У графі "місце проживання" ця жінка може сміливо написати "Микулинецький замок, пам'ятка архітектури національного значення XVI століття". Стефанія Болой мешкає на території замку у містечку Микулинці, що на Тернопільщині. Як донька графської служниці поселилась на території унікальної архітектурної пам’ятки і чи має вона право тут жити - розбиралася журналістка Коротко про.
Не віпдім, а скромне житло
Стефанія Болой, або, по-місцевому, баба Стефа, щоранку прокидається за мурами, які пам'ятають турецькі облоги, польських шляхтичів та дві світові війни.
- Оце так віпхата! – могли б вигукнути туристи, вперше побачивши її помешкання.
Але не поспішайте заздрити. Замість розкішних покоїв у Болой – скромне житло, замість королівського каміна - піч на дровах, а замість придворної прислуги - щоденні господарські клопоти.
Та й сам замок більше нагадує руїни, аніж розкішний палац із казок. При вході на замкову територію, яка огороджена кам’яним муром, у головній споруді біліють пластикові вікна, на даху видніється шифер. Тут і мешкає пані Стефа.
З самою жінкою журналістці Коротко про поспілкуватися не вдалося. Пані Стефа вже у віці, їй поза 90 років, трохи недочуває, недобачає, майже не ходить, та й з незнайомими спілкуватися не бажає. Зате більш говіркими виявилися місцеві мешканці.
Але спочатку згадаймо історію, яка буквально закарбувалась у цих мурах. Кам’яну фортецю у містечку Микулинці, що виросло на березі річки Серет, почали будувати приблизно 1550 року. Тоді замок мав цілком практичне призначення: захищав містечко від нападників. Це була справжня оборонна споруда з товстими мурами, бійницями та чотирма кутовими вежами.
За свою історію замок неодноразово змінював власників. Тут господарювали впливові шляхетські родини, фортецю перебудовували, укріплювали, ремонтували. А 1672 року вона пережила турецьку облогу.
Часи змінювались, військова техніка вдосконалювалася, старі мури втрачали оборонне значення. Замок поступово перетворювався на господарський об'єкт. У XIX столітті тут навіть намагалися налагодити виробництво сукна.
Залишилися у замку
У першій половині XX століття останньою власницею замку була графиня Юзефа Рей. У її господарстві працювала молода жінка на ім'я Анна. Дівчина була сиротою, а графиня ставилася до неї з особливою прихильністю. Анна вміла читати і писати, допомагала не лише з хатніми справами, а й із документацією та іншими господарськими питаннями. Якось так склалося, що сирота стала правою рукою самотньої графині.
Коли Анна вийшла заміж, господиня дозволила молодому подружжю пожити на території замку. І тут потрібно уточнити, що графиня Юзефа Рей була дуже доброю жінкою. Допомогла багатьом місцевим жителям, які до сьогодні згадують її лише добрим словом.
Отож, планувалося, Анна з чоловіком житиме на території замку тимчасово, доки збудують власну оселю. Та як це часто буває, тимчасове виявилося постійним.
У 1933 році за мурами старовинної фортеці народилася дівчинка Стефанія. А далі… війна.
Під час Другої світової чоловіка Анни мобілізували, з війни він не повернувся. Згодом померла графиня Юзефа Рей, а її родина втратила спадкоємців. Анна залишилася у замку з дітьми.
За радянської доби фортеця стала державною пам'яткою, але родину не виселили. Ба більше, Анні запропонували працювати сторожем замку. Так колишня графська служниця перетворилася на охоронницю історичної споруди, а її донька виросла за тими самими мурами, які колись захищали містечко від ворогів.
За роки змінилося все: держава, влада, сусіди, власники навколишніх будинків. Тільки адреса Стефанії залишилася незмінною.
- Стефа вийшла заміж за Романа, вони зробили невеликий ремонт, поставили вікна, провели воду, - розповіли Коротко про мешканці Микулинців. – Але опалення в них, як і за давніх часів: грубка, дрова… Дітей не мали. Роман багато років тому помер. А Стефа лишилася сама, з собаками і курми. Взяла до себе якихось квартирантів. Вони за нею і доглядають.
А що з документами на право власності?
Микулинецький замок привертає увагу мандрівників. І реакція на його незвичайну мешканку буває різною. Одні туристи дивуються, коли замість музейної каси бачать звичайні ворота, а за ними собак, город і житлові будівлі. Дехто скаржився на агресивних псів і неможливість спокійно оглянути фортецю.
Інші, навпаки, вважають, що замку пощастило з мешканцями. Мовляв, якби тут десятиліттями ніхто не жив і не доглядав територію, від старовинної споруди могло залишитися ще менше.
А що з документами на право власності? Тут історія заплутана. На це питання місцеві лиш рукою махають.
- Документів ми не бачили, але якби не Стефа, то тут все би й завалилося, - відповідають.
За словами місцевих жителів, Стефанія Болой зареєстрована за цією адресою. І за переказами ж, остання власниця фортеці дозволила родині Анни оселитися в замку. Однак чи зберігся письмовий дозвіл графині - невідомо. Та й реєстрація місця проживання не означає права власності на історичну споруду. Тож питання, на яких саме правових підставах родина користується приміщеннями замку, залишається відкритим. Але зараз, як і останні десятиліття, місцевій владі не до замку та баби Стефи.
Найбільшим ворогом фортеці виявилися не турки чи війни, а занепад. Частину будівель розібрали на каміння, інші поступово руйнувалися від часу та погоди. Деякі приміщення давно перетворилися на руїни. Підземні ходи, яких там багато, теж завалюються.
Здавалося б, вихід очевидний: відреставрувати фортецю, а її мешканцям запропонувати комфортніше житло. Але чи захоче пані Стефа покинути місце, де народилася і прожила понад дев'ять десятиліть? Та й хто оплатить реставрацію замку, який потребує не косметичного ремонту, а серйозного порятунку?
Реставрація пам'ятки - справа складна і надто дорога. Потрібні кошти, дозволи, фахівці та юридично врегульоване використання приміщень. У різні роки говорили про можливість перетворити замок на музей. Проте далі розмов справа не дійшла. Тому баба Стефа і дотепер мешкає у стінах давньої фортеці. І поки для туристів Микулинецький замок - історична пам'ятка, для неї це - єдиний дім.
Цікаво!
Молода жінка у білому
Кожен порядний старовинний замок повинен мати привида. Або хоча б історію про нього. Микулинецький теж має свою моторошну легенду.
Кажуть, колись у замковому підземеллі жив коваль, донька якого народила дитину поза шлюбом. Батьки так дорікали дівчині, що вона з тих нервів тяжко захворіла і померла. Поховали її у білій сукні. А згодом, за переказами, люди не раз бачили біля замку молоду жінку в білому, яка ніби летіла у повітрі.
Баба Стефа теж колись розповідала сусідам про зустріч із привидом. Ще молодою поверталася пізно з гулянки, аж раптом помітила, як від замкового підвалу наближається щось схоже на білу хмару. Дівчина перелякалася, почала щосили стукати у двері. А загадкова хмара зникла.