Я вже майже двадцять років живу й працюю між Україною та Німеччиною. Останні кілька років працюю режисеркою на німецькому телеканалі ZDF, тому маю можливість бачити, як змінюється ставлення до України не лише в політиці чи новинах, а й у повсякденному житті - серед колег, друзів і людей, з якими зустрічаюсь щодня.
Війна стала точкою зламу у ставленні Європи до України. Але цей злам ще не остаточний - він продовжує формуватися просто зараз.
Коли Україна була лише частиною «пострадянського простору»
Ще кілька років тому Україна для багатьох європейців залишалася радше географічним поняттям, ніж окремою культурною та політичною реальністю.
Навчаючись режисурі в Мюнхені, я неодноразово стикалася з тим, що Україну часто сприймали через російську оптику. Для багатьох це був один культурний простір, одна історія, одна мова. Про українську культуру знали небагато, а про українську історію - ще менше.
Парадоксально, але саме повномасштабна війна змусила багатьох у Європі вперше уважно придивитися до України. Ціна цього інтересу виявилася страшною, але сьогодні набагато більше людей розуміють, що Україна - це окрема країна зі своєю історією, культурою та ідентичністю.
Від хвилі солідарності до втоми
Я добре пам’ятаю перші місяці повномасштабного вторгнення.
Тисячі людей виходили на демонстрації. Незнайомі німці приносили гуманітарну допомогу, відкривали свої домівки для українських біженців, збирали кошти, приходили на акції підтримки.
Коли я організовувала великі проукраїнські демонстрації в Німеччині, мене вражало, скільки людей були готові діяти заради країни, з якою ще недавно не мали жодного зв’язку.
Саме тоді я познайомилася з багатьма європейцями, які стали моїми друзями. Досі іноді запитую себе, звідки в них стільки емпатії. Вони ніколи не жили під обстрілами, не мають українського коріння, але гостро відчули несправедливість того, що сталося, і не захотіли залишатися осторонь.
Згодом настала інша фаза - втома. І це теж закономірно. Люди не можуть роками жити в стані постійного емоційного напруження. Війна, яка для українців є щоденною реальністю, для багатьох європейців поступово стала частиною новинного фону.
Іноді це проявляється у словах. Іноді - у мовчанні. Але втому не варто плутати з байдужістю.
Дві Німеччини
За ці роки я бачила дуже різні реакції на Україну. На одному зі знімальних майданчиків у Берліні моя асистентка-німкеня регулярно донатила на дрони для ЗСУ. Водночас один із колег, який усе життя прожив у Східному Берліні, мав виразно проросійські погляди й щоразу дратувався, коли заходила мова про Україну. Такі контрасти трапляються постійно.
Саме робота в Німеччині дозволяє мені бачити їх зблизька. Уже кілька років я знімаю для німецького телеканалу ZDF телевізійні фільми й серіали різних жанрів - від детективів до романтичних історій і комедій. Це комерційні проєкти, де режисер працює в досить чітких рамках. Сценарії проходять кілька рівнів погодження, редактори телеканалу визначають стиль і формат майбутнього проєкту та впливають на виробництво практично на всіх етапах. Простору для творчої свободи тут значно менше, ніж я звикла мати в Україні.
Але є речі, яких нам точно варто повчитися. Передусім це організація виробництва. Знімальний процес продумують до дрібниць, а команда працює як добре налагоджений механізм. Хоча кіно завжди залишається кіно. Нещодавно просто під час зйомок зламалася ігрова машина, і продюсерській групі довелося буквально за кілька хвилин повністю перебудувати план дня. Але навіть такі ситуації тут вирішують дуже спокійно й системно.
Водночас і німецьке телебачення сьогодні переживає непростий період. Через скорочення фінансування знайти новий проєкт стало значно складніше. Я працюю через агента, який веде переговори щодо контрактів і представляє мене продюсерським компаніям, але навіть так відчувається, що роботи в індустрії поменшало.
Саме на таких майданчиках особливо гостро відчувається різниця між реальностями.
