«Міцні 300» - так назвав свою спільноту ветеран 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Андрій Кучер. Після важкого поранення він заснував громадську організацію, щоб допомагати повертатися до повноцінного життя і знаходити в ньому нові сенси побратимам, які перенесли чи ще відчувають фізичний та душевний біль. Що переживає воїн, опинившись в крові на ношах, через які обставини може статися психічний злам, де шукати підтримки - про це Андрій розповів в інтерв’ю Коротко про.
Технологія хейту часто переростає в щось подібне до ідеології
- Андрію, почну з трохи несподіваного: у фейсбуці ви розмістили відео, де радите ветеранам не заходити в будинкові чати.
- Я не те що раджу, я застерігаю, що можуть бути наслідки. І через свій конкретний приклад пояснюю, чому такі речі впливають на соціалізацію ветеранів і чинних військових.
- З чого ви зробили такий висновок?
- Це був чат під конкретну проблематику, що мене і здивувало. Я задав конкретне питання, а з нього випливли сторонні теми, зазвучали дивні позиції. Тут навіть як військовий я розумію, що має бути конкретика. Є проблема - її треба вирішити, і крапка. Якщо ми обговорюємо якусь одну тему, то навіщо відволікатися на приватне? Але замість відповіді почалися повчання, якісь незрозумілі агресії. На певному етапі я зрозумів, що сам починаю агресувати і можу втратити над собою контроль.
Ми з психологом пропрацьовували, що такі емоції треба вчасно побачити і відповідно зупинити. Я вийшов з того чату, я маю спроможність згадати, що радив психолог. А є велика частина військових і ветеранів, які себе не зуміють пригальмувати, і потім це ризикує вилитися в трагічну історію. Людина може взяти гранату, пістолет… Або випити алкоголь і наробити в несвідомому стані біди. Тому такі чати ветеранам, на мою думку, протипоказані.
- Чати - це краплі з великої ріки. Це правда, що між тими, хто дивився смерті у вічі, хто бачив вбитих і сам убивав, та «диванною сотнею» є прірва, яку не залатати?
- Не можна піти на війну і повернутися, не маючи інвалідності - ментальної чи фізичної. Не буває такого, це війна. Тому насправді така прірва була, є і буде. Але ж це не єдина прірва в нашому суспільстві. Є матеріальна між багатими і бідними, є інтелектуальна. Тут важливо зрозуміти, що ми готові зробити, щоб прокладати містки, а не обмежуватися репліками.
Я знаю проблеми ветеранів. Я створив громадську організацію, щоб їх вирішувати. Я не чекаю, що держава прийде і буде допомагати, я намагаюся ініціювати. А хтось у цей час сидить і моніторить соцмережі аби самостверджується в коментарях чи дає вихід своїм негативним емоціям. Технологія хейту, яка практикується в нашому суспільстві, на жаль, дуже часто переростає в щось подібне до ідеології. Це дуже погано, що між українцями немає єдності. Лише вона може нас врятувати.
Двічі дивом залишився живий
- Всі говорять про те, що треба допомагати ветеранам, лікувати їх, реабілітувати. А виходить, що частина цивільного суспільства теж потребує терапії?
- Я противник того, щоб розмежовувати ветеранів і цивільне суспільство. З такого суспільства у 2022 році вишиковувалися черги до ТЦК. Весь світ показував, як Україна стає до зброї проти агресора. Тепер інші реалії, тепер величезний відсоток тих, хто хоче уникнути мобілізації або іде в СЗЧ. Я не буду це оцінювати, але я скажу, що такі речі треба бачити і дивитися на них тверезо.
Такі, як я і мої побратими, які добровольцями йшли на фронт, закінчилися. Але все одно ми маємо консолідуватися як єдине суспільство і спільно вирішувати проблеми чи то з ветеранами, чи то з освітою, чи то з економікою. Тому що є речі, які ми здобули під час цієї війни, тому що ми єдині в Європі, а може, й єдині у світі, хто захищає демократію зі зброєю в руках.
Поділюсь своєю тезою: ветерани - це зріз суспільства. Які ветерани - таке і суспільство, не треба розділяти.
- Розкажіть свою історію. Ви отримали поранення в 2022 році, тобто на війні були від її початку?
- Моя історія достатньо типова для українців того періоду. Війну я зустрів вдома - у Києві. Ми не планували нікуди їхати. Але родичі та друзі наполягли, і я все-таки вивіз родину до батьків, а сам пішов до ТЦК. Тоді мене завернули, бо брали спершу тих, хто мав військовий досвід, а в мене його не було. Щоб не втрачати час, я почав волонтерити. Через місто, де жили мої батьки, їхало багато біженців, ми допомагали з розселенням, з побутовими питаннями. Я організував кухню, де щодня могли харчуватися до 30 чоловік. Паралельно пішов у нічні патрулі разом з поліцією, бо і мітки для ворога тоді ставили, і координати здавали, була загроза ДРГ.
