Рідний Маріуполь Індіра Урусова покинула після початку повномасштабного вторгнення. Сьогодні вона та її подруга Наталія Мірошниченко із Торецька організовують зустрічі, воркшопи та інші івенти, щоб донести правду про переселенців, зруйнувати розхожі стереотипи та побудувати діалог між жителями сходу та заходу України. Матеріали для лекцій дівчата готують у співпраці з істориками.
Про те, як проєкт із листівками KRYLATI переріс в історичні лекції та зустрічі та які міфи про схід України особливо поширені, Індіра розповіла Коротко про.
На першій листівці був палаючий будинок, який вразив мене під час від'їзду з Маріуполя
- Індіро, напевно, вам боляче це згадувати, але як вам вдалося вибратися з Маріуполя?
- Спочатку ми не збиралися виїжджати з Маріуполя. Коли війна тільки-но почалася, всі сподівалися на горезвісні 2-3 тижні і швидке її закінчення, але вже 1 березня ми перебралися ближче до центру: на околицях точилися бої і там було небезпечно. 16 березня ЗС РФ влучили до військового шпиталю, авіабомби падали аби куди - це підштовхнуло моїх батьків виїжджати. Не було жодних коридорів або ми про них не знали через відсутність зв'язку. 18 березня виїжджали з міста, рухалися, коли стихали обстріли.
Пройшовши близько 10 блокпостів, опинилися в окупованому Бердянську. Далі через країну-агресора виїхали до Грузії, потім до Туреччини, Греції та осіли на п'ять місяців у Болгарії. Рухатися далі не було сил: 11 днів у дорозі, кошти закінчилися. Вирішили трохи підзаробити, а потім уже повернутися до України.
Саме в Болгарії вже з другого місяця я почала активно займатися розвитком свого проєкту: KRILATI зародилися саме там.
Я дуже переживала через те, що відбувалося в Маріуполі та на «Азовсталі»: там залишалося багато близьких, друзів, хотілося підтримати їхній моральний дух, і свій у тому числі. Якось я просто намалювала картинку у графічному дизайні, виставила її у своїх соцмережах, щоб поділитися з людьми переживаннями. Це був палаючий будинок – те, що мені особливо запам'яталося, коли ми виїжджали на великій швидкості з Маріуполя.
Пам'ятаю, в якийсь момент у машині стало дуже жарко - я підняла очі і побачила палаючий дім. Зрозуміла, що нещодавно тут був обстріл, можливо, в квартирі залишаються люди... Цей спогад міцно засів у моїй свідомості – хотілося його сфотографувати. У результаті на моїй першій роботі є будинок, що горить, і жовто-блакитне сонце як символ того, що ми вистоємо, незважаючи ні на що. Це був мій перший малюнок, дизайн був створений на інтуїтивних почуттях: я раніше не мала ніякого відношення до малювання.
Виставила роботу у соціальні мережі, моя подруга Наталія Мірошниченко (яка сама поїхала з Торецька) сказала: треба, щоби це побачили люди. Запропонувала мені зробити інші листівки. Моє завдання було їх малювати, а її – реалізовувати їх у Києві, де вона жила. Я одразу погодилася: хотілося бути корисною. Намалювала ще 9 дизайнів, листівки продавали за донати – так ми почали працювати у дуеті. Усі кошти спрямовували на "Азов" і нічого собі не заробляли.
- Це через проєкт ви повернулися до України? Не планували залишитися за кордоном довше?
- У Болгарії ми були тимчасово. Залишатися там надовго зовсім не хотілося: коли я розповідала про Маріуполь, були люди, які казали, що я все вигадала, бентежила велика кількість росіян. Морально було складно: ти весь час у стресі, намагаєшся щось довести комусь, люди тебе не слухають. Плюс ти не вдома, втрачаєш контекст того, що відбувається у своїй країні. Ми всією сім'єю хотіли повернутися до України, вітчим збирався піти на фронт. Вибір міста був очевидним: я закінчувала бакалаврат у Києві, тому ми зупинилися на столиці.
"Часто доводиться стикатися зі стереотипами про прописку, мову та родичів"
- А як проєкт із листівок переріс у щось більше? В інформаційну кампанію?
