Олександр Ходаков із позивним «Штунда» із Рівного міг залишитися вдома, як багатодітний батько. Має семеро дітей, з яких п'ятеро - неповнолітніх. Але з самого початку повномасштабного вторгнення він вступив до лав ТрО – у рівненську 104-у бригаду. Провоювавши 8 місяців, він вибрав інше служіння – два роки їздив як капелан-волонтер. Потім зрозумів, що тільки духовної підтримки недостатньо - тепер він бойовий медик в інженерно-саперній роті 102-ї окремої бригади.
Зараз життя Олександра проходить на фронті у допомозі ближнім - і як медика, і в служінні і молитві. Каже, що триматися у найважчих обставинах йому допомагає віра. Про те, як бути одночасно бойовим медиком та капеланом, про свою віру, сім'ю та дітей - Олександр Ходаков розповів Коротко про.
"Жоден вихід на бойове завдання не відбувається без молитви"
- Олександре, ви багатодітний батько, із чистою совістю могли залишитися вдома – як вийшло, що ви тепер на фронті? Діти нудьгують?
- Не все так сумно, не всі сім дітей перебувають удома. Старший - дорослий хлопець, за кілька тижнів після мене він теж пішов служити. Був у четвертій танковій бригаді, зараз це четверта важка механізована бригада. Старша дочка допомагає, вже заміжня, народила нам онука. П'ятеро дітей та дружина чекають на мене вдома.
Так, я міг би залишитися з ними, але важливо бути в контексті того, що я проповідую та сповідую. Потрібно відповідати за свої слова та брати відповідальність на себе.
Тож із початком повномасштабного вторгнення вирішив іти служити до армії. Взяв зброю та пішов.
- Ви починали і зараз продовжуєте воювати як бойовий медик…
- У мене - медична освіта, з 25 лютого 2022 року я був на посаді бойового медика. Потім фельдшером батальйонного медпункту, а зараз я повернувся як бойовий медик.
- А як вийшло, що ви вирішили стати капеланом, а потім і поєднувати ці дві позиції?
- Я насамперед бойовий медик інженерно-саперного взводу 102-ї бригади. І капелан на волонтерських засадах – це молитва, підтримка, консультації, якщо хтось звертається по допомогу.
Коли звільнився у 2022 році, через 8 місяців служби у нас були надії, що перемога близько: були такі переможні наступальні операції... Я вже вирішив, що треба бути ближчими до домівки, але через три тижні після звільнення поїхав як волонтер та капелан під Вугледар.
З кінця листопада 2022-го ми майже щомісяця приблизно на тиждень їздили на схід. Привозили з дому якісь привіти, солодощі, допомогу. Коли були збори, і бронежилети привозили, і щось більше. Допомагали підрозділам матеріально.
Також надавали стоматологічну допомогу. У нас є пересувний стоматологічний кабінет, є лікарі-волонтери, які їдуть на ротації, лікують хлопців.
- А щодо духовної допомоги? Як віра допомагає на фронті? Чи можете сказати, що слово Боже підтримує військовослужбовців?
- Питання про те, як воно допомагає та підтримує, потрібно ставити хлопцям, з якими я служу. Хтось ділиться враженнями, хтось соромиться говорити про свої почуття.
Але, гадаю, ви не раз чули, що найщиріші молитви – на передовій. І про людей, які проходять тяжкі бої, випробування, а потім кажуть, що лише з Божою допомогою вони змогли вижити та все пережити.
- Як ви вважаєте, чи багато між цими покликаннями – медика та капелана – спільного?
– Думаю, так. Люди потребують і того, і іншого. Одне лікує тіло, інше - душу. Це взаємопов'язано. І коли лікуєш людину, одразу з нею можна поговорити, заспокоїти.
- А як ви самі прийшли до віри? Що трапилося у вашому житті, що з невіруючого ви раптом стали віруючим?
– Прийшов до цього дуже просто. У 2010 році повірив, прийняв хрещення і з того часу тримався церкви. Мені було тоді 33. Мій друг розповідав мені про Бога, і це викликало інтерес. Я прийшов до церкви «Благодать» послухати, придивитися уважніше, що таке євангельська віра. І, знаєте, знайшов у цьому твердий ґрунт. Спочатку дуже багато сперечався. Розповідав другові, як я представляю Бога та Божу справедливість. А він говорив: "Ні, у Слові Божому трохи по-іншому написано. Давай розбиратимемося глибше". Ми пішли до церкви розбиратися – там я й лишився. Потім за мною пішла дружина, а потім діти. Слава Богу.
– Як реагують діти, коли ви буваєте вдома?
- Плачуть. Коли повертаюся, плачуть з радості. Коли їду, просто плачуть: адже невідомо, на скільки їду і коли повернуся. Служба у мене, як і у всіх хлопців, і короткі дні радості побути вдома поряд із рідними.
"Найбільші герої в цій війні - наші дружини та діти"
- Які моменти служіння для вас були найважчими?
- Капеланські служби. Дуже важко, коли хлопці діляться моментами про зруйноване сімейне життя, про подружні зради. Боляче усвідомлювати, що тут вони захищають своїх рідних, близьких, свої домівки, дітей і дружин, а деякі подружжя за кордоном знаходять собі інше життя. Кажуть: "я втомилася".
І в такі моменти у людини виникає питання: "А як мені далі жити?" І стоїть переді мною міцний воїн зі сльозами на очах, плаче й каже: "Капелане, що ти мені порадиш?" Це найважче…
- Навіть не уявляю, що тут порадити. Як ви знаходите слова у таких складних випадках?
