До початку великої війни економіст за освітою Олена Баркова виготовляла натуральну косметику та свічки у рідному Маріуполі. Починала із продажів на ринку, а вже через рік відкрила свій магазин. Бізнес йшов угору…
Через місяць після вторгнення, ризикуючи життям, Олена із сім'єю змогла вибратися з Маріуполя. Оселилися у селі Красна Лука Полтавської області. Сьогодні Олена відбудовує стару оселю, в якій вони оселилися, і відновлює роботу бренду Gesty.
Про свій бізнес, спогади про Маріуполь після початку війни та переїзд до Полтавської області Олена розповіла Коротко про.
Виходила на ринок у будь-яку погоду
- Я - свічник зі стажем та свічкоман. Для мене свято без свічок – це не свято. У 2016-2018 роках розчарувалась у магазинних свічках: ні горіння, ні аромату. У YouTube та Instagram тоді нічого не було, але я знайшла одну дівчину в Instagram – вона на рік раніше почала займатися свічками, ніж я. Спробувала з нею завести розмову про свічки. Дівчина сказала, що не ділитиметься своїми знаннями – і мене заблокувала. Я зрозуміла, що треба вчитися самій, шукала інформацію в інтернеті.
Спочатку робила фігурні свічки, заливала їх у пластикові та силіконові форми. Потім почала виготовляти свічки з бджолиного воску, перейшла на соєвий, кокосовий, харчовий віск і так далі – вчилася взаємодіяти з різними масами свічок. Помилок спочатку було багато.
Після епідемії коронавірусу все життя перейшло в онлайн, і торгівля теж, але мене це не стосувалося – я зі своїми свічками виходила на місцевий ринок. Щодня і у будь-яку погоду.
До косметики прийшла після другої вагітності, яка погано позначилася на моєму здоров'ї та зовнішньому вигляді. Народила другого сина у 29, стала гірше виглядати – сильно попливло обличчя.
Зверталася до косметолога – витрачала від 2 до 3 тисяч гривень на місяць, а результату не було, дорожчий догляд був не по кишені. Тоді зрозуміла, що треба щось шукати на українському ринку.
Мій косметолог із медичною освітою та 20-річним стажем роботи розповіла історію: коли сфера косметології в Україні лише почала розвиватися, до них приїжджали професори. Один із них сказав: “Як думаєте, скільки відсотків від загальної ціни в масмаркеті коштує сам крем у баночці? Усього лише 2%!”.
Коли починаєш виготовляти і все рахувати, ці цифри стають реальністю. Після такої інформації думаєш про крем за 100 грн, і стає страшно: що ж там усередині за 2 грн? Для мене масмаркет одразу відпав. Я почала розбиратися, як отримати ефект та заощадити.
Коли шукала натуральну косметику в інтернеті, висвітлилася реклама школи, де навчали створювати косметику з нуля. Школа виявилася серйозною – ми розбиралися з компонентами, формулами, взаємодіями – здобули фундаментальні знання.
Зробила гель та пінку для вмивання – за два тижні використання побачила різницю. Сфотографувала себе і спочатку навіть не зрозуміла, що знімок без фільтрів. Побачила, як змінюється тон шкіри, відновлюється водний баланс, розгладжуються дрібні зморшки – це той ефект, який я хотіла отримати!
Вирішила перевірити свою косметику на подругах та знайомих, щоб отримати зворотний зв'язок. Моя косметика спрацювала на всіх більшою чи меншою мірою – я зрозуміла, що це працює. Хотілося сказати: йдіть із масмаркетів, відмовляйтеся від силіконів. Після того, як вивчила всі компоненти, їх вплив, навчилася розбиратися у складі, розуміла, що працює, а що ні, - усвідомила, як легко нашкодити собі поганою косметикою! Не може хороший крем із гіалуроновою кислотою коштувати менше 500 грн.
