Українські журналісти та білоруські емігранти поділилися своїми враженнями від пресконференції Віктора Бабаріко та Марії Колеснікової, яка відбулася у Чернігові. Зокрема, вони відреагували на небажання колишніх білоруських політв'язнів коментувати війну в Україні та воюючих за Україну білоруських добровольців.
Ігор Лосик, автор телеграм-каналу «Білорусь головного мозку», звільнений 11 вересня, вважає, що “кожна доросла та розумна людина мала визначитися зі своїм рішенням ще у 2014 році”.
- Навіть в режимі ізоляції існували різні способи дізнатися про події війни в Україні, і після мого звільнення всі, з ким я спілкувався, дивувалися, як я знаю майже все. Зрештою, в'язні в таборах жили й ділилися між собою лише цими новинами. А дивлячись ТБ, вони просто вмикали критичне мислення і робили правильні висновки. Навіть немовля це знає.
Але мої погляди на те, чий Крим і хто агресор, сформувалися не після війни й не після того, як мої українські родичі з самого початку пішли воювати добровольцями й загинули там від путінських військ. Мені здається, що кожна доросла і розумна людина мала б визначитися ще у 2014 році, коли Путін окупував Крим і Донбас і збив малайзійський Boeing. Дивно, що у 2025 році, навіть враховуючи багато років ув'язнення, я не можу відповісти на ці прості питання.
Творець інтернет-проєктів «Мая Краіна Білорусь» та «Вуса Лукашенка» Сергій Беспалов, 5 березня заочно засуджений у Білорусі до 18 років, вважає, що Віктор Бабаріко грає на внутрішню аудиторію у Білорусі.
- Хочу почати з головного: Віктор Бабаріко був тим кандидатом, який розбудив нейтральну публіку в Білорусі. За фактом він був найпопулярнішим — ні Тихановський, ні Цепкало, ні інші не мали такого відсотка підтримки в країні, який був у Віктора Бабаріко. Саме його найбільше злякався Лукашенко.
Чому? Бо Бабаріко грав на його полі. Він був у якомусь сенсі втіленням найбільшого страху Лукашенка — умів балансувати між Росією та Заходом, говорити «і вашим, і нашим», намагаючись сподобатися всім. Саме тому він розбудив стільки сердець.
Так, на погляди це не мій кандидат. Мій кандидат — Кастусь Калиновський: той, хто бере косу до рук і йде робити справи, рубаючи голови. Але зараз час таких гарячих патріотів минув. Ба більше, я згоден із Бабаріко: сьогодні такий кандидат у Білорусі був би висміяний і набрав би, у кращому разі, заповітні 3%.
Ми всі бачили опитування Chatham House. І цифра в 44% за союз із Росією виглядає цілком реалістично. Не тому, що білоруси раптом «перестали бути білорусами», а тому, що незалежні медіа змушені існувати в еміграції, тоді як пропаганда — і путінська, і лукашенківська працює всередині країни. До того ж працює системно і, на жаль, останні п'ять років досить успішно.
Білорусь зараз, за всіма вимірами, все більше йде в проросійську сторону. Останні 25 років у нас без перерви крутяться НТВ, Кисельов і весь цей капелюх, а починаючи з 2014 року це стало особливо токсично — в'їдається прямо в мозок, роз'їдає кору так, що абсолютна більшість за останні 10 років якщо не «за» Росію, то точно не «проти». І якщо згадати 2020 рік, то там не було гасел проти Росії, а мітинг Северинця проти інтеграції з Росією збирав 1000 осіб (знаю, бо сам там був).
Плюс усі ці «ніштяки», які дає Росія: відкритий кордон, союзна держава, рівні права для роботи і таке інше. Я ще раз скажу: проти всього цього. Але так склалося, що більшість наших співгромадян, які мешкають у Білорусі, — за.
І саме тому у 2020 році найпопулярнішим кандидатом був Віктор Дмитрович Бабаріко. Він був простим, не колгоспним, як Сашко, відкритим та готовим вирішувати все «за законом». Для мене тоді це виглядало наївно. За законом із Лукашенком? Ви серйозно? Але так хотіли, так вірили — і таким Віктор Дмитрович і залишився у 2020 році. Він буквально живе 2020 роком, а ще у нього син у полоні, не варто цього забувати.
Добре це чи погано – так є.
Я думаю, попереду на нас чекає нова третя сила опозиції за кордоном — не така, як усі, якесь продовження лінії Івана Кравцова, до якого я ставлюся з повагою. Особисто це мене влаштовує: плюралізм думок, новий ковток повітря. Завжди добре.
Не потрібно відразу плюватися. Вони намагаються працювати на тих, хто є всередині країни. Якщо в них вийде, це буде прогрес. Адже, по суті, саме їхніми зусиллями у 2020 році й вийшов той яскравий рік. Може, знову запалять цей вогонь. Білоруси, ви ж неймовірні? Дайте їм простір. Не заважайте. І чекайте!
Колишній заручник так званої ДНР, журналіст LIGA.net Володимир Фомічов назвав пресконференцію білорусів черговим доказом того, що колишніх полонених не потрібно запрошувати на інтерв'ю відразу після обмінів.
- Люди роками сиділи у вʼязницях, в інформаційному вакуумі, обробляємі телевізійною пропагандою. Ці білоруські політвʼязні були приблизно в таких самих умовах, як ми — українські цивільні полонені. Сіли за політику та позицію, над ними роками знущались, їх били, ізольовували. Тепер вони кажуть свої думки з часу, коли їх посадили - 2020 року. Я дуже сподіваюсь, що згодом вони не потраплять під вплив Навальної та деструктивної секти ФБК імені Волкова, розберуться в тому, що дійсно відбувається, та казатимуть адекватні думки. А якщо ні, то буде дуже шкода.
Аналогічну думку висловила шеф-редактор "Детектор медіа" Наталія Лігачова.
- Не треба звільненим білорусам давати поки що ніяких пресконференцій. П'ять років у тюрмі — довгий термін, щоб втратити почуття реальності. До того ж в них залишились в Білорусі близькі. Вони хочуть, щоб відпустили інших друзів та колег... Але слухати багато з чого, що вони кажуть зараз, — нестерпно. Їм треба поки що реабілітація та входження в контекст всього того, що відбулося за ці п'ять років... І щоб до них близько не підпускали "хороших росіян" при цьому...
Видання LB.UA наголосило, що Віктор Бабаріко на пресконференції дав зрозуміти, що колишні політв'язні не можуть говорити відверто, бо "всередині системи залишається ще багато людей, які залежно від того, що ми скажемо, отримуватимуть, як правило, мінуси, а не плюси".
- Бабаріко та Колесникова відмовилися говорити про своє ставлення до війни в Україні та до білоруських добровольців.
- Володимир Зеленський пояснив, чому колишніх білоруських політв'язнів уперше привезли до України, а не до країн ЄС.