Я розумів, що моя особиста війна - це лише питання часу. Щоб підготуватися, вступив до добровольчого формування, де дослужився до командира групи швидкого реагування. Невдовзі мене і шістьох побратимів взяли до війська. Побратими і досі воюють, я ними надзвичайно пишаюся.
Коли ми мобілізувалися, виставили умову, щоб нас направили в десантно-штурмові війська, отак хотіли в бій, в саме пекло. Тому з першого дня я опинився на «нулі». Спершу Краматорськ, Слов’янськ, потім Мар’їнка. Під Мар'їнкою я і отримав поранення. 7 вересня 2022 року - це день, коли двічі дивом залишився живий. Зранку в мене цілив снайпер, але промахнувся, пізніше він вбив нашого взводного. А увечері в окоп прилетіла міна. Коли я побачив кістку правої руки, подумав, що геть її втратив.
Поки ми виходили лісом, поки нас евакуювали, помер близький друг, а мені довелося почати шлях по госпіталях. Тоді я і зрозумів, що проблеми поранених військових ніхто особливо не вирішує. І що треба гуртуватися, щоб допомагати один одному. Так поступово народилася ідея створити громадську організацію.
Перший період після поранення найважчий - це як «сіра зона» для військового
- Ви казали, що не сподіваєтеся на державу, що все намагаєтеся вирішувати самі. Але держава декларує, що робить для ветеранів усе можливе. Навіть посаду таку ввели - помічник ветерана. Вона щось дає?
- Посада називається «фахівець із супроводу ветерана». Її започаткувала колишня очільниця Мінветеранів Юлія Лапутіна за американським зразком. Я особисто був противником такої задумки, про що говорив і в міністерстві. Зараз теж про це говорю, хоча вже виділені гроші на навчання і оплату роботи супровідників. Я виступаю проти, по-перше, через дуже роздутий наш бюрократичний апарат, по-друге, ту кількість гривень, яку витрачають на помічників, можна було б направити на створення системи, де ветеранам потрібна була б мінімальна зовнішня допомога, де б вони могли знайти роботу, навчитися новій професії, саморозвиватися.
Хоча маю визнати, що люди зголошуються на посади помічників, працюють. Кожна область укомплектована по-різному, все вирішується в громадах. Якщо правильно використовувати цю інституцію, на початкових етапах реабілітації вона дієва. Це підтримка і допомога за принципом «свій - своєму». Фахівець із супроводу має бути або сам ветераном, або представником родини ветерана.
- Знаємо, що ви перенесли п’ять операцій. В одному з інтерв’ю казали, що за час лікування мали стан невідомості, відчуття, що нікому вже не потрібен. Зараз на п’ятому році війни багато хлопців кажуть те саме. Це вада бюрократичної системи чи, може, психологічний надлом?
- Я працюю на найнижчому рівні - в госпіталях, а тому знаю, як кажуть, температуру по палаті. На жаль, зберігається та тенденція, що після поранення військовий потрапляє у вакуум, де не знає, що буде далі, не розуміє, які робити кроки, що буде з ним, що буде зі службою, переживає купу інших тривог. Мій особистий досвід свідчить, що 90% інформації поранений отримує від своїх побратимів - таких самих поранених, але з більшим досвідом.
Цей вакуум множиться на те, як різко перевернулося все життя. Ось ти в посадці утримуєш позицію чи штурмуєш ворога, а через мить - біль, кров, турнікети, евакуація. Із бійця, захисника ти перетворюєшся на особу з невідомим статусом і незрозумілим майбутнім. Якщо немає поруч людини, яка пояснить, що далі буде відбуватися, все це дуже важко перетравити.
Пригадую, як після стабілізаційного пункту я опинився в самих трусах. У мене не було ні телефону, ні копійки грошей. Нас везли потягом. Мені дали якісь старезні речі, я не міг купити собі навіть води, бо ту, що була у вагоні, дуже швидко розбирали і її фізично не вистачало. І все це впереміш з болем…
Зараз багато що змінилося, на стабілізаційних пунктах, знаю, видають спеціальні піжами для поранених, а не той секон-хенд, що був у 2022 році. Але все одно оцей перший період після поранення він найважчий. Це як «сіра зона» для військового, бо він нічийний. Мінветеранів ще не займається його питаннями, Міноборони вже не займається, бо почалася медична історія. Це треба виправляти. Постійно піднімати тему, і тоді вона буде рухатися.
Багато чого держава не робить, але багато чого і робить
- На відео про будинкові чати ви згадували про психолога і про те, що з пенсією ветерана його послуги важко потягнути. Але ж купа психологів, купа благодійних організацій пропонують консультації безкоштовно. Воно не працює?
- Воно працює, але питання в тому, що виклики війни призводять до кадрового голоду. У нас не вистачає хороших психологів, всі справжні фахівці, так само, як справжні юристи, завантажені понаднормово. Безкоштовні лінії, як правило, кризові - щоб точково дати розраду. А я кажу про те, що мені потрібен психолог, з яким можна пройти курс у 15-20 занять по 2000 гривень. Потім якийсь час я самостійно живу, а потім знову потрібен курс. Так само багатьом іншим ветеранам. Зрозуміло, що коли мова йде тільки про пенсію, то її не вистачає.