Хороше замовлення на свічки дало мені можливість зробити більше пробників і вийти офлайн на ринок. Мій інстаграм тоді не спрацював.
У Маріуполі наші заводчани – люди з грошима, то вирішила, що мені потрібен ринок офлайн. Ринок тоді був для мене найдешевшим місцем продажу. Я все пораховувала, намагаючись укластися в скромний бюджет - проїзд, оренда за столик, парасолька...
Почала роздавати пробники із візитівкою: мене ніхто не знає, як довіритись незнайомій людині? Люди після першого вмивання розуміли якість мого продукту – поверталися, писали про мене у соцмережах. На ринку стояла щодня за будь-якої погоди: якщо ти стабільний, до тебе буде довіра.
Після столика вже з'явився магазинчик, грант та нове виробництво. Перед початком війни магазин і склад було забито товаром, а виробництво - компонентами. Я була певна: будуть замовлення. До того ж, незабаром 8 березня.
Місяць просиділи під бомбардуваннями і в інформаційному вакуумі
- Війни я не очікувала - скупчення біля кордону бували не раз і раніше. Періодично бабусі все скуповували у магазинах, залишаючи порожні полиці. За кілька днів знову завозили товар – і люди забували про можливу небезпеку.
Вранці 24 лютого мені зателефонувала дівчинка з магазину та запитала: “Лєно, можна, я на роботу не піду? Там почалася війна”. Я подумала: це якийсь прикол? Сказала, що перенаберу її згодом. Увійшла в телеграм, а там жесть! Війну першим зустрів Східний район - ми знаходилися на іншому кінці міста. Вікна зачинені – ти нічого не чуєш.
24-го увечері наш мер сказав, що все під контролем - нас захищають 3 лінії оборони, “працюємо у штатному режимі”. Навіть вчителька у школі казала: "Не розводьте паніку!" Я намагалася поводитися як адекватна...
Усю небезпеку ситуації усвідомили другого дня. Потім ховалися у підвалі під гаражем, де було дуже сиро та холодно. Тягли туди обігрівач, сиділи під трьома ковдрами в кількох штанях. Від того холоду нічого не рятувало, мерзли до сліз. У результаті, коли вже всі намотували соплі на кулак, ми повернулися до квартири. Розуміли: у тому підвалі нам не вижити. Десь тиждень жили в коридорі, а потім уже почало прилітати і до нас.
Бачили "килимові" бомбардування. Спочатку "переорювали" балку, а потім дісталися до нас - вони йшли вогняною стіною. Намагалися евакуюватися, навіть купили квитки на поїзд, але він ходив лише перші два дні. Виїхати автобусом не було можливості. Влада відповідала, що “евакуація неможлива, автобуси підривають”.
Ми жили біля таксопарку, і всі автобуси були на місці, стояли як заслін для танків. А танки потім одним боком зносили ці автобуси і навіть не зупинялися. Тобто транспорт був – але виїхати не можна. У всіх виникло відчуття покинутості. Нам казали: не треба панікувати – і ми не панікували, вірили і через це потрапили у таку немислиму ситуацію.
Місяць просиділи під бомбардуваннями, зв'язку не було жодного, перебували в інформаційному вакуумі. Жили в будинку, де сиділи наші військові, а через дорогу вже були військові т.зв. "ДНР". Артдуелі не припинялися. Артилерія працює, літаки літають, ракети... Розуміли: якщо вийдемо, не факт, що залишимося живими. Але виходити треба було: закінчилася вода, почали хворіти діти, антисанітарія суцільна.
Цінності життя вже не було. Це війна. І розумієш, що ти витратний матеріал. І якщо ти заважатимеш військовим, то тебе знесуть і ті, й інші. У таких умовах завдання одне – поїсти, попити та вижити.
