Майбутня сувора зима та її можливі ризики з водопостачанням і каналізацією свідомо чи мимоволі наводять на думку: а як раніше виживали? Нехай без звичних благ, але якось же справлялися? Забігаючи наперед, скажемо: коли ці самі блага у вигляді централізованого водопроводу (наприклад) лише починали впроваджуватися, кияни чинили опір як могли і запевняли, що «і так чудово живемо!».
Про те, яке значення для Києва відігравали перші фонтани, чому "золотарі" заробляли нечувані гроші і чому жити на Подолі було комфортніше, ніж на Печерську, — у матеріалі Коротко про.
На водовозах заощаджував навіть губернатор
До другої половини ХІХ століття Київ у питаннях водопостачання повністю залежав від свого рельєфу. Основними джерелами життя залишалися Дніпро, річки менші і численні струмки. Ось тільки розподілялася ця вода із жорстокою географічною несправедливістю. Поділ, що лежав у низині та поблизу Дніпра, потреби в ній не знав, а Верхнє місто і Печерськ, що розкинулися на крутих пагорбах, буквально задихалися від спраги.
Проблема була настільки серйозною, що її відзначала і влада. У 1802 році київський поліцмейстер звітував:
«Поділ, рясніє водою, а дві інші частини — Старий Київ і Печерський форштадт — зазнають великого недоліку. Бо доставлення води з Дніпра, через віддаленість від річки та крутизну гір, пов'язане з крайньою скрутою та незручністю, а особливо під час пожежних випадків…»
В епоху, коли ідея змусити воду бігти трубами на вершину пагорбів здавалася фантастикою, головними господарями становища були вуличні водовози. Продаж річкової води у верхні райони Києва був надприбутковим бізнесом. Доставка бочки коштувала божевільні 30–50 копійок (у сьогоднішніх реаліях — однаково що віддати за бочку технічної води 800–1000 гривень). Від таких цін стогнали навіть багаті та престижні установи: Кадетський корпус щороку витрачав на воду 450 рублів, а Інститут шляхетних дівчат — колосальні 950. На ці гроші інститут міг би щороку купувати цілу череду з п'ятдесяти корів! Високе начальство на кшталт поліцмейстера чи генерал-губернатора на водовозах взагалі економило: у їхній резиденції воду безкоштовно (маленький приклад корупції того часу) доставляла міська пожежна служба.
Гній на льоду та горілка замість води
Решта населення купувала воду у приватників або брала її безпосередньо з річок та відкритих басейнів. Проте санітарний стан дніпровського водозабору викликав жах у міських лікарів. Взимку русло річки перетворювалося на несанкціоноване звалище відходів. Чиновник з особливих доручень писав київському генерал-губернатору:
«...упродовж всієї зими жителі Подолу вивозять із дворів різні відходи та гній на береговий лід. Після січня місяця, коли сонце стає вищим і лід починає опівдні танути, ці гнилі органічні речовини просочуються крізь лід і роблять воду зовсім каламутною і непридатною для вживання».
Під час спалахів інфекцій міська влада намагалася запроваджувати жорсткі обмеження. В офіційних лікарських пам'ятках на той час прямо прописувалися суворі й дуже специфічні санітарні правила. Заборонялося користуватися водою з Дніпра, прати у ньому білизну, рекомендувалося звертати увагу на якість овочів, фруктів, солоної риби, не пити воду, а краще "випити чарку горілки, чаю з ромом або збитнем".
При цьому, незважаючи на очевидну загрозу епідемій, київські домовласники десятиліттями чинили опір самій ідеї будівництва водопроводу. Переконані, що «і без ваших труб нормально живемо», вони називали централізовані мережі «руйнівною та шкідливою розкішшю».
Від «Самсона» до фонтанів Термена: перші київські бювети
Першими провісниками сучасних бюветів стали міські фонтани. Ще у XVIII столітті архітектор Іван Григорович-Барський здійснив локальну інженерну революцію, проклавши дерев'яні труби від сирецьких ставків прямо на Поділ і збудував на Контрактовій площі легендарний фонтан «Самсон». Подільські міщани відразу охрестили його «головною криницею» міста: звідси вода по дерев'яних жолобах розходилася до Братського монастиря (нинішня територія Києво-Могилянської академії) та водорозбірних басейнів біля підніжжя Андріївської гори.
Справжній технологічний прорив стався 1870 року, коли за справу взявся інженер-полковник Аманд Струве. Він уклав із Міською думою договір на 50 років про створення міського водопроводу. Струве зобов'язався не просто прокласти труби крутими київськими пагорбами, а й власним коштом встановити в місті публічні фонтани з резервуарами, де городяни могли брати воду абсолютно безкоштовно.