- Якщо не секрет, яка ваша пенсія?
- У мене ІІІ група інвалідності, це трохи більше 9000 гривень. Я розумію, що у цивільних цифра ще менша, що ветерани мають пільги. Але думаю, що всі пільги, які є зараз, тимчасові. Прийде час, коли їх уріжуть. Ніяка держава не зможе прогодувати кілька мільйонів пільговиків.
- Чи існують проблеми з протезуванням? З боку держави розповідають, що все враховано, все безкоштовно. Але ми бачимо оголошення, що на протези збирають гроші.
- У нашому ХХІ столітті найважливіше мати критичне мислення. Всю інформацію, що містить «зраду», треба перевіряти або як мінімум перепитати у знаючої людини. Багато чого держава не робить, але багато чого і робить. Особливо це стосується протезування. Воно зараз займає набагато менше часу, набагато простішою стала процедура відновлення, пришвидшене отримання спортивного протезу. Раніше треба було купу комісій пройти, доводячи, що ти будеш саме спортом займатися, а не поставиш його десь у кутку.
Відповідально кажу: ніхто не повинен збирати кошти до того моменту, якщо це раптом стане критичним. Система передбачає все, і вона настільки щільна, що коли ти не дурень і не лінивий, то не можеш з цієї системи випасти і не отримати протез.
- На таких моментах можуть заробляти шахраї?
- Однозначно. Це як хлопці, які вдають із себе військових чи ветеранів, жебрачачи на вулиці. Я говорив з одним таким, який скаржився, що нічого не платять. Запитую, чому не платять, а він щось мурмоче, схоже, що в СЗЧ, а які тоді можуть бути виплати? Такі історії ще й ворожим ІПСО підіграють.
Ветеранська політика держави не ідеальна, але й не найгірша. Україна стикнулася з найважчими в світі викликами. У нас найбільша кількість ветеранів, у нас найбільша кількість протезованих, у нас продовжується інтенсивна війна. Але якщо ти слухатимеш, що кажуть, якщо не затупиш, то отримуватимеш і підтримку, і виплати. Тому я завжди кажу: якщо не знаєте, що робити, звертайтеся у ветеранські спільноти. Це найкращий шлях убезпечити себе від того, щоб марно пороти гарячку.
Дуже часто стикаюся з такими історіями: як тільки чоловік потрапляє в навчальний центр, дружина одразу починає бігати, збирати гроші, щось купляти, бо «від держави нічого не дадуть». Всім таким раджу: почекайте, це не той етап, коли треба витрачати кошти. Пройде чоловік «учебку», і всім його забезпечать - і одягом, і амуніцією. А от коли не забезпечать, тоді вже куплятимете. Людям важко втямити, що не скрізь «зрада».
Дуже важливо, щоб родини завжди були поруч
- Є великі ветеранські організації і невеликі. До якої відносите «Міцні 300»?
- Я не веду облік своїх членів, бо війна. Думаємо, звичайно, і про квитки, і про внески, але зараз у цьому немає потреби. Ми працюємо як спільнота. У нас є біговий клуб, є боулінг-команда. Ми їздимо на українські і міжнародні спортивні змагання і заходи, от зараз я збираю команду на травневий забіг в Осло.
Ми працюємо по всій Україні, ми не локальна організація. Просто щоб масштабуватися, не вистачає фінансового ресурсу, я не можу забезпечити своїх людей постійною зарплатнею. Тому йдемо хвилями: закінчується грант - команда тимчасово розходиться, я все роблю сам. І постійно щось десь шукаю.
- Нових людей беребте до спільноти?
- Так, до нас приходять люди. Хтось зацікавиться бігом, хтось боулінгом, комусь просто потрібно бути в гурті. У нас є свій маніфест. Перед тим як брати людину до нашої спілки, ми просимо з ним ознайомитися. Якщо вона розділяє наші цінності - саморозвиток, повага до побратимів, відповідальність - то вважається членом нашої організації.
У нас три основні напрямки роботи: допомога з вирішенням бюрократичних проблем, фізична і ментальна реабілітація, розвиток ветеранського спорту. Штатного юриста чи психолога немає, але при потребі можемо направити до таких спеціалістів.
- На фото у вас не тільки чоловіки, а й жінки, молоді дівчата. Це ветеранки чи члени сімей ветеранів?
- Є і такі, і такі. У нас такий принцип, що на всі заходи ходимо родинами. Дуже важливо, щоб родини були поруч завжди. Науково доведений факт, що будь-яка реабілітація після поранення - фізична чи ментальна - пришвидшується, коли поруч сім’я. Головне - не здаватися, розуміти, що все перемагається. А якщо є проблеми, то шукати людей, які допоможуть.
Контакти ГО «Міцні 300»
- Телефон: 066-131-08-96
- Сторінка у фейсбуці