Лікарняним клоунам, яких ми звикли бачити зазвичай у дитячих лікарнях, з початком війни, а тим більше після повномасштабного вторгнення, довелося розширити свою діяльність. Сьогодні лікарняні клоуни піднімають настрій пораненим військовим.
Лікарняні клоуни – це не тільки жарти та сміх, це ще й готовність вислухати людину, розділити її біль. І це складна робота. Попри те, що лікарняні клоуни існують у кількох містах України, візити до шпиталів започаткували волонтери з Рівного. Нещодавно до цієї ідеї приєдналися й харків'яни. Приходять вечорами та вихідними, адже у кожного ще є й своя робота. Волонтерська клоунада – на волонтерських засадах.
Днями було зареєстровано Всеукраїнську спілку лікарняних клоунів. Туди входить 5 організацій – з Рівного, Києва, Запоріжжя, Дніпра та Харкова. Вони ж намагаються залучити до своєї діяльності інші міста.
Журналістка Коротко про поговорила з ГО «Червоні носи» з Рівного. Про те, як волонтери допомагають відновлюватися військовим, як починався цей рух, про особливості спілкування з пораненими та чому клоуни - це не завжди про жарти та сміх, розповідає голова ГО "Червоні носи" Наталія Микита, вона ж – клоунеса Кіка.
“Коли приходиш у відділення, не можна активно співчувати”
- Наталю, ви працюєте лікарняним клоуном уже 12 років. А як з'явилися "Червоні носи" з Рівного?
- 12 років тому цю справу започаткували Тарас Обоїста та Артем Алексєєв. Розпочалося все з Будинку дитини, потім була співпраця з благодійним фондом «Скарбниця надії», почалися виходи в лікарню, зокрема у онкогематологічне відділення.
Перше, що ти бачиш, коли заходиш у палату, – діти без волосся, втомлені батьки. Це біль. Ти починаєш співчувати - і все на твоєму обличчі відбивається. Але ж є червоний ніс! Він як маска дозволяє нам бути не просто людьми, а друзями маленьких пацієнтів та їхніх батьків.
Коли заходиш у відділення, ти в жодному разі не повинен активно співчувати. Ти прийшов як друг не до пацієнтів, а до звичайних дітей. Ти намагаєшся їх переконати, що їхнє дитинство в лікарні не закінчується!
Настрій, з яким ти входиш, надзвичайно важливий. Потрібно налаштуватись на те, куди ти йдеш, для чого, спитати себе: що ти можеш дати?
- Як ви наважилися перейти від дітей до дорослих? До військових, мабуть, потрібний зовсім інший підхід?
- Ще у 2014 році, коли відбулося перше вторгнення москалів, наші хлопці були на фестивалі клоунів в Одесі та відвідали як клоуни військових у шпиталях. Дуже хвилювалися, але все пройшло чудово - вони жартували, дуркували. Після того наша команда регулярно навідувалась до військового шпиталю в Рівненській області, аж до епідемії ковіду. Сьогодні ми приходимо до опікового відділення обласної лікарні, де зараз лежать наші захисники. Саме з Рівного розпочалася робота з військовими, нещодавно до нас приєдналися харків'яни – вони вже мали один вихід.
Ми провели онлайн-консультацію, розповіли, на що слід звернути увагу, чого варто уникати.
Коли приходиш у палату, ти не можеш багато про що запитувати, все має бути тактовно і поступово. Адже там є ті, хто вижив, але втратив побратимів, або не має рук чи ніг після поранення. Ситуації бувають дуже різні, немає жодної науки чи чіткої інструкції, є лише досвід.
- Скільки зараз людей у команді "Червоні носи", чи всі ходять до військових?
- Понад 20 осіб, ми відвідуємо і дітей, і дорослих. До військових піде не кожен: не кожен ризикує, не кожен готовий. Ну і багато в чому такі виходи - справа настрою: приходити треба, коли він хороший, а не тоді, коли ти засмучений, наприклад, якимись новинами з фронту і морально йти не готовий.
Треба мати велику відвагу, щоб зайти до палати, де лежить п'ятеро-шестеро військових. Вони знають життя, бачили війну – і тут ми. Що ми можемо розповісти їм? Із чим до них йдемо?
“Працюємо без сценаріїв”
- Ви якось готуєтеся до таких зустрічей? Можливо, є якісь заготовлені сценарії?
- Ми з дівчатами почали приходити до військових з літа 2022 року. Раніше мені шпиталь не зайшов, було якесь почуття провини перед військовослужбовцями – працювати як клоун я не могла. Але після початку повномасштабної війни зрозуміла, що це наш внесок у перемогу, у підняття їхнього бойового духу. Якщо після нашого візиту військовому не боляче хоч якийсь час, то це вже велике досягнення, і ми дуже раді.
Щодо сценаріїв, то їх немає – від слова "зовсім". Звісно, коли ми налаштовуємося та переодягаємось, промовляємо якусь тему. Якихось спеціальних вистав не влаштовуємо, але є певні заготовочки.
Дуже заходить тема школи, дитячого садочку, смішні історії з життя: всі ми колись були дітьми. Але про це ми можемо говорити, коли приходимо до тих самих хлопців вдруге або втретє. Вперше це не завжди вдається.
Раніше брали із собою фату, влаштовували ігрове "весілля", оскільки із пораненими часто їх наречені чи дівчата. Іноді і клоунеси приміряли той вельон. Але зараз фату вже не використовуємо: такі жарти можуть сприйматися неоднозначно.
Однак, хоч би як вийшло спочатку, вже на другий-третій візит підключається психологічний підхід. Часто ми стаємо друзями, відправляємо військовим різні речі, спілкуємось.
