Спочатку це був орендований будинок без ліжок, де мами з дітьми в перші дні спали на матрацах, - але все одно це було краще, ніж повертатись до т. зв. «дому», де панувала безвихідь. Сьогодні - це цілий комплекс із медичним центром, в якому є єдиний в Україні дитячий хоспіс з інклюзивною освітою та власною евакуаційною бригадою.
Найбільший кризовий центр-шелтер України для жінок, дітей, бабусь і тварин "Місто Добра" в Чернівцях з'явився з ідеї: якщо підтримати маму, дитина залишиться поруч із нею, малюка не заберуть соцслужби. За роки роботи тут допомогли тисячам жінок і дітей, для яких це місце стало шансом на безпеку, лікування, освіту, нове життя та примирення з утратою.
Зараз у "Місті Добра" живуть 276 дітей і понад 70 мам. Є й діти без батьків - це діти, евакуйовані з дитячих будинків.
Про те, як особистий біль перетворився на проєкт національного масштабу, кому і як вдається допомагати і що змінилось за 10 років існування центру, Коротко про розповіла керівниця і засновниця проєкту Марта Левченко.
"Хочеш допомогти дитині - допоможи її мамі"
Шлях "Міста Добра" розпочався у 2016 році. У Марти з чоловіком був сімейний бізнес, а ще вони допомагали дітям-сиротам та малозабезпеченим сім’ям. Марта Левченко згадує, що часто бачила ситуації, коли у матерів соцслужби забирали дітей: через бідність, домашнє насильство, відсутність роботи або погані умови життя. Бувало й так, що матері й самі потерпали й потребували допомоги – бодай такого місця, куди вони б могла втекти від домашнього тирана, чи місця, де б їй – геть юній та недосвідченій – пояснили, що таке взагалі бути мамою.
Тож вирішили створити стаціонар, куди розміщали б мам із дітьми. Орендували будинок.
- Нашою метою було зробити все, щоб діти могли рости поруч із мамою, - пояснює пані Марта. - Хотіли допомогти жінкам соціалізуватися, знайти себе, здобути професію, встати на ноги. Особливо це було важливо для випускниць дитячих будинків, які не мають досвіду ведення побуту і розуміння, як піклуватися про дитину, адже самі вони ніколи не відчували материнської любові.
Перші мами заселились в грудні 2016-го. Умови були не найкращі: спершу спали на матрацах на підлозі: ліжок не було, люди допомагали нам зібрати все - ложки, виделки, постільну білизну. Та умови було не найголовніше, головне - підтримка, яку отримали жінки, а сотні дітей були врятовані від дитбудинків.
- Ми побачили, що наша задумка працює: якщо дати мамі не осуд, а реальну підтримку: допомогти здобути освіту, професію, знайти роботу, навчитися вести господарство - діти залишаються з нею, - каже засновниця проєкту.
Переїхали у власну, збудовану будівлю вже в 2020 році. І назвали її «Місто Добра». Створили власний департамент захисту прав жінок, з юристами та психологами. Жінки, які переховуються від домашнього насильства, нарешті змогли відчути себе в безпеці й навіть просто спокійно заснути – територія будинку цілодобово охороняється. А ще – повністю змінювались і їхні діти.
- Хочеш допомогти дитині - допоможи її мамі, - вважає Марта Левченко. - Щойно мама заспокоюється, одразу стає спокійною і дитина. Це міцний, нерозривний зв’язок.
Мами не лише отримують прихисток, а й можливість заробити. В «Місті Добра» є академія «Мама шиє». Навчання триває три місяці на професійному обладнанні, під наставництвом 5 педагогів. На одному потоці можуть навчатися до 30 жінок, щоб потім гідно жити, забезпечувати себе і піклуватися про дітей
За благодійністю стоїть особиста, болюча історія самої Марти Левченко. Згадує, як її тато випивав, бив маму.
