додому.

– Адже в Україні теж є діти, яким може допомогти арттерапія, – пояснює Коротко про Дарина. - Мені хотілося допомогти малюкам саме з мого рідного Ірпеня.

І от поки багато хто вагався, чи варто повертатися додому, 36-річна Дар'я Тарасенко спокійно збирала валізу в Німеччині. Незабаром вона вже стояла в рідному місті, яке поступово приходило до тями після окупації.

Дитяча травма мало не поховала мрію

Дарина Тарасенко малювати почала ще у ранньому дитинстві. Майбутнє було зрозумілим: однозначно, вона обрала б творчі професії. На мрії мало не поставила хрест дитяча травма.

- У садку діти грали, кинули ціпок і вибили мені око, - зітхає Дар'я Тарасенко. – Це, в принципі, протипоказання до малювання, мене могли й не взяти до вишу, бо я не бачу об'ємної картинки.

Через травму в дитинстві їй довго доводилося носити пов'язку на оці, за що знайомі жартома прозвали її "піраткою". Відсутність бінокулярного зору означає, що людина бачить світ плоским, як у фотографії, і не може точно оцінити відстань до предмета. Для художників це серйозний бар'єр, але Дарина навчилася "зчитувати" глибину та пропорції за тінями і перспективою. В результаті їй вдалося вступити на факультет монументально-декоративного живопису.

Її основною спеціалізацією став розпис стін, стель, фресок, мозаїки. Але, зрозуміло, займається Дарина не лише цим.

В Ірпінь повернулася із жовто-блакитними фарбами

На початку війни Дар'ю мучили сумніви: а чи потрібна її професія зараз взагалі? Чим вона займатиметься, як зароблятиме? Рік провела в Україні, у безпечніших областях західних регіонів, а потім вирішила відвідати маму – жінка виїхала до Німеччини евакуаційним автобусом ще на початку вторгнення. І тут їй вдалося заново знайти себе в непотрібній, як здавалося, роботі.

– Я зустріла українок-волонтерів, які проводили арттабори для українських дітей, – розповідає Дар'я. - Теж почала проводити заняття з малювання. А згодом дізналася, що в Ірпені почали відкривати арттабори для дітей. З'явилися думки: якщо я можу допомагати дітям тут, то, напевно, зможу трохи відволікти від війни і в рідному місті.

Німецький стиліст в українських луках мотивував не кидати мистецтво

На батьківщині, щоб якось заробляти, Дарія об'єдналася зі знайомою блогеркою: та шила одяг, а Дарина його розписувала.

- Якось намалювала пір'їнку у жовто-блакитних кольорах, ми надрукували малюнок на футболці, виставили у соцмережах – і він вистрілив. Ці футболки замовляли найчастіше, – згадує художниця.

У вільний час, як усі, скролила стрічку інстаграму. У соцмережах часто миготіли пости німецького стиліста, громадського активіста, борця за права ЛГБТ та відданого прихильника України Франка Вільде. У них він показував світові війну в Україні без фарб: як насправді зараз тут живуть люди. Для цього неодноразово приїжджав до нашої країни, і не з порожніми руками: переганяв машини для ЗСУ, на які збирав гроші вдома. А ще щодня виставляв знімки в одязі із принтами у жовто-блакитних кольорах. Пропустити фото екстравагантного чоловіка було важко.

- Він яро підтримував Україну, мене це надихало. І я вирішила відправити йому кілька наших футболок до його колекції, – зазначає Дар'я Тарасенко. - Я не чекала, але він одразу відповів і скинув адресу, куди відправляти посилку.

Пізніше вдалося познайомитись і особисто – завдяки волонтерам, які прихопили Дар'ю із собою на зустріч із Франком Вільде. Художниця зазначає: саме Франк мотивував її продовжувати займатись творчістю під час війни.

Зараз Дар'я продовжує волонтерити в арттаборах на дві країни: кілька місяців займається з дітьми в Україні, потім вирушає до Німеччини. Завдання для дітей вигадуює такі, щоб зберегти зв'язок із домівкою. Наприклад, просить намалювати чи розповісти, що вони пам'ятають про Україну. На таких заняттях у дітей часто виходять не просто пейзажі, а карти пам'яті. Хтось до дрібниць вимальовує бабусин двір з вишнями, хтось - улюблений сквер в окупованому та зруйнованому Бахмуті чи домашнього кота, що залишився вдома. Через фарби діти проживають тривогу і тугу, про які не завжди можуть сказати вголос.

- Багатьом із них просто нема куди повертатися, і не виключено, що вони залишаться за кордоном, почнуть забувати Україну, - зітхає Дар'я Тарасенко. - Хтось ще пам'ятає школу, вулиці, місця, де гуляли. Але є діти, які вже не пам'ятають нічого - поїхали надто маленькими. Тому я вважаю важливим утримати образи України у їхній пам'яті завдяки артзаняттям.