Наша знайома, щоб спіймати сигнал телефону, піднялася на 8-й поверх – справжнє самогубство, у будинку попадали плити. Але там вона зловила СМС від дочки про евакуацію. За ніч зібрали все, що могли, 23 березня зранку вийшли. Прораховували час. З пів на дев'яту до дев'яти військові йшли на дозаправку, у цей час треба було тікати.
І ми побігли відкритою місцевістю, де не було дерев. Біжиш і молишся… «Град» упаде, осколками посіче – і все. На нашому шляху було багато трупів.
Пройшли кілометрів 7, звідти евакуювалися до Микільського. З Микільського ходили автобуси на Донецьк та Ростов, записували і на Запоріжжя. Ми вибрали останній варіант, записалися, але коли нам сказали, що ми 1000+ номер, зрозуміли, що виїхати немає шансів – лишилися на вулиці.
Хотіли йти проситися до когось переночувати. Нам сказали: ось школа, ось сходи – ночуйте. А сходи там кам'яні, холодно, березень… Випадково зустріли знайому – вона нас забрала до себе. Виявилося, щодня вона ходила туди, де записували людей, щоб дізнатися, чи немає знайомих прізвищ. Адже з нашого району МЖК майже ніхто не вибирався... До нас ніхто не приїжджав – ні швидка, ні поліція: активна зона бойових дій.
Наступного дня домовилися, щоб нас відвезли на блокпост до Бердянська. Приїхали 24 березня, і вперше прилетіло в порт. Після прильоту евакуацію закрили, ми застрягли у Бердянську. Але я хоча б обдзвонила всіх, сказала, що жива.
25 березня зникло світло у Бердянську. Ми знайшли банк "Райффайзен Аваль". Люди там були хороші: коли закривали відділення, залишали увімкненим супутниковий вай-фай, щоб люди могли поспілкуватися, – це був порятунок для всього міста. Так ми знайшли перевізника.
Щоб вивезти нас із міста, знадобилося 30 тисяч. Якщо в тебе не було грошей, вибратися було майже неможливо. Так ми потрапили до Запоріжжя. У Запоріжжі ми були як з хреста зняті, а потім переїхали до Гадяча. Там потихеньку почала ремонтувати будинок, але дуже скоро господар сказав, що його продаватиме. Наразі ми живемо у селі Красна Лука Полтавської області. Коли вже закрила свої потреби за пірамідою Маслоу і з'явився дах над головою, відновила свою діяльність.
До нового місця та сільського життя я не звикла. Але поки війна, залишуся тут. Дружимо з кумою, її родичами та друзями – вони живуть поруч. Якщо не буде грошей, у мене є город, картопля, морква, цибуля, закрутки, у тітки куми беремо яйця. У річці є вода, хтось має колодязі. Тут важче, ніж у місті, але вижити у такому місці більше шансів.
Продовжую займатися свічками та косметикою. Виграла грант під обладнання. Вдалося створити стартовий набір косметики, щоб вже було щось у наявності.
Перейшла з офлайн-ринку в онлайн – потихеньку справа йде. Але поки що все, що я заробляю, знову вкладаю в розвиток.
Сьогодні про мій бренд дізнаються через соцмережі. Не відмовляюся від інтерв'ю – це також просування. Ніколи не скажу, що Gesty – це Полтавський бренд чи який завгодно ще: для мене він назавжди залишиться Маріупольським.
P.S.
- Я не повернуся до Маріуполя за жодних обставин, - каже Олена. - По-перше, це місто на кістках. Новою картинкою благополучного міста мене не вдасться “вилікувати”. За фактом - там цвинтар. А я не хочу жити на цвинтарі. Для мене це місто вже буде зовсім іншим.
Там залишилися батько, тітка, сестра двоюрідна... Вони мешкають у селі. Їм я ставлю лише три запитання - чи є що їсти, чи здорові, чи тепло у вас? Для мене це головне, на більше я і не чекаю. Коли пропонувала поїхати батькові, він сказав: "А як я житиму на 2000 грн?" Квартира в нього ціла, йому пощастило.