У квітні Аліна Гросу стала мамою. Первістка співачка назвала подвійним ім'ям Марк-Габріель. В інтерв’ю для Коротко про Гросу розповіла, як поєднує материнство з кар’єрою, зйомки для Netflix, життя на дві країни та чому приховує особистість чоловіка.
"Ми з чоловіком не живемо у режимі конспірації"
- Аліно, вітаємо тебе з народженням сина. Одразу питання про батька: чому ти приховуєш його особистість, хоча у людей є здогадки, що це актор Роман Полянський. Навіщо така таємничість?
- Я б не сказала, що приховую. Ми не живемо у режимі конспірації, не ховаємося від людей. Якщо хтось зустріне нас у місті - ми абсолютно спокійно можемо поспілкуватися чи сфотографуватися.
Але чи маю я право не показувати чоловіка у своєму блозі? Звичайно, маю. І, до речі, так роблять дуже багато артистів. Я ніколи не приховувала, що перебуваю у шлюбі, що в мене є чоловік і сім’я. Просто наразі не хочу робити своє особисте життя частиною публічного контенту.
Це рішення з’явилося не просто так. Колись я була набагато відкритішою щодо своїх стосунків. Але будь-яка сварка чи складний період одразу ставали приводом для обговорень, оцінок і висновків. Люди часто забувають, що артист - це насамперед звичайна людина. Ми теж можемо помилятися, сваритися, миритися, проходити непрості етапи у стосунках. І не все хочеться проживати разом із соціальними мережами.
Тому зараз я свідомо обираю залишати частину свого життя лише для себе. Кому потрібно - ті й так знають. А коли відчую, що хочу поділитися більше, обов’язково це зроблю.
Є ще один момент. Я часто співаю пісні про кохання, розставання, розбите серце й сильні переживання. Для мене дуже важливо, щоб слухач вірив цим історіям і проживав їх разом зі мною. Іноді надмірна відкритість особистого життя може відволікати від самої творчості. А мені хочеться, щоб у центрі уваги залишалися саме музика та емоції, які вона дарує.
- Що змінилося за три місяці материнства? Що планували заздалегідь, а що виявилося несподіванкою?
- Найголовніше, що змінилося, - у мене з’явився син. І разом із ним ніби з’явилася нова версія мене.
Я завжди любила дітей, але зараз люблю їх ще більше. І не лише свою дитину. Я стала набагато краще розуміти інших мам, їхні переживання, втому, хвилювання. Навіть коли десь у магазині чи в літаку плаче дитина, я вже дивлюся на це зовсім інакше. Розумію, що це нормально. Діти не можуть завжди бути слухняними чи спокійними, і це не означає, що мама щось робить не так.
Взагалі після народження сина я стала спокійніше ставитися до багатьох речей. І тепер у мене є ще одна дуже важлива причина прокидатися щоранку, окрім роботи, творчості та стосунків. Я справді щаслива бути мамою. Я належу до тих жінок, для яких сім’я і діти - це велике щастя. Хочеться виростити хорошу людину, яка в майбутньому стане гідною частиною своєї країни.
Звичайно, були й моменти, де реальність трохи відрізнялася від моїх очікувань (усміхається). Наприклад, мені здавалося, що після пологів я буквально за секунду повернуся у форму. Виявилося, що все не так просто. Це теж процес, який потребує часу, терпіння й уваги до себе.
Ще одна річ, у якій я помилялася: раніше мені здавалося, що дитину можна легко підлаштувати під свій ритм життя. Насправді все навпаки. Саме ти починаєш підлаштовувати своє життя під дитину. Якщо в неї щось болить, піднялася температура чи вона просто неспокійна, ти вже ні про що інше не можеш думати. У якийсь момент розумієш, що весь твій день природно починає обертатися навколо цієї маленької людини.
"Я ніколи не хочу нав’язувати дитині публічність"
- Як зараз виглядає розпорядок дня як мами і як співачки?
- Чесно? Зараз мій день - це постійний баланс (усміхається). Насамперед я мама: погодувати, переодягнути, заколисати, погратися. Коли малюк прокидається, він одразу хоче бути на руках, тому майже весь день проходить разом із ним.