- Як ви розумієте, що людина готова спілкуватися? Адже ситуації бувають різні – комусь боляче, у когось депресія…
- Перед тим як зайти, ми завжди запитуємо, чи можна нам це зробити. Чому це важливо? У лікарні порушуються особисті кордони людини. Боєць, який ще вчора був командиром взводу, наприклад, раптово починає залежати від санітарки, яка приносить судно. Вона не питає, чи можна зайти, в якому стані людина, чи хоче з кимось розмовляти. Безперечно, лікарі, медсестри, санітарки роблять свою колосальну роботу, та в лікарні військовий з великого, міцного і мужнього стає людиною, яка не керує своїм життям. Їх це сильно вибиває з колії.
Тому ми завжди запитуємо, чи можна увійти до палати. Так людина відчує, що в цей момент може керувати своїм життям. Боєць вирішує, чи будемо ми поруч із ним протягом наступних 10 хвилин, чи ні.
- Чи буває так, що вас не пускали до палати?
- Буває, кажуть: "ні, не треба, не заходьте", - ми йдемо далі. Але наступного разу ті ж самі люди вже запрошують нас із коридору. Думаю, це подяка за те, що ми їх почули, не ліземо на голову.
Адже волонтерство теж може бути різним, як і всі довкола, але для нас важливо зберегти кордони людини.
- Що відбувається потім, коли вас уже пустили в палату?
- Навіть якщо одна людина дозволяє увійти, ми заходимо до неї. Зазвичай троє-четверо кивнули, а той, хто не хоче спілкуватися, відвертається, накривається ковдрою. Ми не ліземо йому в очі, не намагаємось його смішити. До речі, лікарняні клоуни - це не завжди про сміх.
Після того як ми зайшли, вітаємось, починаємо свою історію, щось розпитуємо. Зазвичай історії крутяться навколо нас - тобто ми говоримо про клоунів, жартуємо одне з одного, а вже тоді хлопці вплітаються в розмову, зачіпаємо різні теми.
Якщо в палаті є той, хто лежить з накритою головою і нікого не хоче бачити, то наступного разу, коли ми приходимо, він уже ковдру приспускає: щось його зацікавило. А потім і сам нас зачіпає - починає з нами розмовляти, чимось пригощає.
Потрібно розуміти, що у відділенні хлопці травмовані не лише фізично, але й психологічно. Якщо вони не хочуть спілкуватися, ми їх не чіпаємо, спілкуємось з іншими, стежимо, щоб не було балагану. До речі, за весь час роботи у шпиталях не було такого, щоби нас категорично вигнали.
Лікарняний клоун - це не завжди про сміх та жарти
- Як вам вдається задати настрій людям? А якщо людині в цей момент не до сміху та жартів, як бути тоді?
- Бувають жарти, бувають напівжарти, то з їхнього боку, то з нашого. У нас у рукаві заготовлені анекдоти та пісні. Часом розмови заходять про дуже особисте, про те, що болить.
Буває, приходиш, а військовий зовсім згас - не знаєш, що робити. А потім він розкриває ковдру - ще недавно у нього була нога, а тепер її немає. Але він розуміє: ми друзі, і він може поділитися з нами своїм болем. Був у нас такий Толик - простий хлопець, і тепер так сталося, що йому потрібна підтримка. Він не знав, як йому далі жити.
У таких випадках ми дзвонимо до дружніх організацій і просимо, щоб до палати навідався психолог під виглядом волонтера, просто поговорити. Людина хоче спілкуватися, а ми не можемо перебувати довше ніж пів години в одній палаті, коли тих палат 14.
Інколи доходиш до середини відділення і відчуваєш, що далі не можеш йти. У мене так було після Толика. Тоді я просто його обійняла та сказала, що не можу знайти слів.
Коли вийшла від нього, зрозуміла, що більше не можу дати нічого комусь іншому: морально вичерпана. Тому лікарняний клоун - це не завжди про сміх та жарти. Іноді це про підтримку, увагу, бажання вислухати - це все дуже важливо!
Є у нас у Рівному волонтери, які возять хлопців на місцеве озеро, на природу. Там все вариться, шкварчить на вогні, є тварини, можна розслабитись на березі. Хлопці нас запрошують – ми намагаємося приїхати. Дуже важливо утримувати цю дружбу.
Буває, тиждень пропускаєш чи два, не завжди є можливість приїхати до лікарні – вже нові люди лежать у палаті. Та й ті, до кого ми ходили раніше, починають ображатись, що ми не приходили.
- Де ви знаходите сили, щоб відновитися?
- Говорять: "ви багато сил віддаєте іншим", та насправді я більше беру. Хочеться робити у рази більше. Я не виснажуюсь - вони заряджають. А коли бачиш їхні травми, думаєш: альо, ти там від чогось втомилася?
У нас лікуються хлопці з інших міст – для них ми просто як ковток свіжого повітря, адже вони нічого тут не знають. Намагаємося про них піклуватися. Якби не “Червоні носи”, не знаю, як жила б у цій війні. Для мене це як підзарядка.
До речі
Як навчають на лікарняного клоуна
- Як правило, школа - це триденний тренінг, - розповідає Наталія. - Ми проводимо заняття з п'ятниці до неділі – це три дні інтенсивного навчання. У п'ятницю ми знайомимося, у суботу працюємо із пластикою, кордонами, темпоритмами. Небагато театралізації, трохи теорії, трохи практики. У неділю - те саме до обіду. І вже в останній день навчання виходимо з новачками до лікарні.
Остання школа лікарняного клоуна у нас пройшла з 1 по 3 березня, взяли трохи “свіжої крові”, понад 10 людей. Буває, після нашої школи залишається 50% слухачів, а іноді й одна людина, хоча в школі їх було 15.
Лікарняний клоун - це не професія, це стан душі!