Римська імперія у сучасному Нью-Йорку? Утопія в нашому раціональному та приземленому світі? Паралелі на політичну боротьбу у Стародавньому Римі та США ХХІ сторіччя? Чому ні, якщо ти - Френсіс Форд Коппола? Про цей фільм багато говорили ще з часів Каннського кінофестивалю, де відбулась його прем’єра. І ось і в українських кінотеатрах стартував показ «Мегалополіса» - про протистояння прогресивного архітектора та консервативного мера. Картини, над якою режисер працював останні 40 років і переробляв сценарій чи не 300 разів. І тут, схоже, спрацювало прислів’я: краще – ворог хорошого. Кінокритики не можуть дійти згоди: це геніально чи жахливо? Це хаос чи якась незрозуміла «плебсу» ідея? Тож найкраще картину можна охарактеризувати цитатою іншого мера: «Зрозуміють не тільки лиш усі».
А щоб фільм став трохи більш зрозумілим, журналіст Коротко про підготував декілька фактів, які допоможуть або до перегляду, або й після.
Сюжет: весь світ насилля ми зруйнуємо
Його теж краще винести окремо, бо за понад дві години хаосу на екрані думки можуть сплутатись.
Геніальний архітектор, візіонер та романтик Цезар Катиліна (Адам Драйвер) винайшов новий будівельний матеріал, за який отримав «Нобелівку». З допомогою цього матеріалу він планує перетворити старий Нью-Йорк (який у фільмі відіграє роль Рима) на новий, утопічний Мегалополіс, де усі б жили щасливо. Правда, для цього йому треба знести старе місто.
Мер Франклін Цицерон (Джанкарло Еспозіто) не у захваті від цієї ідеї і хоче завадити прогресивному Катиліні. Його здоровий консерватизм та скепсис, можливо, йому б і допомогли, але рідна донька Цицерона – Джулія (Наталі Еммануель) - закохується у Цезаря та переходить в його компанію, щоб разом будувати місто майбутнього.
Окрім цього, на події впливають й інші персонажі: кузен Катиліни – Клодіо (Шайя Лабаф) - закоханий у Джулію і заздрить Катиліні в усьому, тож намагається прорватись до влади та багатства, згуртовуючи довкола себе бідних виборців популістичним гаслом – «Зробимо Рим великим знову!» (алюзія на Трампа настільки сильна, що читається навіть далекими від політики людьми). А також представник крупних капіталів старий патрицій-банкір Гамільтон Красс ІІІ (Джон Войт) та журналістка Вау Платінум (Обрі Плаза) – уособлення продажних медіа.
З таким складом «Мегалополіс» перетворюється на банальну «боротьбу прогресивного проти замшілого та лицемірного» і виливається у громадянську війну на вулицях міста.
Чим надихався Коппола: від римлян та масонів до виборів президента США
Найперше, це Римською імперією. Тренд із соцмереж «Наскільки часто ти думаєш про Римську імперію» не обійшов стороною навіть 85-річного режисера.
«Як часто я думаю про Стародавній Рим? Дуже багато, оскільки Римська республіка послужила прикладом для моєї країни Америки та її інституцій і стала джерелом натхнення для мого майбутнього фільму «Мегалополіс», - пише Коппола у своєму Instagram. І пояснює, що його захоплює боротьба між політичними партіями, під час якої інтереси республіки поступились амбіціям купки впливових людей, що рвались до влади і готові були навіть пожертвувати конституцією.
Зокрема Коппола відсилає нас до «Заколоту Катиліни» - невдалого збройного повстання частини римської знаті в 60 роках до н.е. Організатор – аристократ Луций Сергій Катиліна прагнув захопити владу, опираючись на підтримку бідного та незадоволеного населення. У фільмі персонаж Катиліни, хоч і не організовує виступів, та все ж хоче змінити соціальний устрій, потіснивши правління аристократичної верхівки. Такий собі лайтовий варіант соціалізму.
На такі ліві погляди Копполу надихнули також труди "лівого" американського антрополога та анархіста Девіда Ґребера, які режисер штудіював, щоб краще показати політичні та економічні аспекти влади.
Читав «Гру в бісер» Германа Гессе – про духовну катастрофу людства, яку намагаються відродити інтелектуали. Теж така собі утопія. Не обійшлось і без головного футуролога сучасності – Френсіса Фукуями з книгою «Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції».
А ще персонажі фільму будуть цитувати Марка Аврелія – римського імператора, послідовника філософії стоїцизму. І Шекспіра. Якщо впізнаєте цитати та відсилки – можна з гордістю вважати себе високоосвіченими людьми.
Продвинутий глядач також знайде у фільми натяки на масонів (недарма на одному з постерів Цезар Катиліна зображений із сяючим молотом – натяк на духовно-етичну організацію «вільних мулярів»), та й утопічні ідеї часто асоціюються з масонами.
Фільм не окупиться, але гроші – ніщо. Імідж - все
Така плутана історія з таким глибоким давньоримським бекграундом чомусь не визвала зацікавлення у великих студій, тож ніхто не спішив спонсорувати цей мегапроєкт. Тоді Коппола вклав у виробництво свої власні 120 млн доларів - продав дві свої виноробні та виноградник. І це ще раз доказує нам, що інколи людині настільки важливо донести до широкого загалу свою думку, що вона готова на будь-які жертви. Шкода тільки, що широкий загал навряд чи зрозуміє цей геніальний задум. І навряд чи картина окупиться в прокаті.
Та хіба це важливо, якщо перед нами фактично найдорожче авторське кіно всіх часів та народів? Втілення мрії довжиною в 40 років того вартує. А якщо «плебс» не оцінить геніальний задум режисера – що ж, режисер продовжить працювати і для «плебса», і для «патриціїв», бо така вже доля всіх геніїв - бути незрозумілими за життя, але творити аж до самісінького кінця.
Все так заплутано, то заради чого дивитись?
Дивитись заради прекрасного зіркового касту. Окрім вищезгаданих зірок, у фільмі також зіграли Дастін Хоффман, Лоренс Фішберн, Джеймс Ремар, Кетлін Хантер, сестра Копполи - Талія Шайр (та сама Конні з «Хрещеного батька»), Джейсон Шварцман.
Дивитись заради неймовірних костюмів. По них, до речі, добре видно, куди пішли гроші. Ідеєю художника-костюмера було зробити щось середнє між давньоримськими тогами та сучасним офісним одягом. Водночас використовувалась лише обмежена палітра кольорів – золотий, чорний, білий та пурпурний (який був у Стародавньому Римі символом влади, статусу та заможності). Одяг персонажів тут відіграє одну з ключових ролей – то підкреслює золотом зманіжену та продажну душу, яка прагне лише грошей, то чорним кольором натякає на високодуховний аскетизм, то глибоким пурпуром втілює вкрай закостеніле провладне мислення. До речі, білий колір не символізуватиме тут чистоту та невинність, а радше підкреслюватиме облудність персонажів, які таким чином намагатимуться прикрити свої чорні наміри. Художник-костюмер – Мілена Канонеро – вже має чотири «Оскари», і в «Мегалополісі» її робота теж заслуговує на надвисоку оцінку.
А ще «Мегалополіс» змусить вас таки теж почати думати про Римську імперію і, можливо, навіть прочитати більше про її історію, філософію чи визначних діячів.
І як у хорошого вина завжди є післясмак, так і у фільму Копполи - просто його починаєш відчувати не одразу після перегляду, а вже намагаючись осмислити "що це я подивився"? І тоді відкриваються нові горизонти того, що хотів нам сказати автор.