– Після повернення хлопців із полону переключилися на інші проєкти – робили нові ілюстрації, ходили до маркетів у Києві, продавали листівки. Знаходили людей з окупованих територій, спілкувалися з ними, висвітлювали їхні історії на своїй сторінці. Робили проєкти до Дня незалежності, фотоспогади – з подругою ділилися своїми знімками, щоб розповісти про свої міста та послухати історії інших людей.
Якоїсь миті ми виросли з наших листівок, тому вирішили продумати новий формат. З березня 2023 року почали робити свої івенти, проводили лекції, розповідали про наш регіон. Спочатку у нас були історичні івенти, потім ми їздили до Києва та Львова. Розповідали про те, що у нас теж були зародки проукраїнського руху, про діячів культури родом зі сходу України, намагалися переконати інших у тому, що в нашому регіоні далеко не всі хотіли до Росії.
– Ви кажете, що руйнуєте міфи про схід України, а що це за міфи? Які найпоширеніші і наскільки часто стикаєтесь із упередженнями?
- Часто доводиться стикатися зі стереотипами про прописку, мову, родичів. Наприклад, їдеш у таксі, таксист говорить про те, що в тебе класна українська. Коли цікавляться звідки, а ти відповідаєш - у людей трапляється шок. Запитують: ви що, там українську вчили? Для нас такі запитання дивні. Адже ми всі жили в Україні, вчили в школі мову, здавали ЗНО, але таке питання все одно виникає.
Або ще була пригода: правоохоронці перевіряли документи. Коли бачили мою прописку, запитували: чи давно ви в Україні, коли виїхали, чи брали участь у референдумі (т.зв. «Референдум щодо статусу Донецької народної республіки» у травні 2014 року. – Ред.)? Однак на момент проведення референдумів мені було лише 12 років. У багатьох виникають подібні упередження – якщо ми зі сходу, отже, лише приїхали, не обирали Україну, не вчили мову.
Іноді запитують, чи маю я родичів у Росії? Ну, звичайно, є, ми дуже близько до цієї держави, щоб зовсім не мати якихось зв'язків.
Досить часте упередження - на Донеччині лише шахтарі, там усі працюють на заводах, ніхто культурно не розвивається.
Через велику кількість подібних міфів наші івенти поступово переформатувалися в розповіді про схід України в контексті трьох історичних регіонів - Слобожанщина, Донбас, Приазов'я. Ми розуміємо, що люди відрізняються навіть усередині цієї території. Нам було важливо показати, що у нас є і культура, і промисловість, що ми такі ж, як ви. Хотіли показати нашу схожість та розвіяти стереотипи.
“Коли на наші івенти приходять жителі сходу та заходу, ми намагаємося їх познайомити”
– Хто ваші слухачі? Вам справді вдається їх у чомусь переконати? Які відгуки вони залишають після лекцій?
– Перші наші івенти підтримували більше друзі та вихідці зі сходу України, приходили ті, хто нас знає і розуміє. Але коли ми приїхали до Львова, для нас стало несподіваним, що більшість людей, які прийшли, виявилися місцевими жителями: люди хотіли дізнатися щось нове. Коли ми питали: що ви знаєте про схід України, нам говорили про заводи, шахтарів, вугілля та терикони. Люди більше не мали жодного уявлення про наш регіон, а ми розуміли, що можемо показати їм іншу Донеччину, яку вони не знають.
Чи змогли ми когось у чомусь переконати? Складно сказати. Однак усі, хто був на нашому івенті, дякували, залишали позитивні відгуки. Люди цікавляться нашим проєктом, приходять на заходи. Є й такі, хто вже 10 разів у нас був і знову приходить, щоб укотре послухати лекцію та нас підтримати.
– Ви кажете, що між сходом та заходом існує велика прірва і немає діалогу. У чому полягає ця прірва і як, на вашу думку, можна було б побудувати діалог?
– Тут важливо згадати передісторію. Я закінчувала бакалаврат, навчалася на івент-менеджера, на останньому курсі ми вигадали якусь пов'язану зі сходом подію. Тоді мені викладач сказав, що я намагаюся побудувати діалог, який існує, із 2014 року цим займається держава, навіщо робити те, що вже й так є? Я не погоджувалась з цим.
