Про крихітну Маломиколаївку на Дніпропетровщині мало хто чув навіть із мешканців області. Селище, що причаїлося під горою на березі річки, ніби існувало саме по собі, всупереч усьому, що давно мало перетворити його лише на спогад. Чому про нього мало хто знав? Бо сюди навіть автобус їздить раз на тиждень, не розуміючи навіщо.
Новий рік у селі починається після збирання гарбузів
Місцеві жителі, втім, не ремствували. Жили звичайним сільським життям, господарювали. Магазин є - і добре. Лікар раз на тиждень відвідує місцевих бабусь. Молоді протопати п'ять кілометрів до шахтарського автобуса, який розвозить трудівників по змінах, не так важко, а дітей до дитсадка та школи відвезе автобус.
Але була місцева мрія - відремонтувати сільський клуб, який осідає у землю хатою-мазанкою. Без концертів та культурних заходів часом накривала туга: все ж таки після важкої роботи хотілося й відпочити. Втілити мрію, а заразом заявити про себе як про гарбузову столицю країни, їм допоміг саме цей овоч, що рясніє восени помаранчевими круглими боками по всьому селу.
Щоб з'явилися гроші чи спонсор на ремонт клубу, треба було щось робити. Селяни вже давно зрозуміли: ні район, ні область навіть не ворухнуться.
Мрія про культуру та відпочинок сама підказала: треба вигадати своє свято! У людей – то день села, то храмове свято, а в них – нічого. Щоправда, колись відзначали День сільського працівника у листопаді... Цього дня й вирішили проводити гарбузовий фестиваль.
- Сільський новий рік починається, коли на городах вже викорчували останній гарбуз, - зазначає Коротко про староста Петрівського старостинського округу Світлана Гарнадко. – Тоді вже й відпочивати можна.
Ідею гарбузових цукатів підказали узбеки
Стараннями всього села із 250 мешканців вийшло не просто сільське свято, а фестиваль «Герцевський гарбуз». Село в народі і сьогодні називають Герцево – тут нібито колись жив пан Герцев. Стоїть воно під Герцовой горою, де видно найбільший герб і найбільшу підкову країни.
– Замислившись над частуваннями для фестивалю, я згадала, що колись сестра привезла скуштувати гарбузові цукати, які їй подарували, здається, узбеки, – згадує Світлана Гарнадко. – І вирішила зробити їх для свята. Щоправда, вперше довелося доручити це заняття іншим – надто багато організаційних питань довелося вирішувати.
Приїхало аж 300 осіб – більше, ніж було місцевих! Частування наробили багато. Звичайно, більшість - із гарбуза.
- У нас гарбуз завжди масово вирощували, тому що він добре продавався - його брали люди, щоб годувати худобу, - зізнаються місцеві. – А як рогатих стали менше тримати, то постало питання, куди ж гарбуз подіти, якого тут тонни. Отож і вирішили подавати його на стіл.
Каша гарбузова, кекси з нього ж, пироги, навіть цукерки та цукати з гарбуза. Саме вони стали ексклюзивом свята – розмели повністю, здивувавши навіть селян, серед яких багато хто косився на дивовижні, досі небачені ними гарбузові цукати. Так виникла ще одна мрія – виробляти цукати, які стали відкриттям фестивалю… Але питання знову вперлося у гроші.
На фестиваль купили у фермерів порося: все ж таки три сотні гостей приїхало – одним гарбузом ситий не будеш. Наробили котлет, відбивних, шурпи, млинців, накрутили ковбас… Бо проблеми місцевих на той час були лише їхніми проблемами, все робили самотужки. Наприклад, торгові павільйони для ярмарку збудували з дерев'яних піддонів. А оглядовий майданчик на річці чоловік старости з товаришем зробив зі старих телеграфних стовпів та дощок.
Втілили спільну мрію
Село на час фестивалю перетворилося на артоб'єкт. Ось вам і карета з гарбуза, а ось – гарбузова ялинка. Далі – усіяна, зрозуміло, гарбузами лісова галявина.
Фестиваль пролунав на всю округу. Сюди навіть почали їздити на різдвяні свята із сусідніх громад. Село нарешті помітила місцева влада: надіслали апаратуру для сільського клубу. А невдовзі справдилась головна мрія селян: відремонтували клуб! Тепер у них новий Будинок культури. Хоча раніше навіть президентові писали із проханням допомогти.