Під час зйомок у мене на телефоні могла лунати повітряна тривога. Я могла дізнатися про загибель друга чи знайомого військового. А навколо тривало звичайне мирне життя.
Зараз я пишу цей текст зі Швеції, де знімаю новий німецький серіал. Це романтична історія на тлі скандинавських пейзажів, але останні п’ять тижнів я майже постійно думаю про Київ. Листівкові краєвиди за вікном і фотографії українських міст після російських обстрілів у стрічці новин ніяк не складаються в одну реальність.
Іноді мені здається, що люди навколо ніколи повністю не зрозуміють, через що проходять українці. Але саме тоді хтось із колег підходить, обіймає і запитує, чи є куди задонатити для ЗСУ або моїм друзям на фронті. І щоразу це нагадує мені: втому не варто плутати з байдужістю.
Що Європа досі не розуміє про Україну
Для багатьох європейців російсько-українська війна досі виглядає як конфлікт навколо територій чи геополітичних інтересів.
Для нас це насамперед боротьба за право залишатися собою - за мову, культуру, історію і власну державу.
Не всі також усвідомлюють, наскільки послідовною була російська політика знищення української культури протягом століть. Саме тому нам доводиться постійно пояснювати цей контекст.
Чому новини програють історіям
Новини швидко змінюють одна одну. Історії залишаються довше. Саме тому кіно, література, театр і мистецтво сьогодні мають таке значення. Вони дозволяють не лише дізнатися про подію, а й відчути її через досвід конкретної людини.
Мені здається, саме тому сьогодні так важливо продовжувати говорити про Україну не тільки мовою статистики чи дипломатії, а й мовою людських історій. Бо саме вони допомагають не втрачати емпатію навіть тоді, коли війна триває вже багато років.
Від шоломів до підтримки
Коли згадую початок повномасштабного вторгнення, завжди згадую історію про п’ять тисяч шоломів. Тоді вони стали символом нерішучості й нерозуміння масштабу загрози.
Сьогодні Німеччина є одним із найбільших партнерів України у військовій підтримці. І ця зміна відбулася не лише на рівні політики. Вона відбулася і в суспільстві.
Європа поступово почала розуміти те, про що Україна говорить уже багато років: ця війна стосується не лише України.
Як Україні втримати увагу Європи
Шок, як і новини, не працюють довго. Натомість працюють історії - у кіно, літературі, театрі, мистецтві. Вони допомагають побачити за політичними рішеннями й заголовками конкретних людей.
Саме тому культура залишається одним із найважливіших способів підтримувати увагу до України. Не тому, що вона здатна замінити політику, а тому, що допомагає не втрачати людський вимір цієї війни.
Про авторку колонки
Дарія Онищенко - українська режисерка, сценаристка, членкиня Європейської кіноакадемії та Української кіноакадемії. Авторка повнометражних фільмів «Істальгія» (2014), «Забуті» (2019) та «Малевич» (2025).
Її дебютний повнометражний фільм «Істальгія» відкрив німецький кінофестиваль Hofer Filmtage та був представлений більш ніж на 20 міжнародних кінофестивалях, де здобув низку нагород. Другий повнометражний фільм «Забуті» мав світову прем’єру на Варшавському міжнародному кінофестивалі та отримав міжнародне визнання, зокрема спеціальну відзнаку журі Одеського міжнародного кінофестивалю.
У 2025 році вийшла історична драма «Малевич», яку Дарія Онищенко створила як режисерка та сценаристка. Стрічка була представлена на міжнародних майданчиках, зокрема в Європейському парламенті, на Мюнхенській конференції з безпеки та під час Генеральної асамблеї ООН.
Окрім авторського кіно, Дарія Онищенко працює режисеркою телевізійних фільмів і серіалів у Німеччині, співпрацюючи, зокрема, з телеканалом ZDF. Наразі розвиває нові повнометражні та серіальні проєкти у міжнародній копродукції.
Соцмережі: фейсбук, інстаграм.