Саме тоді на вулицях Києва з'явилися чавунні фонтани Термена, які були відлиті за проєктом архітектора Олександра Шиле. У Маріїнському парку, біля Золотих воріт, на Софійській площі та інших жвавих місцях встановили чаші з грізними лев'яними масками. До речі, з цими масками пов'язана міська легенда: начебто робітники заводу Термена надали мордам левів відомі риси свого вічно сердитого майстра.
З пащ цих чавунних звірів люди набирали чисту воду, а з нижніх чашок пили коні візників. По суті, фонтани Термена перетворилися на першу масштабну мережу міських бюветів. Сім із них збереглися і до наших днів. Їх і сьогодні можна зустріти біля Золотих воріт, у Маріїнському парку, Літературному сквері чи Поліцейському садку.
Кінець водопровідного Дніпра
А ось запуск централізованого водопроводу в 1872 приніс городянам нові, дуже несподівані сюрпризи. Дніпровська вода, що подається в будинки, відверто лякала: примітивні піщані фільтри не справлялися з очищенням, і з кухонних кранів регулярно вивалювались пуголовки, п'явки і дрібна рибка.
До того ж сама водопровідна мережа Києва нагадувала строкату ковдру. Місто суворо поділили на чотири райони, кожен з яких мав свою «водну специфіку». Низинний Поділ постачався річковою водою через фільтри Олександрівського узвозу. На Хрещатик, вокзал та Бібіківський бульвар (нині бульвар Тараса Шевченка) вода надходила з підземних резервуарів Царського саду. Мешканці Старого Києва та Лук'янівки залежали від водонапірних веж Михайлівського монастиря, а на круті пагорби Липок та Печерська річкова вода подавалася взагалі без накопичувальних веж — парові насоси з берега нагнітали її прямо у труби під високим тиском. З появою перших артезіанських свердловин плутанина лише посилилася: у сусідніх кварталах із кранів могла текти річкова, підземна чи змішана вода.
Цей комунальний хаос та сумнівна фільтрація закінчилися великою бідою. 1907 року в Києві спалахнула холера. Лабораторні проби дали однозначний вердикт: ключові точки дніпровського водозабору наскрізь заражені холерним вібріоном.
Ситуація виявилася настільки катастрофічною, що користуватися річковою водою стало смертельно небезпечно, а заплющувати очі на епідемію неможливо. На набережній Дніпра в екстреному порядку пробурили 35 глибоких свердловин, що давали неймовірні 1,5 мільйона відер (близько 18,5 мільйона літрів — по 35–40 літрів води на кожного киянина щодня) води на добу. Дніпровські фільтри опечатали і закрили, а Київ увійшов в історію як єдине місто в імперії і один з небагатьох мегаполісів Європи, що повністю перейшов на підземне водопостачання з сеноманського горизонту (підземного водоносного шару, прихованого на глибині понад 100 метрів під товщею). Містяни отримали з-під крана воду, яка за своєю природною бактеріологічною чистотою та смаком на той момент випереджала більшість європейських столиць.
Нічні «золотарі» та кінець епохи вигрібних ям
Втім, чисте водопостачання вирішило лише половину проблеми. Століттями у Києві не було не лише нормальних труб, а й повноцінної каналізації. Усі нечистоти стікали у вигрібні ями на подвір'ях і найчастіше просто в найближчі яри. Коли вони переповнювалися, на арену виходили асенізатори, яких тоді називали «золотарями».
Це була найнепрестижніша (зрозуміло чому) і водночас надприбуткова професія. Вони працювали виключно вночі (щоб не бентежити городян сморідом) і вивозили відходи за місто в дерев'яних бочках. За свої послуги "золотарі" здирали з домовласників величезні кошти, заробляючи цілі статки. Але навіть вони не рятували: у спекотні дні над Києвом стояв нестерпний сморід, а нечистоти просочувалися в ґрунтові води, регулярно провокуючи спалахи черевного тифу. І саме цей сморід став однією із головних причин, чому в Києві так поширено було їхати влітку на дачу.
Кінець «золотій епосі» нічних асенізаторів поклав військовий інженер Степан Введенський. 1894 року він запустив у Києві першу централізовану систему каналізації. Для свого часу це був серйозний інженерний прорив. Київ першим побудував з нуля повністю роздільну систему, де дощова вода та господарські стоки йшли різними трубами. Скидання нечистот вивели далеко за місто, а домовласників під загрозою солідних штрафів зобов'язали власним коштом підключати будівлі до спільної мережі.
У результаті кияни, які довго вважали, що «і без ваших труб чудово живеться», досить швидко звикли і до чистої артезіанської води, що тече з крана, і до теплих туалетів у квартирах.