Це нехай 25-річні вважають, що 50 років – прямий шлях до сидіння на лавці. Насправді сил та активності після пів століття життя цілком достатньо, щоб вчитися відкривати в собі нові таланти, знаходити нових друзів та нові хобі.
Фонд «Вік щастя» у Кропивницькому якраз і допомагає жінкам та чоловікам 50+ віднайти у житті друге дихання. У всякому разі він спочатку замислювався як простір для розвитку та психологічної підтримки людей старшого віку. Але після повномасштабного вторгнення організація і сама була змушена переїхати із Слов'янська Донецької області і розширити свою діяльність, зосередившись на допомозі в адаптації та інтеграції внутрішньо переміщених осіб, подоланні травм і хронічного стресу через мистецтво, спілкування і освіту.
Про те, як працює команда та які зміни відбуваються з жінками, Коротко про розповіла Наталія Бондаренко, керівник фонду підтримки осіб старшого віку "Вік щастя".
“Люди у віці вже можуть подумати про свої мрії та бажання”
- Наталю, як народилася ідея створити "Вік щастя" і як це все працює?
– Організація наша існує з 2017 року. А ідея… Знаєте, часто на людей старшого віку не звертають уваги. Є такий радянський підхід: пішла на пенсію – до побачення, ти вже нікому не потрібна. У мене з'явилася ідея змінити це, адже людина розвивається завжди незалежно від віку.
Бути видимою у суспільстві, соціально активною, вміти забезпечити себе, впливати на прийняття рішень у громаді, розвиватися – стало ідеєю для створення громадської організації, яка б займалася психологічною підтримкою та розвитком людей 50+. Для мене це було актуальним ще й тому, що я й сама вже була в такому віці.
Тоді походила Слов'янськом, подивилася, що відбувається навколо - на той момент з'являлося багато молодіжних просторів, і я почувалася там некомфортно. Так і народилася ідея створити організацію, яка об'єднуватиме людей старшого покоління, людей, які мають уже якийсь досвід, мудрість.
Хотілося показати похилим людям: у них є майбутнє, і вони можуть це майбутнє не просто просидіти на лавці, а використовувати для втілення в життя того, про що мріялося, але що не встигли.
Адже дорослий вік – це коли виконав усі соціальні завдання: дітей виростив, будинок збудував, і саме час звернути увагу на себе, свої мрії та бажання. Хотілося бути видимим, зламати стереотипи суспільства щодо людей поважного віку.
- До вас приходять здебільшого жінки?
- Так, здебільшого у нас жінки. По-перше, чоловіків у цей віковий період мало. По-друге, жінки більш активні та комунікабельні. Їм цікаво продовжувати активне життя. Іноді до нас забредають чоловіки, чому ми дуже раді. Але їх небагато, маємо те, що маємо.
- Ви переїхали зі Слов'янська 2022 року після початку великої війни. Що змінилося у вашій діяльності?
- Ще до повномасштабного вторгнення, 2021 року, ми відкрили у Слов'янську великий простір – Центр розвитку дорослих. Тоді робили ставку на освіту. Адже зараз життя змінилося - цифровізація вимагає нових навичок, та й у період ковіда життя перемістилося в онлайн... Почуватися комфортно в такому середовищі людині старшого віку не так просто. Тому ми робили ставку на навчання нових навичок.
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, наша організація була релокована до Кропивницького. Тут ми відкрили гуманітарний хаб "Вік щастя" та продовжили свою діяльність, але зосередилися вже на підтримці внутрішньо переміщених осіб старшого віку.
Зазвичай люди старшого віку самотні, ізольовані. З війною це ще більш актуально: діти поїхали за кордон або в інші міста України – літня людина залишається сама, і їй важко. Ми розуміли, як складно, коли людина щось мала, а потім усе втратила.
Якоїсь миті все нажите зібрати в одну сумку і кудись поїхати... Мало того, разом із домівкою губилися соціальні зв'язки. Їхати туди, де ти нікого не знаєш – досить складно. Тому ми направили сили на інтеграцію та адаптацію ВПО, психологічну підтримку, подолання хронічного стресу та травми.
До нас приходили і переселенці, і місцеві, і люди з інвалідністю. Вони збиралися разом: щось робили, малювали. У нас є нейрографіка, музикотерапія, текстотерапія, сторітлінг, медіаосвіта і таке інше. Ці заняття зменшували психологічне навантаження та допомагали налагоджувати зв'язки у новому середовищі.
- Ви кажете, знижували психологічне навантаження, у вас і психологи працюють?
– Психологи окремо зараз не працюють, але є психологічна підтримка – це процес, який відбувається під час арттерапевтичних заходів. Жінки збираються, спілкуються, щось малюють, займаються музикотерапією.
