Цій жінці під силу все. Снайперка на позивний «Білка», а нині ветеранка Юлія Матвієнко виховує 4 дітей, тримає власну птахоферму, а ще допомагає і словом, і ділом своїм побратимам та посестрам. Підприємиця розповіла Коротко про про свій бізнес з нуля та дала поради військовим, які повернулися з пекла війни.
За приміщення для майбутнього курника «платила» птицею
Власний бізнес розпочала з 10 курей на подвір’ї.
- І якось ця справа мене так затягнула, і пішло-поїхало, - сміється ветеранка Юлія Матвієнко. – Це і був початок нашого з чоловіком фермерства.
Звісно, це лише на словах так легко створити власний бізнес. Реалії інакші.
Юлія Матвієнко 5 років була в АТО. Каже, офіційно працювала і санітаркою, і механіком (тоді жінкам не можна було обіймати бойові посади. – Авт.), а насправді влучно стріляла. Снайпер Матвієнко на позивний «Білка» добряче прорідила ряди наших ворогів. А коли завагітніла двійнею, повернулася у Запоріжжя. Через деякий час до неї приєднався і чоловік, який також служив в АТО.
- Постало питання: чим займатися? - розповідає Коротко про Юлія Матвієнко. – Чоловік любить фермерство, знає цю роботу. А в нас був будинок з невеликим подвір’ям, тому подумали і вирішили розводити курей: вчилися на власних помилках. Ви навіть не уявляєте, скільки разів я жалкувала через те, що до цього не працювала в сільському господарстві! Але очі бояться, а руки роблять. Через деякий час знайомі, в яких ми закуповували корми для птиці, сказали, що в них стоїть закинута ферма, і запропонували нам її купити. Ми ризикнули. Хоч грошей не мали, зате було велике бажання працювати.
Жінка каже, що попередні власники ферми погодилися продати їй будівлю не за гроші, а за м'ясо птиці. Юлія віддавала борг впродовж наступних двох років. І в той же час активно займалася розвитком власної справи.
- Пам’ятаю, як ми ліпили ту ферму з усього, що мали, наприклад, зі старих вікон, - пригадує жінка. – Тому хочу підкреслити: починали ми з нуля.
Поступово відновлювали будівлі, збільшували кількість птиці. Придбали промисловий інкубатор для курчат, налагодили продаж курячого м’яса. Також Юлія активно використовувала усі можливості: подавала свій бізнес-план на отримання всіляких грантів. Спочатку була невелика допомога у 1000 євро. А нещодавно отримала 250 тисяч гривень від Українського ветеранського фонду Міністерства ветеранів на розвиток власної справи. На грантові кошти придбала обладнання для створення лінії гранулювання. Його Юлія має отримати найближчим часом та планує налагодити виробництво гранул. Із амбітних цілей – розширення господарства і створення свого торговельного бренду.
- Я знаю, як ростуть мої кури, що їдять, і саме якість, а не кількість мене найбільше цікавить, - наголошує фермерка. – Ми ж починали як: спочатку продавали курей на живу вагу. Також люди купували в мене і м'ясо. З початком війни продажі різко скоротилися. Але я навчилася робити ковбаси, тушонку, але не в банках, а в тетрапаках (так дешевше і зручніше) – і знову з’явилися покупці. Крім цього, все більше людей хочуть придбати місячних, тобто вже підрослих курчат. Ось так гнучко підлаштовуємося під нинішні реалії.
Гвинтівку купила у кредит
Зараз на фермі ростуть більше 2 тисяч курей. За птицею доглядає сама Юлія. Допомагають і діти. А чоловік знову на війні.
- Хоча в мене свята продовжуються, тому що коханого відпустили ненадовго додому: має проблеми зі здоров’ям, - каже Юлія. – А коли він на фронті, я на господарстві сама. Так, важко, але за роботою, щоденними клопотами не маю часу на непотрібні думки - «Як він там? Чому не дзвонит, не пише?». Діти вдома, садочки в Запоріжжі не працюють, тож діти постійно потребують уваги. Те ж саме - й курчата. Як би важко морально чи фізично не було, маєш встати і йти прибрати, погодувати птицю. Ця робота - хороший спосіб своєрідної психологічної реабілітації.
Юлія не на словах знає, що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Саме у військових це захворювання діагностують дуже часто. Причин для появи розладу завжди достатньо, але найчастіше поштовхом стає смерть товаришів. Під час травматичної події військовий відчуває сильний страх та втрату контролю над ситуацією.
- Вперше мене «накрило», коли я, ще будучи волонтером, в 2014 році шукала в моргу Артемівська, а нині Бахмута, одного із загиблих хлопців, - пригадує Юлія. – Це було прохання його батьків, які не мали змоги приїхати туди самостійно. Я не знайшла тіла того хлопчини. І пам’ятаю, як мене охопив такий сильний страх: що ж я маю сказати тій згорьованій мамі… Це була для мене переломна подія. Тоді ж зрозуміла, що і мені пора братися за зброю.
Сказала – зробила. Економіст за освітою, жінка узагалі не вміла тримати гвинтівку в руках, та все ж вмовила одного з комбатів взяти її до себе на службу. Військовий вагався, але добре знав вперту вдачу цієї волонтерки.
- Тоді він сказав: «Бліндажів та окопів для жінок у нас немає», але вірив у мене, і цю довіру я дуже цінувала, - розповідає «Білка». – Було дуже важко. Стріляти вчили тренери з високоточної зброї. Знімали з нас по сім шкур, спуску дівчатам не давали, помилок не пробачали. Бувало, непритомніла на навчанні. В мене плечі були сині від синців (від віддачі зброї. – Авт), руки стерті до крові від копання окопів. Форми нормальної не було, зброї також. Зате видали бронежилети. Через деякий час я сама купила гвинтівку, у кредит. З нею і воювала.
На фронт повернулася разом з чоловіком вже після 24 лютого 2022 року. Доки діти були у безпечному регіоні на заході країни, подружжя плечем до плеча сиділо в окопі.
- А чоловік тоді і каже: «От зараз однією міною вб’є і матір, і батька наших малих, давай щось вирішувати», - пригадує Юлія. - І я поїхала до дітей, згодом повернулася з ними в Запоріжжя, потроху почала відновлювати ферму.
Порада ветеранам від «Білки»
- Не опускайте руки, як би важко вам не було, дайте собі трохи часу на адаптацію у суспільстві і беріться за роботу, - наголошує Юлія Матвієнко. – Дуже добре, коли є родина, яка любить і чекає, підтримує. Наприклад, мене тримають в тонусі діти. Але ситуації бувають різними. Тому я кажу: в кінці кінців ти маєш сам себе, ти повернувся з війни живим, значить - ти маєш продовжувати жити, і достойно жити. Не буває безвихідних ситуацій. Не бійтеся розпочинати своє справу, стукайте про допомогу, не соромтеся. У мене вийшло з нуля, і у вас вийде. А також щодо психологічної допомоги – звертайтеся, не зволікайте, це дійсно потрібно, але ніякий психолог не допоможе, якщо військовому не буде за що годувати свою сім’ю. Тому працюйте і не стійте на місці, а рухайтеся тільки уперед!