17-річний харків'янин Хазар Гейдаров вписав своє ім'я в історію вітчизняного спорту, здобувши золоту медаль на IV літніх Юнацьких Олімпійських іграх у Дакарі (Сенегал). Це перше в історії України золото Юнацьких Олімпіад у дзюдо та ювілейна, 100-та медаль нашої країни на цих змаганнях. У фіналі вагової категорії до 66 кг Хазару протистояв чинний чемпіон світу серед кадетів — канадець Анесома Маті. У важкій сутичці, що перейшла в овертайм, українець зберіг холоднокровність і довів свою перевагу.
За гучним титулом стоїть історія хлопця, який з чотирьох років живе дзюдо, пройшов через болючі поразки та випробування війною. Коли почалося повномасштабне вторгнення і маючи можливість залишитися за кордоном, Хазар ухвалив рішення і повернувся до рідного прифронтового Харкова. Незважаючи на постійні повітряні тривоги та обстріли, він продовжує тренуватися вдома, навчається на IT-спеціальності в Каразінському університеті та не збирається зупинятися на досягнутому.
Про шлях до олімпійського (нехай поки що й юнацького) тріумфу, віру в себе, життя в Харкові та мрію про "доросле" олімпійське золото Хазар Гейдаров розповів у інтерв'ю Коротко про.
Був у собі впевнений від початку до кінця
— Який момент у Дакарі вам запам'ятався найсильніше?
— Коли мене викликали на п'єдестал і диктор оголосив: "…і Olympic champion is from Ukraine — Khazar Heydarov!" У цей момент охопила неймовірна гордість за країну.
— У фіналі вам протистояв чинний чемпіон світу серед кадетів канадець Анесома Маті. Чи не відчували особливого тиску через гучний статус суперника?
— Я був певен у собі як ніколи. Бачив, як мене підтримували на трибунах, і розумів, що просто не можу підвести тих, хто за мене вболіває.
- Вирішальне протистояння затяглося і пішло у додатковий час - Golden Score. Що ви відчували, коли боротьба точилася на межі сил, а бала ще не було?
- Я залишався спокійним. Розумів, що контролюю перебіг сутички, і достеменно знав: перемога буде за мною.
— Чи був хоч один момент за весь турнір, коли здалося, що перемогти не вдасться?
- Ні. Я знав, що Всевишній зі мною, і вірив, що Він допоможе мені.
Повітряні тривоги – додаткова мотивація
— Після закордонних поїздок та змагань ви повертаєтеся до Харкова. Що для вас означає це місто сьогодні?
— Мене дивує, коли чую запитання, чому я повертаюся. Це мій будинок, моя батьківщина. Я тут народився, виріс і хочу продовжувати свою спортивну кар'єру вдома у Харкові.
— Постійні обстріли і тривоги сильно впливають на сон, відновлення та тренувальний процес. Як зберегти концентрацію?
- Я вже звик до постійних тривог. Навпаки, це мене додатково мотивує. Це дає можливість зрозуміти і мені, і всім навколо: я з незламного міста і маю боротися ще сильніше.
— Юнацьке олімпійське золото — вершина у вашому віці. Не боїтеся, що тепер від вас постійно вимагатимуть лише перші місця?
— Я усвідомлюю, що тепер суперники готуватимуться спеціально "під мене", та й відповідальність зросла. Але я не збираюся зупинятися і розвиватимусь далі.
Дзюдо - це спорт про повагу
- Ви на татамі з чотирьох років. Якими були перші кроки? Що було найскладнішим на старті?
— Мені з першого тренування сподобалося боротися. Були і перемоги, і поразки. Але найскладніше у спорті — це вміти вставати після невдач і працювати далі із ще більшою віддачею.
— Хто першим побачив ваш спортивний потенціал?
- Мій тренер Геннадій Іванович Маханьков. Він відразу сказав, що при належній праці я зможу досягти великих вершин.
— Як дзюдо сформувало ваш характер? Чому навчило поза спортивною залою?
— Навчило бути впевненішим не лише на татамі, а й у звичайному житті. Навчає відстоювати свою думку, але при цьому залишатися ввічливим та поважати людей. Наш спорт — адже він насамперед про повагу.
Я ніколи не ставлю себе вище за інших
— Чи вдавалося в дитинстві встигати щось, крім спорту?
— Так, я завжди любив і досі дуже люблю грати у футбол. Енергії в дитинстві було хоч греблю гати: після тренування по дзюдо я відразу біг у двір грати з друзями.
— Якої миті ви зрозуміли, що дзюдо — це не просто дитяча секція, а справа всього життя?
— Коли увійшов у справжній спортивний азарт. Відчув перші серйозні перемоги і усвідомив, що дивлюся на дзюдо вже як на свою майбутню професію.
— Ви навчаєтесь на IT-спеціальності ("Комп'ютерні науки") у ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Чи не заважають тренування навчанню? І чому саме цей факультет?
— Спорт навчанню ніколи не заважав. З боку здається, що спорт та IT – це два різні всесвіти, але насправді дисципліна зі спорту допомагає у навчанні, і навпаки. Вибрав цю спеціальність, тому що в школі у мене завжди все було чудово з математикою та англійською мовою.
- Вам 17 років. Чи бувають дні, коли хочеться відкласти спортивну сумку, забути про режим і пожити життям звичайного підлітка?
— Буває... Особливо одразу після образливих поразок. Але потім емоції вщухають, і я чітко розумію, що не можу прожити без дзюдо і дня.
— Який Хазар Гейдаров поза татамі? Чим захоплюєтеся?
— Звичайна людина. Я ніколи не ставлю себе вище за інших, з усіма спілкуюся на рівних, тому що в будь-якій ситуації головне — залишатися людиною. Люблю дивитись футбол. Я вболівальник мадридського "Реала".
— Про що мрієте найбільше?
— Стати чемпіоном "дорослих" Олімпійських ігор, порадувати свою родину та назавжди увійти у історію світового спорту.