Якщо ж потрібно їхати на запис пісні, зйомки чи інтерв’ю, мене дуже виручає моя родина. Допомагають чоловік, батьки, а також няня. Для мене це не про те, щоб перекласти на когось свої обов’язки. Навпаки, мені дуже непросто залишати сина навіть на кілька годин, бо, як і будь-якій мамі, здається, що ніхто не подбає про нього краще, ніж ти сама.
Але я також розумію, що можу бути хорошою мамою і водночас продовжувати працювати. У моїй сім’ї всі жінки завжди були дуже працьовитими. Моя мама почала працювати практично одразу після мого народження, щоб дати нашій родині краще життя. І я багато в чому беру з неї приклад.
Я дуже хочу, щоб син ріс із розумінням, що можна одночасно бути щасливою мамою і людиною, яка реалізовує себе в професії. Мені здається, це дуже важливий приклад для будь-якої дитини.
- Як зміни в сімейному житті надихнули на новий етап у творчості? Чи є бажання записати дитячий або колисковий альбом чи, можливо, аудіоказки?
- Після народження сина я дуже багато чого переосмислила. Змінилися пріоритети, погляд на життя, на творчість і навіть на саму себе.
Це відображається і в творчості. Наприклад, зараз я набагато уважніше ставлюся до свого сценічного образу. Хочеться, щоб у майбутньому син міг пишатися мною. Це не означає, що артистка має перестати бути яскравою чи жіночною. Навпаки, жінка може бути красивою, сексуальною, різною. Але тепер для мене дуже важливо, щоб усе це було органічно й відповідало тому, ким я є сьогодні.
Що стосується дитячої творчості - так, у мене є таке бажання. І дитячі пісні, і колискові, і, можливо, навіть аудіоказки. Насправді все починалося саме з творчості для дітей, і вони завжди займали особливе місце в моєму житті. Саме тому ми свого часу створили Grosu Kids Club - простір, де діти можуть розвивати свої таланти, знаходити себе й отримувати підтримку. Для мене дуже важливо, щоб там працювали справжні професіонали, які вміють знайти підхід до кожної дитини, зокрема й до дітей, які потребують особливої уваги чи реабілітації.
Зараз ми працюємо над відкриттям нового Grosu Kids Club у Києві, але дуже хочеться, щоб у майбутньому такі простори з’явилися в багатьох містах України. Паралельно ми розвиваємо благодійний напрямок, адже хочеться не просто створювати місце для занять, а й давати можливість якомога більшій кількості дітей отримувати підтримку та розкривати свої здібності.
Я взагалі вважаю, що діти надзвичайно талановиті. Їм просто потрібно трохи більше віри, підтримки й можливостей проявити себе. І я дуже поважаю батьків, які бачать у своїй дитині це маленьке зернятко таланту й допомагають йому прорости. Мені здається, це один із найцінніших подарунків, який можна дати своїй дитині.
Тому я точно хочу й надалі створювати контент і для дітей. Можливо, колись ми навіть зробимо щось разом із сином. Але лише якщо це буде цікаво йому самому. Я ніколи не хочу нав’язувати дитині публічність. Коли він підросте, обов’язково запитаю його думку. Хоча, якщо чесно, його харизма вже зараз підказує мені, що творчість йому точно не чужа (усміхається).
- Ти часто тішиш підписників новими світлинами сина. Який у нього характер? Яке майбутнє ви з чоловіком для нього бачите? Чи хотіли б, щоб він обрав творчу або музичну професію?
- Характер у нього вже зараз дуже яскравий (усміхається). Він упертий, бойовий, дуже балакучий, харизматичний і, слава Богу, симпатичний. І це я кажу не лише як мама, яка безмежно закохана у свою дитину. Мене свого часу теж виховували без рожевих окулярів. Моя мама завжди дуже тверезо дивилася на мене, не повторювала, що я «найкраща» просто тому, що її донька. Вона вчила мене працювати над собою, ставити високі цілі й не боятися труднощів.
Думаю, зі своїм сином я теж буду саме такою. Звісно, я його безмежно люблю, заціловую й готова носити на руках, але водночас хочу, щоб між нами були чесні й дружні стосунки. Мені дуже хочеться, щоб із часом я стала для нього не лише мамою, а й другом. Людиною, якій він зможе довіряти абсолютно все.