- Я вважаю, що життя готує нас до того, що чекає попереду, - каже пані Марта. - Мені потрібно було пройти всі випробування дитинства - зрозуміти, що таке домашнє насильство, як рятувати маму від побоїв, як це - бути наляканою і паралізованою страхом. Я відчула, мабуть, усі відтінки того, що зараз відчувають наші діти. Тому мені боляче від кожної історії. Я плачу і страждаю разом із ними, розумію їхній страх. Хочеться, щоб цього страху і болю у світі було менше. Цей біль досі відгукується в мені, і він впливає на все життя людини. Тому так важливо не допускати цього, важливо чути дітей, довіряти їм, вірити їм, бачити їхній біль і витягувати з нього. Ненормально, коли дитина у 3-4 роки залишається сам на сам із домашнім насильством і стає єдиною, хто може рятувати свою маму.
Мами різні: хтось і читати не вміє, а в когось був власний бізнес
Термін перебування тут триває не менше трьох місяців: залежить від рівня стресу, і від рівня жінки. Але спершу – психологічна допомога.
- Коли мама з дитиною потрапляє до нас, спочатку вона спілкується з психологом. Адже кожна пережила складні події. Це часто "зламані душі", яким потрібне зцілення. Тому перший етап - психологічна реабілітація та адаптація жінки й дитини.
Є й теплі традиції: щоб мама з малюком відчули себе вдома – жінку завжди зустрічають букетом квітів, а дітей посвячують у "добрячки".
Потім із мамою починає працювати кейс-менеджер: визначаються її пріоритети, цілі, сильні сторони, потреби - освіта, нова професія, курси, бажана робота. Складається індивідуальний план допомоги.
- Є мами, які не вміють читати і писати - ми починаємо буквально з перших слів. А є мами з двома вищими освітами, які раніше мали власний бізнес. Ні війна, ні домашнє насильство не обирають жертв. Тому все дуже індивідуально. Ми не ставимо жорстких термінів - даємо стільки часу, скільки потрібно, щоб допомогти мамі стати на ноги, - каже пані Марта. - Поки мама не розправить крила і не стане щасливою, самодостатньою та впевненою в собі.
Жінки навчаються, ходять на курси, з ними працюють психологи - індивідуально і в групах, соціальні працівники, за потреби - реабілітологи. Якщо людина не вміє читати - тоді підключаються вечірні школи, і, зрозуміло, програми відновлення тривають довше.
А ще не дають забувати жінкам, що вони жінки. Співпрацюємо з салонами краси, ведемо курси етикету, матері ходять до театрів, музеїв, вивчають мистецтво, максимально розширюємо кругозір. Це переключає мам із проблем на розвиток, відкриває нові можливості.
- Поки мама зайнята – діти в дитячому садочку при центрі. Є дві групи - молодша і старша, за дітьми наглядають няні. А вечори дитина і мама проводять разом. Поки мама навчається, за дітьми наглядають няні, - пояснює засновниця шелтеру.
Станом на листопад 2025 року в «Місті Добра» понад 10 тисяч жінок отримали підтримку й перейшли до самостійного життя. Жінка виїжджає, коли в неї є робота і безпечне житло. І ще три місяці після виїзду співробітники шелтеру підтримують сім’ю - допомагають з комунальними витратами та іншими потребами, щоб жінка змогла накопичити кошти і жити самостійно.
Були мами, які чотири рази повертались до прихистку
- За ці роки у вас накопичилося чимало позитивних історій, коли мама, зіткнувшись із бідою, поступово встала на ноги?
- Історій дуже багато. У нас є мами, які почали писати вірші і тепер видають книжки. Є ті, хто відкрив власний бізнес і став роботодавцем для інших жінок. Ті, хто раніше потребував підтримки, тепер допомагають країні, платять податки, розвивають економіку.
Є мама з інвалідністю, яка приїхала до нас вагітною. Їй одразу казали, що дитину заберуть, бо вона пересувається на візку і не зможе піклуватися про дитину. У "Місті Добра" ми організували їй реабілітацію та операції. Вона почала ходити, народила здорового хлопчика, здобула професію візажиста, стала успішною спеціалісткою, вийшла заміж і живе прекрасним життям.
