Найвища кінематографічна нагорода – «Оскар» за найкращий документальний фільм - знову привернула увагу світу до маріупольської трагедії та жителів міста, що їх зафіксувала камера. Тим часом з моменту зйомок перших тижнів подій, що відбувалися в Маріуполі, минуло вже два роки. Кореспондент Коротко про дізнавалася, як склалися долі героїв фільму « 20 днів у Маріуполі ».
Поліцейський Володимир Нікулін
Володимир Нікулін з'являвся у кадрі неодноразово – як під час надання допомоги людям, так і з офіційними заявами про військові злочини росіян. Як розповідав у нещодавньому інтерв'ю ВВС режисер фільму Мстислав Чернов, саме Володимир Нікулін вивіз їхню команду - журналістів агентства Assosiated Press - із захопленого міста. Сім'я поліцейського знаходилася у цьому ж авто. Журналістам вдалося провезти відзнятий у місті матеріал – майже 30 годин відео – через 15 російських блокпостів.
- Ми їхали в розбитій машині, вона була прошита осколками, без вікон. Нам пощастило, що був хаос на блокпостах. Ще не оглядали так, як наступного дня, коли людей роздягали та перевіряли телефони, – розповідав Чернов. У фільмі він зізнається, що флешки з відео були заховані в обшивці сидіння водія.
За словами режисера фільму, правоохоронець Володимир Нікулін повернувся в стрій, працював на Донбасі, а два місяці тому був поранений під час російського ракетного обстрілу.
– Володимир допомагав пораненим мирним жителям у Покровську, коли впала чергова ракета. Він був тяжко поранений: легені пробиті осколками. Наразі він проходить реабілітацію. Ми дуже боялися, що втратимо його, бо він став нашим другом, нашою родиною – ми завдячуємо йому життям, - каже Мстислав Чернов.
За інформацією Національної поліції України, Володимир Нікулін наразі працює на посаді заступника начальника відділу документального забезпечення Головного управління Нацполіції у Донецькій області.
Хлопець під завалом будинку - Іван Повненький
Страшні кадри: маріупольські рятувальники намагаються витягнути хлопця з-під завалів будівлі. Сам режисер фільму у закадровому тексті каже, що не знає, вижив хлопець чи ні – на його ноги впали кілька залізобетонних плит і на відео він не подає ознак життя.
У Дніпропетровській обласній військовій адміністрації розповіли, що у фільмі йдеться про 15-річного Івана Повненького. Батько Івана Максим Повненький розповів, що будівля, яка обрушилася, - це пожежна частина, де він працював. Його сім'я була там же, на четвертому поверсі.
– З нами також був мій колега. Ми всі опинилися під завалами. Товариш загинув одразу. Нас із дружиною врятували, діставши першими. А Ванини ноги та ліву руку затиснули плити. Потрібен був кран, щоб їх підняти, – згадує Максим Повненький.
Увесь час, поки Івана деблокували, він був поруч із сином: тримав його за руку і відволікав мріями про майбутнє, наприклад, про поїздки на велосипеді.
Рятувальники кілька годин підіймали плити з Іванових ніг, потім відправили хлопця до маріупольської лікарні, а потім до Дніпра.
У Дніпрі пам'ятають, як підлітка привезли до їхньої лікарні.
- Вони приїхали до нас на понівеченому обстрілом джипі. Хлопець був важкий, з розбитими ногами. Була загроза ампутації. Ми зробили все можливе. І далі організували евакуацію за кордон. Одну з перших у країні від початку повномасштабного вторгнення. Зрештою кінцівки вдалося врятувати. А американські лікарі високо оцінили роботу маріупольських та дніпровських колег, – згадував генеральний директор Регіонального медичного центру сімейного здоров'я Олексій Власов.
Іван іде на поправку, хоча попереду ще кілька операцій. А також – велосипедні прогулянки разом із батьком.