У нас також є клуб скандинавської ходьби – це, окрім спілкування, підтримує активний здоровий спосіб життя. У клубі скандинавської ходьби наші жінки не лише ходять із паличками, а й спілкуються – це теж важлива частина нашої роботи.
Є пілатес для дорослих, але сюди приходить менше людей: пілатес – непросте заняття для людей старшого віку. А ось на скандинавську ходьбу вони із задоволенням приходять, знайомляться, потім разом ходять у кіно чи кудись ще.
– Скільки до вас приходить людей?
- 2024 року ми охопили 1400 наших бенефіціарів. За 2025 рік ми ще не звітували – зазвичай ми це робимо наприкінці лютого – на початку березня.
"Після наших занять у людей з'являється бажання жити"
– Хто проводить заняття для ваших жінок?
- Наша команда складається із семи осіб. Я - як менеджер, Наталія Долгих – фінансовий менеджер, Анна Кобзиста – менеджер проєктів. Марина Добриніна - IT-менеджер та тренер із цифрової грамотності. Марина Кашлакова проводить заходи щодо арттерапії, нейрографіки, музичної терапії.
Комунікаційна менеджер Ольга Лебедєва - вона ж перекладачка (ми працюємо з грантовими проєктами, тому дуже багато документації потрібно англійською робити) і джокер (ведуча, тренер з ігрових практик) форум-театру.
Форум-театр – це робота через ігропрактики. Люди можуть позначити ті соціальні проблеми, які їх турбують: ставлять за ними маленьку п'єсу, а після неї йде процес обговорення (форум).
У нас також працює доцент кафедри філології та української журналістики Наталія Фенько. Наталія - тренер та експерт з медіаграмотності, критичного мислення. Вона відповідає за все, що стосується текстів, медіаосвіти, медіаграмотності, протидії дезінформації.
- Помічаєте ви зміни у фізичному та емоційному здоров'ї жінок, які беруть участь у ваших проєктах?
- Звісно. По-перше, ми залучили психологів Слов'янського педагогічного університету, вони провели дослідження, порівняли емоційний стан людей на початок занять і після. Ця методика називається "Посібник з арттерапевтичних технік у роботі з людьми поважного віку" - навчально-методичний посібник. Та й просто помітні величезні зміни. По-перше, у людей виникає бажання жити.
А після модних показів наші жінки змінилися не лише внутрішньо, а й зовні. За допомогою модельної школи для дітей та підлітків "Мікс-модельс" ми провели Fashion Week, моделями стали жінки старшого віку.
Ми мали цілу школу: два місяці ми вчилися ходити і триматися на подіумі, а потім влаштували показ, представляли українські бренди. Коли жінка в 82 роки взуває підбори і йде подіумом... Можна уявити, які в наших жінках відбулися зміни!
Форум-театр дає величезний ефект. Ще у нас є speaking club – тут люди збираються та розмовляють англійською. Всі ці заняття дають настільки позитивні емоційні, внутрішні та зовнішні зміни, що це видно неозброєним оком.
Також нещодавно ми організували виставку малюнків у туристично-інформаційному центрі. Це також мало колосальний вплив на психологічний стан наших жінок. Адже це свого роду визнання того, що вони живуть недаремно.
– Які історії ваших жінок особисто вас зачепили?
- Якось прийшла до нас дуже пригнічена жінка. Вони з чоловіком та двома дочками евакуювалися з Лимана. А з собою на згадку забрала мамин блокнотик із рецептами (за радянських часів часто записували кулінарні рецепти у такі зошити). Згодом вона почала змінюватися: створила на Facebook сторінку, яка так і називається - "Мамин блокнотик". Пече, готує та викладає все на своїй сторінці, тепер мріє відкрити кав'ярню.
Спадщина, яка зберігається в цих блокнотах, адже це не тільки про рецепти, це і зв'язок зі своїм родом, зі своїм минулим. Де б ти не була, ти все одно маєш цей зв'язок, і ти можеш про це говорити, писати, пекти, пригощати інших. Так вона знову набула сенсу життя, змінилася - і внутрішньо, і зовні. Вона вже проводила майстер-клас з ліплення та приготування вареників у Гончаренко-центрі.
Є в нас також місцева пані Раїса, їй 82 роки. Вона почала брати участь у форум-театрі, грала у цих п'єсах, зараз вчить англійську мову, відвідує speaking club. І тепер, незважаючи на свої поважні роки, каже: "Мені є задля чого жити". Заради таких історій ми й стараємось.
До речі
Як знайти «Вік щастя»: сторінка у ФБ.