Вечоріє. Вуличними каналами, або єриками по-місцевому, у Вилковому Одеської області пливе останній на сьогодні човен із туристами. Керує судном сивий капітан у віці за 60. Він – один з двох «гондольєрів», що залишилися у Вилковому. У човни туристи сіли в останні кілька днів. До цього «капітани» цілими днями виглядали хоч когось, хмурячи сиві брови над порожніми єриками. А раніше тут човни ледве могли розминутися.
Туризм повернувся до рівня 1990-х
Їдуть сюди переважно з області. Пенсіонери з онуками або жінки з дітьми.
– Платоспроможний чоловік не їде, – зітхають місцеві. – Вилкове зараз тримається лише на військових, до яких приїжджають родини, і вони їх катають на човнах, щось купують. Туризм повернувся до рівня 1990-х, коли його тут тільки-но почали розвивати.
Курорт повільно чахне. Раніше на тих же човнах туристів не катав лише лінивий. Сьогодні з десятитисячного курорту Вилкове перетворився на глушину з трьома тисячами людей. І скоро їх стане ще менше – люди втратили заробіток і масово виїжджають. І річ тут не тільки у відсутності туризму.
Місто славиться не лише як "українська Венеція". Це столиця найсмачнішого оселедця в країні – дунайки. Її можна зловити лише тут. Також тільки в цьому місті виготовляють особливе вино із сорту винограду "Новак". Росте теж лише у Вилковому. Вабили сюди туристів і дивовижні птахи: з 240 видів, які тут гніздяться, близько 30% - червонокнижні. Майже рай... Ще звідси постачають до Європи екологічно чистий очерет, що росте в диких умовах. Про всі заробітки, окрім очерету, вилківчанам довелося забути. І повернути свої погляди у бік Європи.
- У нас пів міста – моряки, друга половина – рибалки, – зазначає Коротко про однин з місцевих мешканців Сергій. - Моряки, як почалася війна, залишилися в тих країнах, де були, туди ж забрали сім'ї. Інші також знаходять способи виїхати та перевозять рідних. Тому що тут роботи немає, і не видно, щоби влада була цим стурбована.
Риби буде ще менше
Ось той же оселедець. Здавалося б: іди лови. Але навіть якщо знайшов гроші на човен, снасті та все інше необхідне – а там цілий довжелезний список, йти за оселедцем означає можливість незабаром змінити гумові чоботи на берці. Не всі готові, не всі хочуть… Офіційна робота, потрібно ставати на облік, оновлювати дані в ТЦК. А тепер ще, кажуть рибалки, прикордонникам дозволили перевіряти рибалок на причалі додатково: чи не ухилянти. І бажаючих ловити рибу поменшало, ніж ще було навесні. Так що чекати дунайки в магазинах не варто, як і адекватних цін на той оселедець, який вважається одним з найдешевших.
– Рибаків ще й уночі не випускають на воду, а раніше вони цілодобово ловили, – зітхає рибалка Сергій. – Ніхто не хоче через прикордонників працювати у нічні зміни. Стемніло – човнів не повинно бути на воді. Вони мають контролювати, щоб рибалки не перепливли Дунай і втекли з країни.
Для побоювань є причини: кілька місяців тому четверо хлопців, старшому з яких – 21 рік, вкрали човен і перепливли Дунай.
Знамените вилківське вино робити перестали
Місцеве вино із сорту винограду" Новак", який ще до війни внесли до атласу «Ковчег смаку України», також відійшло в небуття. Невигідно виробляти через ціни на електрику та цукор. Такий виноград росте тільки тут: мулисті ґрунти та близько вода. Родич "Ізабелли". Одеське вино, кажуть місцеві, вже не таке.
– Раніше за ним приїжджали з винзаводів, люди збирали по 3-5 тонн, – згадують місцеві жителі. - Навіть якщо брали по гривні за кіло, коли долар був по п'ять, це всіх влаштовувало. Це пристойні гроші. Тепер виноградники занедбані.
Сподівалися, що ось-ось відкриють вантажний термінал для річкового флоту. Він крихітний, але все одно робота. Але через обстріл, коли у порту пошкодило техніку, знову відклали. Так уже два роки.
