Міжнародний олімпійський комітет (МОК) відкрив дорогу російським спортсменам на Олімпіаду-2028 у Лос-Анджелесі - скасував обмеження на їхню участь і повернув визнання Олімпійському комітету РФ. Для українського спорту, який за час повномасштабної війни втратив понад 600 атлетів та тренерів, це рішення стало черговим ударом. Журналіст Коротко про поговорив з українськими спортсменками, які продовжують готуватися до міжнародних стартів під обстрілами та сиренами, про те, як вони сприйняли цей крок МОК.
Зруйновані бази та ілюзія мирного життя
За словами синхроністки, бронзової призерки Олімпійських ігор 2020 року Марини Алексіївої, у міжнародному спорті зараз намагаються створити небезпечну ілюзію.
- Насамперед це рішення викликає розчарування і тривогу. Для українських спортсменів війна не закінчилася. Ми щодня тренуємося в умовах, коли наші співгромадяни гинуть, руйнуються міста, а багато спортсменів і тренерів пішли захищати країну або загинули. Тому будь-які рішення, які можуть сприйматися як крок до нормалізації участі Росії в міжнародному спорті, дуже болісно сприймаються українською спортивною спільнотою.
Марина визнає: певні зміни в підходах МОК простежувалися й раніше, коли комітет почав перекладати відповідальність на окремі міжнародні федерації. І все ж спорт не має права вдавати, що нічого не відбувається, доки українські атлети позбавлені елементарних умов для виживання та тренувань.
- Найбільша несправедливість полягає в тому, що створюється враження, ніби спорт може повернутися до звичного життя, тоді як для України війна триває. Українські спортсмени втратили можливість нормально тренуватися, багато хто був змушений покинути свої домівки, спортивні бази зруйновані, а частина наших колег загинула. У таких умовах говорити про повернення до «звичайної спортивної конкуренції» дуже складно. Важливо, щоб міжнародна спортивна спільнота пам'ятала про ціну, яку Україна продовжує платити.
Спортсменка впевнена, що найкращою відповіддю України має стати жорстка спортивна дипломатія - атлети зобов'язані використовувати кожен міжнародний старт як трибуну.
- Важливо активно працювати з міжнародними федераціями, національними олімпійськими комітетами та партнерами, надаючи факти про наслідки російської агресії для українського спорту. Українська спортивна дипломатія має залишатися сильною, аргументованою та послідовною. Наше завдання - не лише боротися за спортивні результати, а й захищати принципи чесного спорту, міжнародного права та пам'ять про тих спортсменів, життя яких забрала війна.
Політичний тиск замість фейр-плей
Бронзова призерка чемпіонату Європи 2025 року з важкої атлетики Ольга Івженко вважає, що загравання МОК із державою-агресором повністю перекреслює олімпійські цінності. Для неї це рішення виглядає як відверта відмова від гуманності.
- Для мене це рішення є неприйнятним і позбавленим будь-якої людяності та справедливості. МОК заплющує очі на всі скоєні злочини і намагається нормалізувати відносини з державою-агресором, попри війну, що триває. Єдине, що дає надію на зміну ситуації, це те, що не всі спортивні спільноти підтримали це рішення і не шукають підстав для пом'якшення санкцій проти Росії.
На думку важкоатлетки, повернення російської та білоруської символіки на арени - це не про спорт, а про легітимізацію агресії, що відбувається на тлі колосальних втрат української олімпійської родини.
- Несправедливість полягає в тому, що МОК ігнорує той факт, що понад 600 українських спортсменів і тренерів загинули внаслідок повномасштабної війни. Спортсмени досі тренуються під обстрілами, втрачають свої домівки і змушені виїжджати за кордон. І тепер використання національних прапорів, гімнів та державних символів Росії та Білорусі стає політичним тиском.
Між прильотом і стартовим свистком
Мабуть, найемоційніше на рішення міжнародних чиновників реагують ті, хто поєднує підготовку до Олімпіади із суворими реаліями українського тилу. Учасниця Ігор у Ріо, Токіо та Парижі, метальниця молота Ірина Климець описує стан українських атлетів двома словами: розпач та безвихідь. Вона на власному досвіді знає, як це - виходити на сектор після безсонної ночі.
- Розпач, безвихідь! Щодня вмирають мирні люди, спортсмени - і тут така новина. Так, і уявити не могла, що таке рішення буде. Ми не спимо спокійно, зруйновані наші тренувальні бази, у когось домівки - минулого року о 5-й ранку був прильот біля мого будинку, була пошкоджена моя квартира, а о 10-й ранку у нас проходив чемпіонат України, відбір на Кубок Європи. У якому стані я була? У кожного є рідні, друзі, однокласники, знайомі, які на передовій. У мене торік убили однокласника! Ми тренуємося і перериваємо тренування через тривоги.