Із Валентиною Костянтинівською ми познайомилися ще до повномасштабного вторгнення. Тоді вона уславилася тим, що у свої 79 років на фоні загрози війни з Росією навчалася стрільби з автомата на курсах тероборони у Маріуполі. Наша розмова з нею відбувалася в середині лютого 2022 року, а потім росіяни перетворили Маріуполь на пекло.
Пані Валентині дивом вдалося врятуватися. Їхати вона не хотіла – рідним довелося піти на хитрість, щоб її виманити. І вона встигла поїхати останнім потягом Маріуполь - Львів.
Нині Валентині Костянтинівській вже 82, але вона, як і раніше, веде активне громадське життя, незважаючи на відключення світла та тепла, на маленьку пенсію. Як і в 2014-му, і в 2022 році Валентина займається волонтерством і шкодує, що через вік не може бути на полі бою. Подробиці про своє життя сьогодні вона розповіла Коротко про.
"Старість мене не наздожене"
- Пані Валентино, де ви зараз, як живете?
- Я, як і раніше, живу під Києвом, плету маскувальні сітки. Тож у мене є робота. Не завжди виходить приходити щодня. Нещодавно хворіла – не ходила. Зараз мені трохи краще - і я знову плету сітки. На щастя, я тут не одна – є люди, які приходять до мене у гості, коли є така нагода.
- Ви там із родичами, з кимось із близьких?
– Ні, я давно одна. Щоправда, зараз до мене переїхала знайома. Вона не має квартири - господиня їй відмовила, тому вже 15 днів ми живемо вдвох. На щастя, мені є де жити, з'явилися подруги, друзі. Ми познайомилися і стали як рідні люди, допомагаємо одне одному, дружимо.
- А як проводите вільний час?
- Який тут вільний час у селі? Щоб кудись поїхати – потрібні гроші. Пенсія невелика. Поїздка до Києва – 45 гривень туди та 45 назад. Метро теж треба оплачувати – ми переселенці, не кияни, тож платимо. Тож особливо нікуди не їжджу.
Колись вибиралася до театру Левченка (театр режисера Анатолія Левченка Terra Incognita у Маріуполі, створений у 2019-му, зараз знаходиться у Києві. – Ред.). Тоді тут жили люди, у яких була машина, – я їх агітувала, ми їздили в театр до наших маріупольців. А зараз я одна, Київ погано знаю, та й зима цього року сувора – нікуди не вибираюся. Є тільки моя робота – сітки, сітки, сітки... Прийшли, поспілкувалися – розійшлися по хатах.
- А як у вас із теплом, водою, електрикою?
- Дякувати Богу, в будинку є все необхідне для життя. Світло дають регулярно. Іноді світло буває 4 години на добу, іноді 10 годин – наприклад, три години вдень, три ввечері, три вночі, частіше вночі. Ми пристосувалися, купили лампи. Коли вмикають світло - вмикається котел і трохи гріє будинок. Пічку-"буржуйку" теж топимо, є дрова, але я їх заощаджую. Загалом все нормально. Нашим батькам було гірше.
Найголовніше – настрій. 30 вересня виповнилося 82. Вже 82 із половиною. Старість ще попереду. Як жартую: старість мене не наздожене.
- Порадьте нашим читачам, як зробити так, щоби старість не наздоганяла навіть після 80?
- Потрібно мати настрій. Коли в душі та в очах добро і веселість – старість не наздожене.
– Звідки це береться? Надія на майбутнє чи вміння любити сьогоднішній день?
– Любити сьогоднішній день. Ти знаєш, що в тебе є діти, онуки, правнук нещодавно народився, поряд є люди – і цим насолоджуєшся.
Важливо, що є робота. Ти прокидаєшся і знаєш, що тобі є куди йти. Робиш щось не для себе, а знаєш, що це потрібно хлопцям.
Приходять замовлення - ми плетемо сітки, потім хлопці приїжджають, їх забирають. Останній раз у Краматорськ відвозили, розповідали, яка там погода, який ландшафт. Кажуть: хлопці тримаються, у них бойовий настрій – і ти сам теж тримаєшся.
Часто кажу: якби не мій вік, я б сама була з ними поряд на передовій. Але вік уже не бойовий, тепер я "сіточниця", і слава Богу. Не всі молоді витримують стільки стояти та працювати. Дехто зовсім не приходить, каже, що здоров'я немає. А я говорю: що Бог дав.
- Ви, мабуть, уже майстер із плетіння? Швидко плетете?
- Ні, молодь плете швидше. Як то кажуть: старий кінь борозни не псує, але глибоко не оре. Вони руками махають швидко, а я сиджу - опухлі руки, артрити, артрози, пальці розпухли... Але все одно щось колупаю, роблю через біль, іноді охаю.
Не так руку повернув – уже болить. Тоді її бинтом перемотаю – і продовжую далі працювати. Думаю: а як на фронті хлопцям? Там набагато важче, а ми тут у теплі, ситі.