Хлопчик у лікарні
Сум'яття у маріупольській лікарні, куди постійно доставляють поранених мирних жителів… Розгублений хлопчик із очима, повними сліз... Український солдат, який питає хлопчика: «Де твоя мама?»… Це ще один кадр із фільму «20 днів у Маріуполі». Хлопчик – 10-річний Владислав Гусак. Зі своїми батьками він пройшов все пекло облоги міста та зміг виїхати разом із сім'єю. Історію маріупольської родини Гусак розповіли у виданні « Нова Польща ».
З 24 лютого всі члени родини Гусак жили у підвалі через постійні бомбардування. Старша сестра Владика Настя була вагітна, і на початку березня з'явилися всі ознаки швидких пологів. Настю відвезли до маріупольського пологового будинку №3. Там, у підвалі лікарні, сім'я разом з іншими маріупольцями провела кілька днів. Будівлю кілька разів обстрілювали з «Градів», а коли вранці у дворі лікарні жителі готували на багаттях обід, туди прилетіли авіабомби. Усі побігли до підвалу, але вибух та ударна хвиля розкидали людей. Мати Владика була поранена, її чоловік Олег отримав важку контузію. Їхній син Владик був у цей час із сестрою у підвалі.
- Якийсь час ми лежали серед усього цього непритомні. Потім я підповз до дружини. Мене охопив жах, я подумав, що вона мертва. Я кричав її ім'я. Стояла стіна пилюки. За кілька секунд чи, може, хвилин вона розплющила очі. Її обличчя та голова були в крові. Мені й братові вдалося затягти її до підвалу… Пройшло зовсім небагато часу, перш ніж ми почули: «Поранені є?» Це були маріупольські поліцейські, – згадує Олег.
Батьків забрали до лікарні №2, а діти залишилися на території лікарні №3. "Двійку" наступного дня захопили росіяни. Не було мобільного зв'язку, батьки не знали, що з їхніми дітьми.
- Священник сказав, що був другий приліт у будівлю пологового блоку, і всі, хто там залишався, загинули. У мене одразу почалася істерика, бо ми думали, що наші діти досі там... Ми не знали, що після лікарні №3 їх вивезли до іншого пологового будинку, неподалік «Азовсталі», на лівому березі Маріуполя, – розповідає Ольга..
І знову було диво – несподівано з'явився мобільний зв'язок. Зателефонував однокласник Олега - він побачив відео з пологового блоку, впізнав на ньому Владика і розшукав його батьків. З дітьми зв'язатися не виходило, хоча Ольга писала смс «у нікуди». І лише у квітні, набравши традиційно номери дітей та не розраховуючи на відповідь, Ольга раптом почула гудки, а потім і крик свого сина «Мамочко!»…
Сім'я зустрілася тільки в Нідерландах, куди всі добиралися правдами та неправдами, через кілька кордонів та десятки блокпостів. Вони не бачилися два місяці. Нині родина мешкає у Львові.
Медики з Маріуполя
Значна частина фільму «20 днів у Маріуполі» присвячена роботі медиків, які залишалися на своїх робочих місцях цілодобово, а то й тижнями. Рятували поранених дорослих, немовлят і вагітних, днювали та ночували на кахлях операційних, ледве стримували сльози, загортаючи крихітне тільце у ковдру, - не врятували... Усе це зафіксувала неупереджена журналістська камера, все це побачив світ.
Коли росіяни захопили у місті будівлю лікарні інтенсивного лікування, вони заборонили медикам залишати заклад. Під обстрілами і погрозами ворога лікарі працювали в операційних, розгрібали завали будівель, що обрушилися, і заспокоювали жінок і дітей. Незабаром у палатах, окрім мирних жителів, з'явилися і поранені російські солдати. Перестало вистачати місць та медикаментів. Поступово зникали електрика, вода, опалення. З поверху на поверх лікарі носили пацієнтів на руках.
