Зробити рідне селище привабливим навіть під час війни здавалося нездійсненним завданням, але Олексій Скоркін зміг. Колишній фінансист без будь-якої грошової вигоди і за свої кошти відкрив у Великій Писарівці три унікальні музеї, висаджував дерева біля руїн та дбав про покинутих тварин. У рідному селищі він тримався до останнього, поки росіяни послідовно не знищили його помешкання, батьківський будинок, створені ним музеї і не поранили його самого.
Слідом за багатьма іншими понівеченими населеними пунктами України це прикордонне селище на Сумщині ризикує стати повністю випаленою землею, про яку згадують дедалі рідше. Про реалії життя за п'ять кілометрів від ворога та тиху трагедію північного прикордоння - у матеріалі Коротко про.
Допомагав селищу вижити під час війни
Звідси поїхали майже всі, але завжди залишаються ті, хто сподівається на щось і чекає до останнього.
Олексій Скоркін теж тримався скільки міг. Спочатку росіяни випалили дроном його помешкання, зруйнувавши половину будинку. Потім дім його батька. Машину. Три музеї, які Олексій власним коштом відкривав у рідній Великій Писарівці, щоб привабити сюди людей та зробити невелике селище більш цікавим для туриста. А потім і він "упіймав" FPV-дрон, коли просто їхав вулицею на велосипеді.
Олексій справді любить своє селище і намагався зробити його кращим: сам прибирав місця обстрілів, садив там смородину та виноград, сосни, які на Різдво ставали єдиними святковими ялинками в громаді, що перебуває під постійними обстрілами. Коли звідси втекла більшість жителів, годував кинутих тварин. Раніше люди ще самі приїжджали, "гостювали" та їхали назад, потім такі вояжі стали надто небезпечними. І потічок гостей поступово вичерпався.
Олексій Скоркін тримався до останнього. Він не міг залишити свої три музеї, куди вже не приходили відвідувачі: музей меду, музей борщу та музей війни. Усі – як соціальні проєкти, без мети заробітку. Останній з'явився на місці влучення авіабомби поряд з будинком, де була квартира Олексія. Зараз усі музеї зруйновані, квартира також.
Рятували місцеві, волонтери та поліцейські
Велика Писарівка - це населений пункт кілометрів за 17 від російського Грайворона.
- Російські війська зайшли о пів на п'яту ранку 24 лютого 2022 року, - згадують місцеві. – І незабаром у селищі вже палахкотіли пожежі.
Тих, хто вперто залишався, ставало дедалі менше. На початку 2026 року у Великій Писарівці із чотирьох тисяч населення залишилося близько сотні. Нині – 15 осіб.
Олексій Скоркін спочатку вивіз батька у Суми до родичів. А сам залишався, доки у липні йому під колеса велосипеда не прилетів дрон.
- Дякую, що вижив, - зітхає Олексій. – Завдяки місцевим, які одразу надали допомогу, волонтерам із "Білих ангелів" та правоохоронцям: вони вивезли мене за кілька годин до лікарні. Я дійсно вижив тільки завдяки їм. У лікарні провів близько трьох місяців: дуже поранило ноги. Днями оформив інвалідність. Пересуваюсь на милицях.
Полювання за собаками та 30 км пішки за продуктами
Олексій каже: до 2026 року люди ще сяк-так виживали. Але коли пограниччя оголосили "сірою" зоною, за людьми, машинами і навіть собаками почалося справжнє полювання російських FPV-дронів.
- І я не згущую фарби. На 80% все зруйновано, – продовжує Олексій. – Два роки тому, коли я відкрив останній музей із військовими артефактами сучасної та Другої світової, ще можна було якось жити, пересуватися… Хоч і тоді були КАБи, ракети, але це не так страшно, як FPV-дрони. Ще торік працювали магазин, аптека… Нині немає нічого, все розбито та випалено. Усі служби давно виїхали. А ті люди, хто залишається, кинуті напризволяще.
За продуктами жителі ходили до сусіднього села, але там магазин також спалили. Доводиться діставатися за 30 км. Пішки або велосипедом. Мопедом чи машиною користуватися страшно через дрони. Медикаментів також немає. Якщо треба до лікарні, лише до Охтирки приблизно 50 км. Або до Сум більше 90 км.
Чому ті, що залишилися, не виїжджають? Як завжди: комусь нікуди, а хтось вирішив гинути там, де провів усе життя.
- Коли ти живеш у війні не перший рік, ти вже ходиш як зомбований, - зазначає Олексій. - Вибухає десь поруч, але ти вже реагуєш не так, як першого року війни. Це вже просто буденність для нас. Про Велику Писарівку забули. Не говорять ні на телебаченні, не згадує іноземна преса. Наче її й не було. Це жахливо. Цей край уже забутий. Якщо ми ось так забуватимемо про території, ми втрачатимемо їх і далі. І я хочу, щоб ви написали одне: ми всі хочемо повернутися на свою маленьку Батьківщину. Для мешканців Великої Писарівки та інших громад, які залишилися під обстрілами, це місце залишається їхньою домівкою, незалежно зруйновано вона чи ні. Але щоб повернутися, треба не опускати руки та працювати. Наполегливо, Щодня. Незважаючи ні на що, бо розраховувати ми можемо лише на себе.