Наприклад, коли навчалася у магістратурі, довелося поспілкуватись із однією жінкою зі Львова. Вона казала: через цих переселенців моя дитина не може вступити до університету, не вистачає місць, чим дитина з Луганської області краща, ніж моя? Я не очікувала таке почути. Начебто переселенці винні в тому, що залишили свій будинок, обрали Україну, і тепер через нас хтось не може вчитися. Тоді я зрозуміла, що діалогу нема. Робимо вигляд, що він є, але залишається прірва, люди не хочуть дізнаватися про щось нове.
Це не означає, що на заході люди погані, так само поводяться і жителі сходу, які не хочуть нічого дізнаватися про захід та центр України. Ми замкнені на собі, не можемо відкритися іншим, щоб розпочати діалог. Коли ти бачиш суперечки на вулицях – одні захищають свій будинок, а інші кажуть, ми й не хотіли до вас приїжджати, це засмучує. Але прірва полягає не лише в тому, що люди агресивні, вони навіть не спілкуються між собою.
Тому, коли на наші івенти приходять і жителі сходу, і жителі заходу, ми намагаємося їх познайомити, показати, що, по суті, ми всі однакові, просто жили в різних контекстах і за тисячі кілометрів одне від одного.
– Які запитання вам задають ваші слухачі, коли ви зустрічаєтеся на івентах?
– Багато різних питань. Є банальні: а що у вас було у Маріуполі? А чи правда, що там проводили якісь культурні заходи? Якщо ми розповідаємо про якихось відомих діячів культури з наших країв, сучасних та тих, кого вже з нами немає, для багатьох це теж стає відкриттям. Люди дивуються, чому в інших джерелах про це не кажуть.
Часто розповідаємо про історії свого життя, через них легше щось зрозуміти, ніж через цифри та статистику.
- А ось у самих жителів сходу – чи немає стереотипів щодо тих, хто живе в інших частинах України?
- Так, і такі запитання ставлять. Звісно ж, є. Наприклад, моїй подрузі батьки розповідали, що не можна їхати до Львова, бо тебе там за російську розстріляють, повісять і таке інше. Але насправді нічого з нами не відбувалося. Ми їздили спокійно і розвіювали подібні міфи хоча б для самих себе.
У нас є кілька форматів – є більш практичні та більш лекційні формати. Є просто лекції, є нетворкінги, коли спочатку ми щось розповідаємо, а потім люди розповідають щось своє та ставлять запитання. Є формат воркшопінгу, коли ми запрошуємо молодь із деокупованих міст. Ми взяли представників трьох регіонів – Донецька, Луганська область та Крим – вони розповідали про своє життя, про те, що таке окупація, у якому контексті люди там мешкають.
- Що у найближчих планах?
- У майбутньому ми хочемо розширюватись. Наша ідея полягає в тому, щоб зробити дві громадські організації – на заході та сході країни. Потім залучатимемо туди молодь, надалі робитимемо обміни. Одні зможуть поїхати на схід, інші - на захід, щоб прожити тиждень-два в іншому контексті і, напевно, відкрити для себе багато нового.
Йдемо до своєї мети маленькими кроками, через івенти. Надалі хочемо створити глобальний проєкт усередині країни. Під нього вже шукатимемо грант, а поки що у нас немає жодного фінансування. Кошти, які вдається зібрати, повністю йдуть на благодійність.
До речі
- Руйнуючи упередження українців один про одного, чи не пробували ви налагодити подібний діалог із російськими родичами та друзями? Чи вдалося до них достукатися?
– Зараз ні з ким не спілкуюсь. Родичі не вірили, що в нас відбувається. Це була помилка намагатися щось їм довести. Говорили, що я багато не знаю, неправильно сприймаю, не треба вірити українсько-американській пропаганді, скоро все буде добре і житимемо без кордонів. Наше спілкування закінчилося, я перестала намагатися щось довести.
Друзі, які виїхали до Росії і залишилися в Москві, теж почали розповідати, нібито я не так усе зрозуміла. Нас обстрілювали українські війська, а не російські тощо. Зрозуміла, що немає сенсу щось доводити: люди живуть у своєму бульбашці, і цього не змінити. Мені неприємно з ними спілкуватися.
Коли виїжджали з Маріуполя через Росію, думала, що мої старші брати захочуть побачитися зі мною, щоб дізнатися, що зі мною все добре, але вони не захотіли. Для мене це був болісний досвід, і спілкуватися після цього вже не хотілося. Я втратила свій будинок, мені нікуди повернутися, але вважаю, що мої принципи та цінності важливіші.