– Доводилося працювати не лише з пораненими, були пацієнти з інфарктами, інсультами. Тоді у відділенні нейрохірургії та неврології, що знаходилося на верхніх поверхах, було багато пацієнтів. Через відсутність світла не працювали ліфти, і доводилося багатьох хворих носити на руках. Я не відчував тоді спини, – розповів телеканалу «Дім» 21-річний медбрат обласної лікарні інтенсивного лікування Маріуполя Дмитро Гавро.
Влітку 2022 року медики обласної лікарні інтенсивного лікування міста Маріуполь об'єдналися з працівниками кардіологічного госпіталю Краматорська – тепер вони разом працюють у Києві в установі «Обласна лікарня Маріуполя» на вулиці Олександра Довженка, 3. З колишнього «маріупольського» складу залишилося близько 150 осіб (з них 100 лікарів). У лікарні обладнано палати під дві операційні і навіть своя клінічна лабораторія. До лікарні звертається багато переселенців із Маріуполя. Для медиків вони не просто пацієнти, а справжня родина.
- У нас лікарня була найпотужнішою на Донеччині. Це було майже 25 тисяч квадратних метрів. Сьогодні ми відновили роботу на дуже невеликих площах, приблизно 900 квадратних метрів. Але ми вирішили, що розвиватимемося і надалі. Це була така велика подія, коли ти починаєш збирати свій колектив лікарів і знову пліч-о-пліч працювати. Це була довга дорога, але ми зробили це, - розповіла Коротко про директор обласної лікарні інтенсивного лікування Ольга Голубченко.
Пацієнтка пологового будинку Маріанна Вишемірська
Молода вагітна жінка з синцями на обличчі, загорнута в ковдру, спускається в укриття після бомбардування пологового будинку. У кого не здригнеться серце, побачивши таке? Весь світ переживав тоді за Маріанну Вишемірську, за її сусідок по палаті, за загиблу породіллю та її дитину, яких винесли на ношах... Проте історія отримала несподіваний поворот.
Б'юті-блогер Маріанна Вишемірська потрапила в кадри тоді ще просто відео з розбомбленого росіянами пологового будинку. Ці кадри потім увійшли до фільму. Вишемірську разом із іншими породіллями евакуювали українські солдати після сильного обстрілу.
Росіяни відразу ж назвали відео постановочним – у фільмі навіть звучить цитата прес-секретаря МЗС РФ Захарової, що це, мовляв, інформаційний тероризм. Вишемірську ті ж громадяни РФ аж до міністра закордонних справ Лаврова охрестили проплаченою актрисою, яка «грає роль вагітної жінки» (навіть дві ролі, на думку деяких!). Заяви російських офіційних осіб не відрізнялися різноманітністю.
Потім з'ясувалося, що дівчина справді вагітна, що через кілька днів народила доньку і що дала інтерв'ю російським ЗМІ. З нього стає ясно, що дівчина… «перевзулась»: вона розповідала про «звірства «Азова» у пологовому будинку», про те, що українські солдати забирали їжу у вагітних, самі розбомбили лікарню.
Вишемірська переїхала до Донецька, що не завадило їй торік з'їздити до Маріуполя та зробити декілька фото на тлі розбомбленого пологового будинку.
У своєму інстаграмі вона публікує російські фейки та висловлює підтримку Путіну. Це викликало відповідну реакцію українського суспільства, яке щиро переживало за неї під час бомбардування пологового будинку.
Режисер фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов коротко і без емоцій відгукнувся про вчинок дівчини та її слова.
– Я не знаю обставин її життя. Я не знаю, що відбувається. Я вважаю, що кожен має право на власну думку, - сказав Чернов в інтерв'ю ВВС. І після цього переключився на справді важливіші моменти:
- Важливо розуміти, коли ми говоримо, наприклад, про бомбардування маріупольського пологового будинку, ми вже говоримо про потенційні військові злочини. Тому необхідно працювати не лише зі свідками, а й із комплексом доказів. Сюди входять свідчення експертів та свідків, фотографії, відео і супутникові знімки… Необхідно розрізняти приватні думки, на які кожен має право, та розслідування військових злочинів. Це зовсім інша річ.