Якщо бачити людину цілісно, як всесвіт, тоді можна справді допомогти. Просто дати житло на три місяці - нічого не змінить. Але якщо дати можливість стати самостійною та успішною, людина зможе змінити своє життя і життя своєї дитини.
- Напевно, не завжди історії мають щасливий фінaл. Не всім мамам усе вдається одразу.
- Ми віримо: тільки любов, прийняття і неосуд можуть допомогти людям зростати. Тому стежимо за всіма нашими контактами і дбаємо про тих, кому потрібна допомога.
У нас були мами, які потрапляли до прихистку чотири рази. Жінка приходила до центру, хотіла змін, але це було важко, вона йшла і поверталася до старого життя. І так тричі. Але центр жодного разу не відмовив у допомозі - прийняли її і вчетверте. І лише тоді все вдалося!
Будували корпуси для евакуйованих дитбудинків
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році в «Місто Добра» прибув перший евакуйований дитячий будинок із Миколаєва. Так кризовий центр отримав ще один напрямок - роботу з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Завдання було не з простих: хотіли, щоб дитина без батьків не почувалася чужою, здобувала освіту, мала право розвивати свої таланти і була щасливою.
В центрі разом із вихователями створювали для них простори і програми, разом розробляли дитяче меню. Вчилися самі й плакали над дитячими історіями.
- Ми плачемо над фільмами, а тут - реальні історії, реальні діти та жінки. Ти бачиш наслідки в їхніх очах і обличчях. Я бачила сивих дітей – від війни, від домашнього насильства і ще страшнішого насильства, яке, на жаль, доводиться переживати беззахисним дітям. Дітей, які говорили: "Я не дитина". Це страшно, до болю дітей неможливо звикнути, і ми завжди плачемо. Спочатку ми обіймаємо серцем, а потім робимо все можливе, щоб змінити ситуацію.
Напрямок роботи з такими дітьми розширювався. Скоро до них приїхали діти ще з двох евакуйованих дитбудинків з Одеси. А потім й з інших міст. Для цих дітей довелось будувати ще корпуси – сьогодні їх уже шість.
А ще є справжня любов.
- У нас також живуть самотні бабусі з Бахмута, Покровська, Авдіївки - їм було нікуди йти. Вони допомагають дітям, обіймають їх, люблять і стали для них справжніми бабусями, - розповідає Марта Левченко.
У "Місті Добра" також створено інклюзивну освіту - дошкільну та початкову, дітей готують до школи. Ті, хто потрапляє сюди з інтернатних закладів у 9-10 років, вперше йдуть до школи саме тут.
Окрема гордість центру - притулок для собак, врятованих із зон бойових дій і від жорстокого поводження. Діти граються з ними, вигулюють, доглядають. П’ять собак сертифіковані як собаки емоційної підтримки. Це собаки, яких буквально вилікували любов’ю діти. Ті, хто раніше не хотів вчитися читати, тепер читають книжки нашим собакам. У центрі є чудова дитяча бібліотека.
Головні виклики – війна і блекаути
Пані Марта розповідає, що наразі місця мешканцям центру вистачає, але разом з тим корпуси вже переповнені. Тож зараз триває будівництво нових трьох корпусів. Все впирається в фінанси. «Місто Добра» не фінансується державою, все, що є, каже засновниця, - це допомога людей і бізнесу.
Організація співпрацює з соціальними службами та службами у справах дітей. І вони направляють сюди жінок чи дітей-сиріт, якщо дитина тяжко хвора і нема куди йти. Звертаються голови громад, якщо в селі є важка ситуація. Також взаємодіють з поліцією, ювенальною превенцією, Міністерством соціальної політики.
Роботи додалось, коли почали звертатись внутрішньо переміщені родини.
- Зараз дуже багато переселенців - людей, які втратили дім через війну, яким нікуди їхати, немає родичів і заощаджень. Вони залишилися на вулиці з дітьми і живуть у нас. Під нашим дахом разом перебувають постраждалі від домашнього насильства, від війни, люди у складних життєвих обставинах, бабусі, собаки, діти, - розповідає пані Марта.