- Як говориться в Біблії, треба сміятися з тими, хто сміється, та плакати з тими, хто плаче. Тут важливо слухати, мовчати та плакати разом із ним. А порада одна – треба жити. Просто жити. Дихання за диханням, крок за кроком, день за днем.
- Допомагає?
- Буває дуже по-різному. На жаль, людина не може скласти весь пазл, який Бог вкладає у коробку нашого життя. І, бачачи окремі розрізнені шматочки цього пазла, нам важко уявити загальну картину. Але з вірою, крок за кроком, день за днем, наш пазл стає зрозумілішим і зрозумілішим. І тоді ми бачимо, що є певний план на наше життя, на кожен наш день, на кожну нашу дію, до якої ми ставимося з вірою.
Взагалі вважаю, що найбільші герої в цій війні – наші дружини та діти, які вірно чекають, які мужньо тримаються вдома, зазнають розлуки, всі побутові проблеми виносять самостійно – вони справжні герої війни.
А ми просто виживаємо і робимо все необхідне для виживання, щоб зупинити ворога якнайдалі від наших домівок.
– Що особисто вам дає силу на службі?
- Без віри тут взагалі нема чого робити. У нас жоден вихід на бойове завдання не відбувається без молитви. Особисто для мене молитва перед завданням є обов'язковим елементом. Я не знаю, як тут без Бога вижити.
- Чи серед ваших товаришів по службі такі, які повірили в Бога вже на на фронті?
– Хлопці не говорили про це. Але коли ми збираємося перед виходом, коли встаємо на молитву, я бачу, що це необхідно. Незалежно від того, наскільки сильно вони вірять у звичайному житті, це потрібно як повітря.
- А чудеса трапляються?
- Так, ось дуже велике диво трапилося з моїм другом Петром Гаврилюком із нашої церкви. Щоразу, коли він виходить на позиції, до нашої церковної молитовної групи пише його дружина, повідомляє: Петро вийшов на позиції. Іноді сам Петро коментує такі моменти.
Востаннє вони йшли на позиції 19 кілометрів пішки, добиралися понад три доби. Це просто неймовірно: вони пробиралися через Покровськ, перебували під атаками FPV-дронів та постійними обстрілами – і дісталися! Цілими та неушкодженими. Зайшли, відчергували, прийшла наступна ротація – вони вийшли. Але вже мали пройти не 19, а 22 кілометри. І, слава Богу, вийшли благополучно.
Для мене це диво, бо під постійним тиском з боку дронів-камікадзе пройти неушкодженим майже неможливо. Повірте, мої 6 км пішки (як було в мене) ніщо в порівнянні з їх 22 км. Це для мене Боже диво, не інакше: хлопці живі, дякують Богу, вийшли без жодної подряпини.
З іншим нашим братом із церкви, Михайлом Заїкою, який служить також у 68-й бригаді, як і Петро Гаврилюк, зв'язок загубився з кінця червня. Ми вже не сподівалися на диво, думали про найгірше. Але через друзів та побратимів дізналися, що він із тієї дати на позиціях. Слава Богу. Це теж диво – ще один наш брат живий.
- Ви кажете, що й самі були в такій ситуації, коли шість кілометрів довелося йти під дронами?
- Це небагато, повірте. Просто машина не змогла дістатися до нас, і нам довелося виходити пішки. Це важко.
- Напевно, коли йдеш під дронами, молишся без перерви.
- Так, саме так і відбувається.
«Найстрашніший мій страх - зробити помилку при наданні допомоги»
- Що б ви порадили тим, хто сумнівається, але хоче приєднатися до служби? Наприклад, жінкам без медичної освіти, які думають про шлях бойового парамедика.
- Вчитися так, щоб все було на рівні автопілота. Тому що помилки дуже болючі. Особисто мій найстрашніший страх - зробити помилку при наданні допомоги. Ціна помилки – життя людини. Відповідно, треба вчитися.
- Чому до рівня автопілота?
- Тому що в будь-якій екстремальній ситуації ми, на жаль, не піднімаємось до рівня наших очікувань, а падаємо до нашої підготовки.
Стресові обставини часто показують нас не з найкращого боку. Відповідно, потрібно доводити свої навички до автоматизму – і тоді все буде гаразд.
Але загалом треба розуміти, що романтики тут дуже мало. Це важка праця. Є небезпеки, проблеми, незручності. Ти не вдома, а це дискомфорт, окопи, багато днів без комфорту, гарячої води, гігієни, нормальної їжі. Потрібно враховувати всі ці обставини.
- Яким ви бачите майбутнє після війни – для себе, сім'ї, країни?
– Не знаю. Не будую таких прогнозів і не фантазую, яким буде моє життя. На мою думку, ми вступили у фазу Третьої світової війни, просто в латентному періоді. Зараз війна йде між двома державами, але мені здається, що невдовзі ми побачимо її масштабніше.
Потрібно бути реалістом та дивитися ширше – не лише на Україну, а й на Європу, на Схід. Ми підходимо до цього дедалі ближче. Треба бути морально готовими до того, що одного дня економіка може впасти через серйозні світові події. Тоді й думатимемо, що робити далі.
- А ви як капелан, що порадили б - як пройти через такі лихоліття?
- Знаєте, буквально кілька днів тому, перечитував Євангеліє від Матвія, 24-й розділ. Якраз про такі події: про війни, землетруси, голод, хвороби. І там часто повторюється одна фраза: "Не бійтеся". Господь 365 разів повторив у Божому Слові “Не бійтеся”. Це можна взяти собі як девіз кожного дня нашого життя.
Що б не трапилося, ми живемо вірою, рятуємося вірою і сподіваємось на зустріч із Христом, Який врятував нас Своєю жертвою. Відповідно, як би не склалося наше земне життя, ми маємо надію на вічне життя з Ним.