Щодо майбутньої професії - якщо чесно, музичну я б для нього не обирала. Не тому, що не люблю свою справу, а тому, що знаю, наскільки цей шлях непростий. До того ж діти відомих артистів дуже часто стикаються з думкою: «Ну, звичайно, його просто привели батьки». Мені б не хотілося, щоб сину доводилося постійно щось комусь доводити.
Творча професія - можливо. Але ще більше мені хотілося б, щоб він знайшов себе в тій сфері, яка справді зробить його щасливим. Це може бути спорт, наука, юриспруденція чи будь-яка інша професія. Я й сама, попри творчу діяльність, завжди була дуже зібраною людиною. Якби не музика, цілком можливо, що стала б юристкою.
Найголовніше для мене - щоб син займався тим, що любить. А якщо одного дня він усе ж таки скаже: «Мамо, я хочу стати артистом», - я буду першою людиною, яка його підтримає.
"За час перебування в Америці я знялася у дев’яти проєктах"
- Після стількох років життя у США чи вважаєш цю країну своєю другою домівкою? Що подобається і що не подобається в Америці? Що корисного українці могли б перейняти в американців і навпаки?
- Насправді я ніколи не жила у США на постійній основі. Зазвичай це були кілька місяців, після чого я поверталася або їхала далі. Їздила туди з двох причин: по-перше, як представниця української культури в Нью-Йорку, а по-друге - на навчання.
Я навчалася у Theatre of Arts, де вивчала не тільки акторську майстерність, а ще і режисуру. Акторська освіта в мене вже була, тому хотілося більш глибше зануритися саме в режисерську професію. Зараз ще дуже хочу опанувати сценарну майстерність.
На мою думку, в Україні багато талановитих акторів і режисерів, але хороші сценарії - це те, над чим нам ще точно є куди рости. Американська школа дуже сильна саме в побудові драматургії. Там вчать не просто писати історії, а розуміти психологію глядача, як утримувати його увагу і викликати емоції. Це мені дуже імпонує.
Але чи стала Америка для мене другою домівкою? Ні. Я взагалі вважаю, що дім у людини може бути лише один. Усе інше - це місця, куди ти приїжджаєш, де можеш почуватися комфортно, але дім - це зовсім інше відчуття.
Звісно, в Америці є багато плюсів. Але менталітет дуже відрізняється, і через це адаптуватися непросто. Та й, мені здається, будь-якій людині завжди легше серед своїх. Особливо якщо ти екстраверт, як я. Мені важливо, щоб поруч були рідні, друзі, знайомі люди. Саме тому вдома я почуваюся набагато щасливішою.
Якщо говорити про побут, то українська кухня мені, звичайно, набагато ближча. І ще мене дуже здивувала американська медицина. Вона хороша, але складна: усе через страхування, довгі записи до лікарів, велика кількість правил і, звичайно, висока вартість послуг. До цього потрібно звикати.
Окрема історія - кредитна система. Для американців кредитний рейтинг - це майже стиль життя. Люди постійно користуються кредитами, щоб будувати свою кредитну історію. Для нас це доволі незвично.
Що українці могли б перейняти в американців? Напевно, їхню повагу до особистого простору та правил. Мене дуже вразило, як люди поводяться, наприклад, у чергах чи в громадському транспорті. Ніхто не намагається всіх обігнати, не поспішає "тільки запитати". Люди спокійно чекають своєї черги й поважають одне одного. Хотілося б, щоб цього було більше й у нас.
А американцям, мені здається, можна було б повчитися в українців нашої щирості та відкритості. Ми дуже легко знайомимося, швидко зближуємося, можемо допомогти навіть незнайомій людині. Якщо українець посміхається тобі - це найчастіше щиро, а не просто частина ввічливого small talk. У нас людей набагато швидше пускають у своє коло і в своє серце. В Америці дружба теж міцна, але вона будується значно довше. Це не добре і не погано - просто різний менталітет.
- В Америці ти навчалась акторської майстерності. Якими результатами можеш похизуватися? Можливо, знову побачимо тебе на Netflix?
- Слово «похизуватися» мені не дуже подобається (усміхається). Я б сказала, що це насамперед досвід, а не привід для вихваляння.