- З якими найбільшими викликами вам доводиться стикатися зараз?
- Головні виклики - війна і блекаути. Постійна потреба в генераторах, паливі, теплі. Підтримки з-за кордону стало менше, у людей менше можливостей, економіка постраждала, бізнеси закрилися. Стало складніше знайти роботу і забезпечити майбутнє мам із дітьми. Але ми тримаємося і віримо в перемогу та в те, що добро перемагає.
Сьогодні доводиться працювати на виснаження. Не можна припинити роботу, адже навіть від лічених хвилин може залежати життя дитини. Ми також дбаємо про психологічний стан наших працівників, у нас є психолог. Якщо людина виснажена, даємо їй час на відновлення. Без власного ресурсу іншим допомогти не вдасться.
- Якщо підсумувати: що змінилося за ці 10 років і які у вас плани на майбутнє?
- За ці роки змінилося абсолютно все - наш світогляд, можливості, масштаб роботи. Врятовано десятки тисяч дітей і тисячі жінок, а отже - цілі сім’ї і майбутнє. Якщо порахувати, це ціле врятоване місто.
Ми мріємо масштабувати наш досвід на державному рівні. Були плани розширюватися в Одесу, але почалося повномасштабне вторгнення. Ми хочемо розвивати дитячу паліативну допомогу, підвищувати стандарти і якість, щоб жодна дитина не страждала від болю і не залишалася одна. Прагнемо наблизити наші стандарти до європейських. Роботи дуже багато, але ми готові і дуже хочемо цим займатися.
А що ще?
Дитячий хоспіс "Дім метеликів"
Необхідність в ньому виникла, коли почали евакуювати дитячі будинки, а тяжкохворі діти залишались у небезпеці - їх просто нікуди везти. Просто в укриття їх не відвезеш. Це має бути медичний центр унікального формату: з нянями, вихователями, освітою і реабілітацією. Для прийому паліативних дітей потрібні особливі ліцензії, включно з дозволами на медичні препарати та цілодобовий догляд. Це колосальна відповідальність. Їм потрібні кисень, харчування через зонди, ліки. Кожна тривога сильно погіршує стан дітей з епілепсією, порушеннями зору та іншими тяжкими діагнозами.
У «МІсті Добра» викликів не злякались. Так з’явився "Дім метеликів", а ще власна евакуаційна бригада, яка виїжджає, забирає дітей і піклується про них. В хоспісі про дітей піклуються няні, цілодобово працюють 74 медики: анестезіологи, хірурги, реабілітологи. І в кожного, навіть в останню хвилину, є свій відповідальний дорослий, який тримає за руку.
А ще іноді трапляється диво, і діти одужують.
- Такі історії є, і це дуже радісно. Є діти, які отримали шанс на життя. Наприклад, дівчинка Аня потрапила до нас у дуже важкому стані. Завдяки якісній діагностиці, роботі реабілітологів і операціям нам вдалося її вилікувати. У півтора року вона зустріла в "Місті Добра" сім’ю, ходить до дитячого садка, у неї є мама, вони разом печуть печиво і надсилають нам відео. Це справжній порятунок життя: там, де не було надії - любов і увага все змінюють.
Коли дитина самотня, немає ні тата, ні мами, лише складний діагноз – такі діти втрачають багато шансів, бо нікому поряд кричати "рятуйте, лікуйте, оперуйте".
- Тому до нас часто потрапляють діти, які вже втратили час. Коли час згаяно, ми іноді можемо лише полегшити біль, - каже Марта Левченко. - Але якщо діти потрапляють до нас у пів року або навіть у два місяці, шансів набагато більше. Так було з Тимуром - він не дихав самостійно і харчувався через трубку. Зараз він дихає і їсть сам і незабаром теж потрапить у сім’ю.
Чим раніше почати рятувати дитину, тим більше шансів допомогти. Потрібно боротися за кожен шанс дитини - навіть якщо це просто вдихнути, ковтнути води, поворухнути пальчиками або зробити крок із підтримкою. За все це варто боротися.