Сонячну Португалію Оксані Кобелецькій разом із дітьми довелося покинути – закінчився безкоштовний договір оренди квартири, продовжувати його господар не став. Португальських доходів на оренду іншого житла не вистачило б – країна небагата, відповідно, і виплати такі ж. Тому, вклавши пожитки в машину, Оксана зі своєю мамою Ольгою та шістьма дітьми (ще старша сестра п'ятернят, 11-річна Аліса) вирушили шукати новий дах над головою.
Їхали до Австрії, потрапили до Словенії
Спочатку планували до Австрії.
– Туди нас запрошували мої подруги, які виїхали з Одеси після початку війни, але нас не пропустили на одному з кордонів – не вистачило паперового документа про тимчасовий захист у Португалії, де ми прожили півтора року, – пояснює Коротко про Оксанаа Кобелецька. – Про це була інформація лише в їхній онлайн-базі, і нас не пропустили. Ті ще пригоди – на подвір'ї ніч, машина постійно ламається... І тут я згадала про лист від словенського «Карітасу» - там нам пропонували вільний будинок.
Незабаром Оксана з мамою вивантажували речі біля старенького сільського будинку неподалік кордону з Австрією у Словенії. Умови не дуже – опалення дров'яне, будинок не прогрівається, але десь треба було зимувати. Жити довелося по сусідству з ослами та кіньми, яких господар тримав у підвалі будинку – там були обладнані стійла.
– Коштувала оренда цього трикімнатного холодного будинку 1050 євро на місяць – це вже з комуналкою, – зазначає Оксана. – Ці гроші держава платить орендодавцю, потім, коли вже все гаразд із документами, переказує тобі, і ти платиш сам. Як варіант, можна жити в таборі для біженців, але там виділяють гроші тільки на кишенькові витрати, оскільки проживання, харчування та речі першої потреби надають.
«Словенія схожа на Україну»
Словенія – крихітна, за українськими мірками, держава у Центральній Європі. За населенням – як Одеська область до війни, близько двох мільйонів мешканців. Тим не менш, за рівнем життя та умовами може потягатися з тією ж Португалією.
– Наш господар був «župnik» – пастир, – продовжує Оксана. – Тут усі дуже богобоязливі, щонеділі та кожного свята церква забита людьми. Якщо одружуються – обов'язково вінчаються. У словенців сильний культ сім'ї – вони всім селищем у церкві відзначають такі дати, як золоте весілля, наприклад. Часто живуть усі разом в одному великому будинку з дітьми та їхніми сім'ями.
Молоді мало – їдуть до міст. У невеликих селищах та селах роботи, окрім як на фермі, немає. Сільське господарство тут розвинене, покинутих полів не видно, як і чагарників. Все доглянуто, газони пострижені.
Через річку Драву від нового житла вже виднілися австрійські будинки. Сюди їздили на шопінг – ближче, ніж до словенських торгових центрів. Перезимувавши, вирішили переїжджати до великого міста – діти ходили на плавання, поїздки забирали багато часу та грошей.
- У Словенії дешевше їздити автомобілем, ніж громадським транспортом, - ділиться Оксана. – У Португалії навпаки. Там за дітей потрібно платити половину вартості лише з 14 років, а у Словенії – із шести.
Перебралися теж у трикімнатний, але більш просторий будинок за п'ять кілометрів від міста Марібор – це друге за величиною місто в Словенії. За ціною – приблизно стільки ж. Якщо жити у столиці чи на узбережжі – вартість оренди збільшується у два-три рази.
– Раніше це було німецьке місто Марбург, – розповідає Оксана Кобелецька. – Поруч гора Погір'я, гірськолижний курорт, річка, за 20 хвилин – термальні джерела. У нас бабуся з початку війни жалілася на ноги, але гейзери допомогли, тому ми туди повадилися їздити регулярно. За нашими мірками, місто маленьке – 100 тисяч жителів.
У цій країні п'ятернята та їхня мама з бабусею Ольгою почуваються комфортніше, ніж у Португалії. Мова схожа, менталітет теж.