Щоб потрапити до Одеси, доводиться перетинати кордон
Якщо не за кордон, то Ізмаїл чи Одеса. Портове місто, якась робота є. Але тут теж непросто.
- В Одесу просто так не потрапиш, - нарікають місцеві. - Траса Одеса - Рені йде через молдавський пункт пропуску "Паланка". Потрібно запрошення, купу документів у ЦНАПі заповнити, щоб начальник застави дав добро.
- Хоча великий бізнес, фури, пропускають без проблем, а маленьку людину – ні! – доповнює ще один місцевий мешканець Микола. - "Совок" назад повертається. Відчувається мислення такого «радянського союзу». Я сам останній раз із Вилкового у січні виїжджав.
Єдиний заробіток - очерет на експорт
Останнє, на чому можна заробити, це очерет. Вилківський очерет завжди із задоволенням брали до Європи на дахи – екобудівництво. Але це сезонна зимова робота.
– Дуже скромний заробіток, але він є. Це дуже тяжка праця, — зазначає Коротко про колишній перший заступник мера Вилково Денис Кація. – Уявіть - зима, грудень… Добре якщо мінус – і крига замерзла. А якщо ні, то «чавкаєш» по болоту.
Збирають очерет вручну пристосуванням, подібним до серпа, але з більшою ручкою – тарпаном.
– Зрізаєш, скільки захопиш рукою, доки не набереться купка діаметрів 80 см, – розповідають місцеві. – І ось за один такий сніп вам дадуть 20 гривень. Десять збереш – 200 гривень отримаєш. При цьому треба з собою поїсти щось взяти, дістатись точки...
- Я в молодості теж пробував, коли це тільки починалося, - згадує Денис Кація. - Двічі був "на очереті", і двічі у мене не вийшло. Це справді дуже важко і травмонебезпечно: можна порізатися тарпаном, провалюєшся під кригу... Я жодного разу не набив ці 10 снопів.
Коли крига – простіше, можна збирати очерет пристосуванням, яке називають «кобилою».
- Шматок леза коси прикріплюється до двох ціпків, по льоду цю косу штовхаєш, і на ціпки збираєш, - зауважують місцеві.
Також очерет збирають комбайнами, але це не кожному по кишені: і дорога техніка, і її ремонт.
- Це як машини-амфібії із жниварками. Вони обрізають очерет і автоматично збирають у сніп, далі оператор, який стоїть на комбайні, перекидає його у задній відсік, а там хлопці вже скидають у купу, - пояснюють жителі Вилкового. – Такі амфібії їздять плавнями. Але плавати вони особливо не можуть, тільки до певного завантаження, потім буксують. Є й саморобні маленькі одномісні комбайни, місцеві «кулібіни» їх якось збирають.
Почало «прилітати» по місту
Турфірми у Вилковому закриваються. Їх було всього дві: "родоначальниця" тутешнього туризму вже закрилася, друга – на ладан дихає.
Нещодавно за три кілометри від міста відкрили крутий готельно-ресторанний комплекс із гарною територією, але звідти турист у Вилкове не заїжджає... Будували його ще до війни. На будівництві людей 6-8 місцевих працювали, після відкриття теж дехто зміг працевлаштуватися: кухарем, офіціантом, адміністратором.
- А так район на очах вмирає, бюджет пустіє, немає прибутку. Дуже мало людей залишилося, - каже Коротко про один із місцевих. - З класу мого сина вже четверо забрали документи: діти навчатимуться у Європі.
Якщо раніше Вилкове, як і те ж Закарпаття, рятувала від обстрілів близькість кордону з Європою, то відносний спокій вже пішов у минуле. Нещодавно "прилетіло" у сусіднє село Приморське, останніми днями, кажуть місцеві, ракету збили на узбережжі – летіла в їхньому напрямку. Місяць тому прилетіло в саме місто – є руйнування та поранені.
- Третій день уже вимикають світло (розмова відбулася 27 серпня. – Авт.), і одразу зникає зв'язок, – кажуть місцеві. - Раніше ще на дві-три години після відключення світла зв'язок залишався. Все якось в'яне потихеньку, все руйнується. Тут ніхто не працює над тим, щоб покращити життя населення.
Що буде далі? Вилківчани знизують плечима: все залежить від тривалості війни. А поки що місто-курорт вимирає.