Ще навесні у селі Чаплине, колись великому селищі залізничників у Дніпропетровській області, залишалося близько трьох тисяч мешканців.
З кінця травня, коли населений пункт потрапив під регулярні удари керованих авіабомб та дронів, розпочалася масова евакуація. Зараз у населеному пункті, розташованому приблизно за 30 кілометрів від лінії фронту, залишилося всього 30 осіб. Разом із ними староста Олена Манько.
Як вона, не боячись обстрілів, возить селянам хліб, заряджає всім пауербанки, закриває домашні помідори та годує кинутих собак - у матеріалі Коротко про.
Сама закриває помідори для селян
Олена Манько дбає про село та мешканців уже років 15. До цього працювала вихователем у дитсадку, потім – завідувачем, диспетчером, землевпорядником... Освіта – педагогічна.
- Ось помідори закриваю, - крутиться по господарству за розмовою зі мною староста села Чапліне Олена Манько. – Є в мене Кравченко Валерій Васильович, і він каже: «А закрий ти мені на зиму помідорів». Я думаю: «О, у хлопців попрошу, бо я собі голову ламаю, де їх взяти». Приїхала і кажу: «Дайте помідоів дві банки». Вони: «В'ячеславівно, хоч десять, хоч двадцять». Їм же привозять, вони не з'їдають.
Хлопці – це військові. А Валерій Васильович – місцевий пенсіонер, йому 78 років.
– Привезла йому сьогодні, а він: «Ні, я державних не хочу, хочу домашніх», – без тіні незадоволення чи роздратування продовжує Олена Манько. – Я до Люби Василівни, ще однієї нашої пенсіонерки: "Є помідори?" Ящик дала. Тож я Валерію Васильовичу ось три трилітрові банки закрила.
Кожного з мешканців села Олена Манько знає на ім'я та по батькові. На телефонному зв'язку з ними, якщо треба, навіть уночі.
Покинуті тварини оселилися у дворі старости
Староста сама раз на тиждень возить мешканцям гуманітарку, воду та хліб. Маломобільним пенсіонерам – під будинок, молодшим мешканцям – у місце збору. На кожного – по три буханці хліба, дві шестилітрові баклажки води. Якщо треба більше – набере ще. У селі давно немає ні світла, ні води, ні газу.
- Головна проблема у нас – вода, її й раніше не було, хіба що технічна, – ділиться староста. – Я колись викликала гідрологічну експедицію, щоби придумати, як забезпечити Чаплине водою. Її висновок: на нашій території питної води нема. Найближча – за 9 км. Так і залишилися ми без своєї води ще у мирний час. А зараз це окреме лихо, звичайно.
Також їздить до аптеки в Синельникове за 70 км, якщо комусь треба. Збирає по селу пауербанки і ночами заряджає вдома – є генератор. Та що там телефони, якщо Олена Манько на прохання помідори закриває! І навіть не бачить у цьому нічого особливого.
- Навіть не смійте мене хвалити! – суворо, і це не заради червоного слівця, наказує Олена В'ячеславівна. – Інакше розмови не буде. А що я роблю? Це ж мої люди! І моя робота мені подобається. На пенсію, до якої мені залишилося нічого – до 23 лютого наступного року, теж не збираюся. Я активна, сидіти вдома не зможу. Все одно працюватиму. Десь когось похвалю, десь «облаю»...
Ще один пункт у щоденному списку – нагодувати покинутих тварин. Котячо-собача їдальня – біля її будинку. Сюди щодня збігається гавкітно-м'якаюча орава.
- Також годую нашого собачку - сторожа старостата, він біля нього на мене чекає, - продовжує Олена Манько. - Кажу: "Жучок, охороняй". Ми його відв'язали. Щоранку перехрещую його разом зі старостатом. Сторожа там уже немає. Та й усі мої співробітники роз'їхалися хто куди.
Кормом для тварин займається колишня співробітниця військово-облікового столу. Вона зараз мешкає у Дніпрі, там збирає гроші, закуповує корм. Допомагають і волонтери. Привозять по 6-7 мішків кормів по 12 кг. Було таке, що із Польщі передавали.
Швидка не їздить, а маршрутка є
Село почали накривати КАБами ще перед 1 травня, а з 12-го числа почалося цілодобове пекло – люди у хаосі евакуювалися, кидаючи все. Пересуватися селом доводиться у бронежилеті та касці, жертвуючи спиною – потім і спина болить, і шия. Але що робити…
У селі вже давно немає лікарні – розбита. Садок, дві школи лежать у руїнах. Їх немає сенсу відновлювати, хіба що розібрати на цеглу. Були прильоти приблизно на три сотні будинків – вони так і стоять без дахів, без вікон. У більшості з них залишилися одна-дві стіни. Сільраді пощастило: ще стоїть, хоч теж побита. Прильоти були перед входом та позаду будівлі.
Побиті будинки ніхто з господарів, звісно, забивати, накривати не приїжджає.
– По-перше, до нас уже майже не їздять волонтери, по-друге – навіщо ризикувати безпекою людей, – зазначає Олена Манько. – У нас же ще, окрім КАБів, літають FPV, «шахеди», «молнії» тощо.
А раніше Чапліне вважалося дуже міцним і перспективним селищем. Проблем із роботою не було, тут функціонувало 16 підрозділів залізниці: служба руху, локомотивне депо, зв'язківці, ремонтники, вагоноремонтне депо.
Дивно, але сюди досі ходить маршрутка! Це завдяки добрій волі водія-переселенця. Можна доїхати до Синельниково і Дніпра – це 120 км.
- Дякуємо водієві, - зазначає Олена Манько. – Їздить уранці та ввечері, якщо є люди назад – то привезе. Буває ж, що вони залишаються у Дніпрі ночувати у родичів чи знайомих. Тож можливість поїхати зробити закупівлю чи до банку потрапити у нас є.
Евакуація закінчилася на початку літа
Евакуація із села Чапліне закінчилася ще у червні. Виїхало близько сотні сімей. Усіх дітей вивезли ще на початку лютого. Військових також здебільшого перевели. Залишаються найвідчайдушніші – і староста Олена Манько. Ще у трьох селах, що належать до цього старостату, давно немає жодного мешканця.
– І навіть після останнього мешканця я не покину своє село, – закінчує Олена В'ячеславівна. – І не розписуйте мене у гарних фарбах!
Але ж у яких ще?