В народі кажуть, що люди цієї професії в житті часто сумні і взагалі песимісти. Заслужений артист України Костянтин Герасименко та його альтер-его «клоун Гоша» це заперечують. Про те, звідки артист бере настрій перед виходом на сцену, кого найважче розсмішити, а також про різну публіку і злого Пеннівайза пан Костянтин розповів Коротко про.
«Я підлаштовуюся під дітей, а не навпаки»
Цьому інтерв’ю спробували завадити вороги: у той день Україну "поливали" ракетами і "шахедами". Але журналістка Коротко про все ж таки потрапила за куліси Львівського державного цирку, де свій номер репетирував заслужений артист України, відомий клоун, викладач Київської академії циркового та естрадного мистецтв Костянтин Герасименко. І одразу ж поцікавилася, де він бере сили та натхнення веселити інших у такий складний для всіх час.
- У мене є свій образ, у який я входжу і переключаюся, - розповідає Коротко про Костянтин Михайлович. – Так, у мене на серці важко. Я хвилююся за своїх трьох дітей, які зараз знаходяться у Києві, за нашу Україну, за майбутнє. Але, як би пафосно це не звучало, я професіонал у своїй діяльності. Незважаючи ні на що вийду на сцену і буду працювати на своєму рівні. А те, що насправді коїться в мене на душі - з температурою я чи ще якась біда, глядач ніколи не побачить.
Костянтин Герасименко наголошує, що загримоване обличчя не робить людину клоуном. Знає, що каже, адже понад 30 років працює на сцені, веселить людей. Значну частину свого творчого життя пропрацював у дуеті з братом Олегом.
Герасименки об’їздили з гастролями чимало країн, отримували призи за участь у міжнародних циркових фестивалях. Та гастрольне життя нелегке, тож Олег вирішив піти на пенсію, а Костянтин проводжує працювати клоуном, тепер уже - з соло-програмою. Його альтер-его – це позитивний і дещо незграбний клоун Гоша.
- Були варіанти взагалі змінити діяльність, але мені подобається бути цирковим артистом, подобається веселити людей, - пояснює Костянтин. – От сучасні діти. У них свої герої, музика, жарти. Відповідно програма має бути такою, щоб їх зацікавити. Це я прилаштовуюся до них, а не навпаки. Але розвеселити дорослих набагато важче. Так, не дітей, а саме дорослих, хоч дехто й каже, що дитяча публіка складніша. Нічого подібного! Дітвора розсміється й тоді, коли клоун перечепився або в нього впали штани. Дорослий з цього сміятися не буде.
А коли разом з дітьми заходяться від сміху і їхні батьки, Костянтин тріумфує. Каже, насичується цими позитивними емоціями, ловить усмішки глядачів, купається в аплодисментах. Якщо ж, навпаки, щось не вдалося, то після вистави довго обдумує власну програму, аналізує, що ж було не так, чому людям, як-от кажуть, не зайшло.
- Були такі випадки, коли я чув, як у залі муха пролетіла, - щиро зізнається артист. – Наприклад, ще до війни поїхав на гастролі до Баку (Азербайджан). Це зовсім інша публіка. Виходжу на сцену, починаю виконувати свій номер, використовувати перевірені «фішки», а зал - не реагує! Я злякався (сміється. – Авт.). Ось вам й інший менталітет: тамтешніх глядачів не треба викликати на інтерактив, вони бояться, що саме з них сміятимуться. Я трохи перебудував свою програму, і все пішло як треба.
Жарти про лапті та Європу
В Україні також публіка різниться. Якщо у східних регіонах країни глядачі сміялися з жарту про лапті, то західним людям треба було подавати більш європейський гумор.
Хоча й тут артист нагадує, що люди – не роботи і їхній настрій буває різним.
- До прикладу, дві вистави в один день: на першій легко розворушив глядачів, а на другій так все важко йшло, - каже Костянтин. – Магнітні бурі? А тепер уявіть собі середньостатистичну сім’ю. Кінець місяця, зарплати ще немає. Батьки нашкрябали гроші на квитки до цирку, ще на солодку вату, якийсь сувенір. І от тато з дитиною сидять в залі, і він вже без настрою, бо підраховує витрати. За кордоном публіка більш розслаблена чому? Бо для них 20 євро – це не такі великі гроші, як для нас. На жаль, рівень життя різний.
Зарплата клоуна теж така собі, не з тих, якій заздрять. Аби вижити, треба працювати, прикладаючи максимум зусиль, зі щоденними репетиціями, постійними гастролями тощо. Часто артисти втомлюються від шаленого циркового графіка і обирають більш легкий заробіток – виступи на корпоративах. Костянтин Герасименко в такому участі не бере, поки що живе цирком. Але свою доньку, яка також надумала навчатися цирковому мистецтву, довго відмовляв, але - безрезультатно.
- Старший син заявив, що цирк - це не його, молодший бачить мої репетиції і собі щось пробує, а от донька наразі навчається у Київській цирковій академії, - розповідає багатодітний батько. – Три роки вчилася хореографії, і раптом – бац! – заявила мені про цирк. Я аж за голову схопився!
З власного досвіду Костянтин знає, що клоунський хліб не з легких. Хоча навіть автор цієї статті до розмови з артистом була іншої думки.
- Але коли опускаються руки, я кажу собі: стоп, ти тут, а хлопці сидять в окопах, в мороз, в зливи, постійно під обстрілами, - каже артист. - Про це треба пам’ятати всім нам. Знаєте, вороги мають завдання нас всіх перебити, а наше завдання – вижити. І продовжувати жити незважаючи ні на що.
До речі
Клоуни і фільми жахів
На інтерв’ю Костянтин Герасименко прийшов у чорному худі, прикрашеному образом клоуна з відомого фільму жахів «Воно». Злий Пеннівайз, якого вигадав Стівен Кінг, блищав і переливався під світлом софітів - був викладений блискітками.
- Не повірите, але я не бачив цього фільму, - з усмішкою розповідає Коротко про артист Костянтин Герасименко. – Купив це худі, бо воно зручне, тут образ клоуна, ще й блищить (сміється, – Авт.). А хто він, цей клоун, не дізнавався.
- Клоуни часто грають головних поганців у фільмах жахів, - кажу.
- Це шоу-бізнес, тому я й не дивуюся, але розповім вам один випадок зі своєї діяльності, - продовжує артист. – Багато років тому, ще до війни, були на гастролях у Білорусії. І в антракті до нас у гримерку забігає високий чолов’яга, починає дарувати подарунки, дякувати нам. Я тоді з братом працював, і ми не могли зрозуміти що ж сталося. Виявляється, цей чоловік привів на виставу свою маленьку донечку, яка дуже боялася клоунів. У дитини, як він казав, був дикий страх. Але цього разу у нашій виставі був такий момент, коли мій брат йшов сходами, вітався з дітьми, і серед них була та дівчинка, яку він погладив по голівці. І, як-от кажуть, рукою зняв той страх. Дитина раптом почала просити тата: «Хочу клоунів, ходімо до клоунів». Її батько не міг натішитися, що дитина вже не боїться.
Дякуємо за допомогу в організації інтерв’ю директору ДП «Львівський державний цирк» Роману Здренику.