– Словенія раніше була частиною Югославії, – продовжує Оксана. – Словенська мова нам дається простіше, але якщо поїдеш до іншого регіону – мало що зрозумієш. Виявляється, тут 48 говірок, які дуже відрізняються одна від одної! Десь більше італійських слів, десь угорських, десь німецьких. Також мені подобається їхня кухня: проста, щось взяли від австрійців, щось від італійців, але є й наші традиції. Першого ж дня нас годували млинцями - у Португалії взагалі не знають, що це. У Словенії їх також ріжуть, як локшину, і додають в супи. А ще тут є сметана - називається "кисла сметана", а сама "сметана" - це у них вершки. У Португалії її взагалі немає, там ми брали до вареників, які ліпила бабуся, грецький йогурт. Кефір тут теж є, і сир досить смачний. А ось молоко наше смачніше, хоча тут багато корів. Ще ми полюбили гарбузову олію – дуже ароматну. Загалом Словенія схожа на Україну, і люди такі ж працьовиті.
Поїздки додому сприймають як пригоду
Ще із плюсів – у Словенії досить високий рівень життя. Мінімальна заробітна платня – 1200 євро, що для Європи непогано. У Португалії, Іспанії – близько 700. Це досить забезпечена країна, що, за словами Оксани Кобелецької, одразу відчувається.
Виплат на утримання дітей більш-менш вистачає. У Португалії доводилося рахувати кожну копійку, а похід у "МакДональдс" можна було порівняти зі святом.
Що відрізняється: день у словенців починається ні світ ні зоря. Вже о п'ятій годині ранку всі на ногах, а о сьомій – на робочому місці. Натомість о 15.00 - 16.00 - вже додому. Після четвертої години, за словами Оксани, шукати відкриті банки чи інші контори нема рації – вже все закрито. Неділя – вихідний для всіх, магазини також не працюють, у суботу – пів дня.
Уроки в школі починаються з пів на восьму ранку, а о 12.00, після обіду, дітей віддають батькам. Якщо ходять на гуртки, можна залишати до 14.00.
- Дітей тут багато, школа та дитсадок є навіть у найменшому селі, - зазначає Оксана. – Дитячі та спортивні майданчики є повсюдно, у нас у дворі також батут та гойдалка. Але знайти житло сім'ї з дітьми дуже складно - багато моїх повідомлень залишалось без відповіді. А якщо ще й з тваринами – майже нереально.
Словенська школа п'ятернятам та Алісі (старшій дочці) подобається більше, ніж португальська – бо схожа на українську. А ось їхній мамі до душі була португальська – дітей займали з 8.30 до 16.30. У Словенії день виходить розбитим.
Одеській п'ятірні вже по вісім років, пішли до третього класу, Алісі – 11, вона навчається у п'ятому. В Україні вже ходила б у шостий. Даша та Саша добре малюють, ходять на танці. Влад, Денис та Давид грають у футбол. П'ятернятам легше дається адаптація – все ж таки їх багато. Аліса, за словами вчителів, закритіша.
Нещодавно сім'я повернулася з Одеси.
– Дуже хотілося додому, і ми поїхали після закінчення навчального року, – ділиться Оксана Кобелецька. – Добралися 17 липня – і цього дня почалися обстріли Одеси щоночі. Вже першої ночі було дуже голосно, витягували матраци та дітей у коридор, і ось так жили.
П'ятернята зі старшою сестрою Алісою, хоч і виїхали в перші дні повномасштабного вторгнення з України, вже звикли до того, що на Батьківщині – війна. Дорослі все ж таки обговорюють цю тему. Але боялися, каже їхня мама, тільки на її початку, а тепер сприймають поїздки до країни, що воює, швидше як пригоду.
– В Одесі побачила, як діти грають на вулиці: ставлять загородження з покришок посеред дворів, проїздів, – згадує Оксана. – Діти в Україні вже по-іншому ставляться до війни. Але мої все одно мріють повернутися, добре пам'ятають будинок, дитячий майданчик навпроти та футбольне поле, де вони грали та бігали.
Оксана вірить, що рано чи пізно до України повернеться мир. І часто згадує слова своєї бабусі: «Все переживемо, аби тільки не було війни».