Лягаєш у ліжко, ховаєшся під трьома ковдрами (тепла не вистачає) і думаєш: я засинаю в ліжку, а вони – у снігу. Чи є їм чим укритися?
"Коли температура піднімається до 12, кажемо: у нас Ташкент!"
- У вас вдома холодно?
- Так. Коли світло дають на 2-3 години, котел не встигає прогріти велику хату, тому топимо "буржуйку". Але нічого – 12,5 градусів у будинку – це ж не на морозі. Іноді температура опускається до 11 градусів – тоді підтоплюєш. А коли піднімається до 12, кажемо: у нас Ташкент! А якщо 13,5 – це вже Африка! З гумором живемо.
- До вас приїжджають подруги?
- Так, приїжджають маріупольці. Ми познайомилися у Києві. Я їздила до них – маршрутка, метро, тролейбус, потім пішки. Вони приїжджали до мене в гості, я накривала стіл, варила борщ.
Кажу: червоної ікри немає, але на борщ приходьте завжди. Їм сподобалося. Приїдуть ще у березні. Ми разом плели сітки – хто в Німеччині, хто тут. Ті, хто в Німеччині, приїжджали у справах та заходили до мене у гості. Зустрічала їх із квітами. Ми підтримуємо стосунки.
– І серед місцевих у вас є подруги?
- Звісно! Ми ж разом плетемо. Ще у нас хор чудовий. Але я в ньому не співаю, сама собі співаю, у співі я сама. Люблю хор, але вони співають, що їм скажуть, а я люблю співати те, що мені подобається. Але хор дуже хороший. Ми ходили на їхні концерти.
Ще у нас є клуб, але зараз ми туди не ходимо: зима сувора, снігу намело, морози по 17-20 градусів, снігу багато. Тож нікуди не ходжу. Тільки на роботу – йду і боюся послизнутися. Якщо трохи теплішає, під снігом відкривається крига. Тому йду акуратно.
- Може, потрібні льодоступи?
– А де їх купити? За ними треба їхати до міста. Одна жінка купила собі льодоступи – вони тріснули. У мене в Маріуполі були металеві, на носик черевика на гумках надівалися. Все там лишилося. А тут продають щось китайське – треба десь замовляти. Пенсія маленька, особливо не розженешся: ще й за пересилання платити. Думаю, обійдуся без льодоступів, акуратно ходитиму.
- Чим ви ще займаєтесь, окрім сіток?
- Ми не тільки сітки плетемо - свічки робили, "мавки" - маскувальні костюми, які в Маріуполі називали "кікімори". Багато чого робимо. Хтось працює вдома чи іншими засобами допомагає військовим. Душу гріє, що люди підключаються. Коли людей більше – настрій кращий. А коли не дуже охоче йдуть – тоді агітуєш, пояснюєш: давайте триматися довше, ніж ворог.
- Як ви підтримуєте одне одного?
- Коли розлучаємося, кажемо: "тримаємось!" Що б не було – тримаємось.
Якщо щось болить – поряд аптека, укол знеболювальний зроблять – і знову приходиш працювати. Буває то поперек болить, то спина. Але зроблять укол – і далі працюєш. Іноді вдома лежиш, не можеш поворухнутися… Але й у таких випадках кажемо: там, на фронті, гірше. Так і тримаємось.
А так, виходить, живемо в режимі: робота – дім – робота. Побігли, поїли, якщо є час – прибігли на роботу знову. Є можливість – знову прийшли.
У нас старша - жінка, має трьох дітей, працює на двох роботах, але все організує, все підготує. Завжди прибіжить, все заготує, щоб було чим працювати. А ми тільки сітки плетемо.
- А діти та онуки до вас приїжджають?
- Ні, вони за кордоном. Іноді я до них їжджу. Я була і у Польщі, і в Іспанії. Але коли почула, що тут плетуть сітки, сказала: що я робитиму в басейні чи на морі? Давайте мене назад відправляйте. Адже я з 2014 року плету сітки. Так 2022-го повернулася назад.
- Зараз їздите до дітей та онуків?
- Іноді, зараз звуть знову. Може, влітку поїду – скучила. Там правнук народився, а онука у Польщі захищає дисертацію. Вона давно там, років 12 живе. Закінчила докторантуру, працює. Ще одна дочка теж за кордоном, уже 20 років.
- А ви залишаєтеся у селі...
- Так. Якби жила у Києві, можна було б кудись вибратися. Я їздила на Майдан на день народження Маріуполя, зустрілася з маріупольцями та повернулася додому. А вибиратись складно: маршрутка ходить одна, без розкладу. На морозі особливо не постоїш. А чекати на маршрутку часом приходиться по 40 хвилин і більше. Та й куди їздити – пенсія маленька, треба заощаджувати.
- Головна проблема для вас сьогодні – гроші?
- Так, але все нормально. У когось взагалі немає житла, живуть у гуртожитках, туалет на одному поверсі в кінці коридору, душ на іншому, а вік – за 70. Важко. А мені є де жити: є тепло, вода, газ, робота і магазин недалеко від роботи. Тож у мене все добре.