18-річний Олексій Середа відмінно виступив на чемпіонаті світу у катарському місті Доха. Юнак здобув бронзу зі стрибків у воду з 10-метрової вишки. Кращими за українця були лише два представники Китаю. Медаль Олексія Середи для України є історичною - вона перша в історії в одиночних чоловічих стрибках з вишки. На цьому ж чемпіонаті Олексій виборов ще одну бронзу разом з Кирилом Болюхом у синхронних стрибках з 10-метрової вишки.
Журналіст Коротко про поспілкувався зі спортсменом про те, як проходив турнір, які емоції від здобутої медалі і чого прагне більше всього.
Зрозумів, що не стою на місці
- Олексію, з моменту, як ми з вами спілкувались, минуло пів року. Чи могли ви тоді подумати, що зможете виграти медалі на чемпіонаті світу?
- Насправді, теоретично я розумів, що так. Але я людина, яка не до кінця вірить в себе і завжди сумнівається. Тому я розумів, що це можливо. Але сильно сумнівався. Слава Богу, що все мені вдалося.
- Що вам дав зрозуміти ваш результат на ЧС?
- Що я не стою на місці. Що у мене є якийсь прогрес в стрибках у воду. І що, не зважаючи на усі труднощі, ми все одно можемо показувати гідний результат на міжнародних змаганнях і гідно представляти нашу країну.
- Повністю задоволені своїм виступом?
- Взагалі, так. З 10 балів - 8 балів точно. В синхронних стрибках я поганенько зробив 2 стрибки – це б я покращив. А якщо казати про індивідуальний виступ, я задоволений на всі 100%, бо це для мене рекордна сума балів (528,65). Розуміючи свої можливості на цей час, я задоволений.
- Які емоції і відчуття переповнювали в момент перемоги?
- Ну, по-перше, я не переміг, я посів третє місце. Але це була для мене така своя особиста перемога. Для мене - це 4-й чемпіонат світу, і нарешті з 4-го разу я зумів посісти 3-є місце. Я дуже задоволений, щиро. Для мене ця медаль значила набагато більше, ніж у синхронних стрибках. Я більше люблю виступати індивідуально з 10-метрової вишки, тому що тут можу розкрити увесь свій потенціал, показати ті складні стрибки, які я вмію робити. Я суперзадоволений і навіть трішечки пишаюсь собою.
- Як її святкували?
- Ніяк не святкував. У мене попереду ще Олімпійські ігри і кубки світу. Святкувати ще рано. Треба наполегливо працювати і готуватись до інших стартів.
- Чому присвячуєте перемогу?
- Присвячую свої медалі ЗСУ. Саме завдяки їм ми маємо можливість тренуватись і жити тим життям, яке маємо. Завдяки їм ми маємо можливість представляти Україну на міжнародних стартах. Тому моя медаль – це медаль, в тому числі, і Збройних сил України. Це завдяки їм у мене була можливість кудись виїхати і тренуватись. І, також, своїм тренерам. Всьому тренерському штабу – хореографам, тренерам, масажистам, лікарю і, звичайно, президенту нашої федерації Ігорю Володимировичу Лисову. Він дуже сильно нас підтримує, завдяки йому ми маємо чудовий басейн, де тренуємося. Ми маємо всі умови для комфортних тренувань.
На один крок ближче до своєї мрії
- Хочеться більшого?
- Звісно хочеться. Як тільки я посів третє місце, я подумав про те, скільки мені залишилось до першого. Чому я не зміг їх обігнати? У мене є мрія – стати олімпійським чемпіоном. Це те, чого дуже сильно хочеться. Я тепер на один крок ближче до своєї мрії. Тому так, хочеться більшого.
- Які тенденції зараз у вашому виді спорту? Стає все складніше боротись за медалі, бо рівень опонентів також росте?
- У нашому виді спорту, а особливо на вишці 10 метрів, додається багато конкурентів. Всі бачать, що 10 метрів… Як вам пояснити… Якщо ти стрибаєш зі 3-метрового трампліна, там завойовувати нагороди ти можеш з 18 років. А з 10 метрів ти не маєш бути супернакачаним, таким здоровим... Тут навіть якщо тобі 15 років і у тебе замало м’язової маси, ти можеш стрибати. Тобі не треба «давити» трамплін. Тому конкуренція дуже велика через велику кількість суперників. Є потужні спортсмени з Австралії, Мексики, Канади, Великобританії.
- Як готувались до цього ЧС? І чи вплинула на підготовку війна?
- Звичайно. Тренуватись весь час під повітряними тривогами, а іноді і під звуки вибухів складно. Коли тобі треба прокидатись вночі і йти до бомбосховища. Це дуже важко і психологічно, і фізично. Якщо ти не висипаєшся, твій організм не встигає відновлюватись після важкого тренування. Ти йдеш втомлений і тобі хочеться спати. Війна дуже сильно впливає як психологічно, так і фізично. Звичайно, кожного дня переживаєш за свою родину – тата, маму, сестру. Я знаходжусь в Києві, а мій тато у Миколаєві. І якщо ти бачиш, що тривога, ти починаєш турбуватись про свого тата, чи все з ним гаразд. Особливо, коли читаєш новини про те, як там у Миколаєві. Ти концентруєшся на тому, чи все добре з близькими, а не постійно думаєш про тренування.
18-річчя святкував у ресторані, їв хінкалі
- Минулого разу ви розповідали, що залюбки ведете свій канал на ютубі і соцмережі. Відмічали, що вам подобається спілкування з підписниками. Та чим саме? І чи було за цей час щось таке, чим вас здивували ваші підписники і це сильно запам’яталось?
- Дуже дивують мої підписники тим, що вони мене сильно підтримують. І підтримка йде, у тому числі, і із-за кордону. Звичайно, є і українці. Але є підписники і з Мексики, Америки, Великобританії. Пишуть мені позитивні коментарі. Щоб я не здавався і не опускав руки. І бажають мені перед всіма стартами удачі і допомагають мені таким чином.
- Також ви казали про те, що дуже рідко бачитесь з батьками. А як зараз? Вдається бачитись частіше?
- Зараз я бачусь з татом раз на пів року. З мамою ще рідше. Мама знаходиться за кордоном. Це, по-перше, дорого. А по-друге, треба бути два дні в дорозі. Тому з мамою бачусь ще рідше, ніж з татом.
- До речі, за ці пів року відбулось ще й ваше 18-річчя. Як святкували? Що вам подарували? Чим запам’ятався такий важливий день у вашому житті?
- Своє 18-річчя майже ніяк не святкував. Пішов до ресторану, з друзями поїв хінкалі з супчиком. Мама і сестра подарували електросамокат. Він тепер допомагає їздити мені на тренування. Святкував спочатку з друзями, а потім із сім’єю у Миколаєві. Взагалі, святкувати день народження всією сім’єю - це величезна радість і щастя.