Якось після першого фестивалю Світлані Гарнадко потрапило на очі оголошення: проводиться конкурс за підтримки посольства Нідерландів «Неймовірні села України». Тут і секретар сільради прибігла, розмахуючи оголошенням у руках. А що, селяни давно вважали своє село неймовірним, ось тільки як розповісти про це іншим - не знали. А тут ще й бонус: переможцю – 100 тисяч гривень.
– Ми подали заявку, надіслали фото наших суботників, – розповідає Світлана Гарнадко. – Написали, що хотіли б купити сушарку, щоби сушити цукати, розвивати зелений туризм, організувати місцеве населення, а там, може, в селі б і робочі місця з'явилися... У нас же нічого немає, кілька сільгосппідприємств, але там штат – з кількох людей. Нам пощастило – ми виграли грант!
Зусилля селян не залишилися марними. У Маломиколаївці люди не чекали, доки їх врятують, а почали діяти ще задовго до першого фестивалю, що відбувся у 2019 році. Грант вони виграли наступного, 2020 року. А перетворювати село на перлинку на березі Самари почали ще у 2016-му. Хоча до них тоді їхати ніхто не збирався і про існування села не підозрював.
Позираючи на старий сільський клуб, що покосився, почали розчищати майданчик біля нього. Колись тут на дискотеках танцювали їхні бабусі та дідусі, але площа давно перетворилася на звалище і поросла чагарниками. Щоб вирубати їх та прибрати територію, пішло три роки. За цей час звідси вивезли 13 КамАЗів сміття! Натомість тепер – краса. Зробили дитячий майданчик. Крім цього, розчистили все село та річку, пофарбували паркани, зробили дитячий оглядовий майданчик на річечці, навіси та гойдалки біля води, посадили клумби, туї… Село тепер нагадувало «лялечку». Усе – своїми руками з тих матеріалів, що під руку підвернулися.
Роблять сухі борщі та супи для військових
Залишилася друга мрія – виробляти цукати. Тим більше, обладнання для їх приготування вже припадало пилом у клубі – просто ніде було організувати цех. Його купили за грант. Староста Петрівського округу Світлана Гранадко, так і не знайшовши відповідного приміщення, вирішила з сім'єю викупити будиночок навпроти свого, що пустує 15 років, і запропонувала готувати там. Будиночок, який уже починав руйнуватися, ремонтували власноруч із чоловіком.
- Стільки скептиків було, які казали: «Жили без цукатів, і далі проживемо», «Та хто їх купуватиме», - згадує Світлана. – Але зараз ми вже маємо постійних покупців. За гроші від одного замовлення купили другу сушарку. Ще одну нам подарували, дізнавшись, що з початку війни ми робимо сухі супи та борщі для ЗСУ. Тепер їх маємо п'ять.
Процес триває безперебійно без вихідних. Навіть довелося проводку міняти – не витримувала. Чотири сушарки «готують» для військових, п'ята завжди заряджена на цукати. Все ж таки треба щось заробляти, щоб ту ж електрику оплачувати і продукти для борщів та супів купувати. Крім гарбуза, роблять цукати із фруктів та ягід: черешні, абрикосів, дині, на черзі – яблука. Томатну пасту, м'ясо доводиться постійно докуповувати.
– Розвідникам робили м'ясні джерки, є у нас і веганські супи та борщі, – перераховує Світлана Гарнадко. – За тиждень встигаємо зробити від 70 до 120 пачок із п'яти порцій у кожній. Приблизно 600-700 порцій. А назву нашому бренду обрали місцеві жителі – «Герцевські крафтолики».
Ніхто не скаржиться, хоч і втомлюється. У «цеху» постійно працюють четверо людей. Деколи доводиться кликати на допомогу ще когось – якщо велике замовлення.
- З перебоями зі світлом стало важче, - зітхає староста. – Але ми живемо навпроти: увімкнули о першій ночі світло – чоловік побіг, увімкнув сушарку. Вранці я йду проконтролювати процес.
Але який вихід? Військові – щит для місцевих. Про війну тут не читають новини та не дивляться сюжети, її бачать та чують. Лінія фронту – за якихось 60 км. До обласного центру вдвічі більше. Це помітно: у селі пошкоджено 44 будинки. Цех – теж постраждав. Будинок старости – приблизно в такому стані. Забили вікна плівкою, двері - сіткою. Дах і стіни покосилися. Але нічого, люди працюють. Головне – обладнання ціле.