За час перебування в Америці я знялася у дев’яти проєктах. Це були не головні ролі, але кожній із них я щиро раділа. Коли ти приходиш в абсолютно нову для себе індустрію, ще й в іншій країні, де тебе ніхто не знає, будь-яка можливість - уже велика перемога.
У Голлівуді все потребує дуже багато часу, терпіння й наполегливості. Тут не буває швидких результатів. До того ж є свої правила. Наприклад, щоб претендувати на великі ролі, потрібно бути членом гільдії кіноакторів. А щоб потрапити до гільдії, потрібно вже мати вагомі ролі або кілька помітних робіт. Виходить своєрідне замкнене коло.
Буває й так, що ти працюєш над проєктом два тижні, а в кадрі тебе показують буквально кілька секунд. А іноді достатньо трьох знімальних днів, щоб персонаж запам’ятався глядачам. Це кіно - тут ніколи не знаєш, як усе складеться.
Усі свої ролі я отримувала на загальних підставах: проходила кастинги, як і всі інші. Так само було і з проєктами Netflix - спочатку кастинг, потім затвердження, а вже після цього все залежить від фінального монтажу.
Чи побачите мене ще на Netflix? Дуже на це сподіваюся. І не тільки там (усміхається). Але для цього потрібно ще багато працювати.
Найбільший виклик для іноземних акторів - це, звичайно, мова. Навіть якщо ти добре володієш англійською, акцент усе одно залишається. А в американському кіно це часто впливає на вибір ролей. Поки що я майже не бачила великих проєктів, де головною героїнею була б українка. Але, можливо, колись саме це зміниться. І дуже сподіваюся, що це був лише початок. І, можливо, вже зовсім скоро глядачі побачать мене не лише на Netflix, а й в інших міжнародних проєктах.
- Після роботи в американських проєктах ти повертаєшся й до українського кіно. Уже цієї осені глядачі побачать тебе у головній ролі у фільмі «Голос серця». Чим цей проєкт став для тебе особливим?
- Мені дуже приємно, що після навчання і роботи за кордоном я можу реалізовуватися й в українському кіно. Для мене це принципово важливо.
Для мене «Голос серця» - дуже особлива історія. Сценарій потрапив до мене саме в той момент, коли я сама переживала непростий період, багато переосмислювала своє життя й шукала відповіді на важливі запитання. Тому внутрішній стан моєї героїні виявився мені дуже близьким.
При цьому ми з Ліною Стар зовсім різні. На початку вона досить зверхня, вимірює життя успіхом і статусом, і саме це мені було найважче сприйняти. Але як акторка я завжди намагаюся не засуджувати своїх героїв, а зрозуміти їх і показати шлях, який вони проходять.
До ролі я готувалася дуже ретельно: проходила кастинг, багато працювала з режисеркою та командою над підтекстами й мотивацією героїні. Деякі репліки ми робили більш живими, залишали місце для імпровізації, і це допомогло зробити персонаж максимально справжнім.
Мені здається, «Голос серця» - це насамперед історія про те, що навіть після найскладніших періодів життя можна знайти себе, якщо почати слухати своє серце. Саме цим цей фільм для мене особливий.
Дуже хвилююся перед прем’єрою, адже кожна нова роль - це завжди певний екзамен. Але водночас дуже чекаю зустрічі з глядачами вже у вересні.
- А чи плануєш концерти в Україні?
- Так, звичайно. Ми вже працюємо над тим, щоб знову активно повернутися до концертної діяльності в Україні. Накопичилося дуже багато нового матеріалу, я сама змінилася - і як артистка, і як людина.
Мені здається, вагітність і материнство дуже змінюють жінку. Ти стаєш більш зрілою, переосмислюєш життя, і в якийсь момент розумієш, що тобі є про що говорити зі своїм слухачем не лише через пісні, а й через емоції та власний досвід.
Ми вже плануємо тур. Якщо все складеться так, як задумано, то перші концерти відбудуться вже цієї зими - орієнтовно у грудні. Це буде кілька міст, своєрідний початок нового етапу. А навесні хочемо значно розширити географію й зустрітися з набагато більшою кількістю наших слухачів по всій Україні.
Дуже скучила за концертами, за живими емоціями й можливістю співати разом із людьми. Мені здається, саме зараз настав той момент, коли хочеться повернутися до цього по-справжньому масштабно.