Вуді Аллену – 88 років, і, можливо, він вирішив завершити кінокар’єру. В усякому разі він так говорив і на 49-й картині («Фестивалі Рифкіна»), але потім зняв 50-ту. Ювілейна картина цілком може стати достойною, хоча і не яскравою крапкою. Якщо це прощальна робота, то Вуді Аллен не йде, гучно ляскаючи дверима, ні, його картина як осінь: тиха, трохи ностальгічна і неймовірно чарівна. І це глядачі та кінокритики оцінили ще у вересні, на Венеційському кінофестивалі. І от, нарешті, «Щасливий випадок» (Сoup de chance) дійшов до наших екранів.
Фінальна (але, може, й ні) картина вирізняється серед попередніх 49 тим, що вперше режисер знімав кіно не рідною англійською, не зі звичними голлівудськими зірками – а французькою мовою, виключно з французькими акторами, у Франції і на французькі ж гроші.
Сюжет – на перший погляд, простенький. Фанні (Лу де Лааж) випадково зустрічає на паризькій вулиці Алена (Нільс Шнайдер). Колись вони разом вчилися у французькому ліцеї Нью-Йорка. Ален зізнається, що весь цей час, починаючи зі школи, був закоханий у неї, навіть одружився тому, що його майбутня дружина була схожа на Фанні. Та сімейне життя не склалось, і ось молодий письменник подорожує світом, живучи то в Лондоні, то у Мексиці, то – ось, у Парижі.
Натомість Фанні, здавалось би, щаслива у шлюбі – в неї розумний, гарний, уважний, люблячий і дуже багатий чоловік, якому подобається дарувати їй дорогі речі. Правда, Фанні весь час відчуває, що вона для Жана (Мельвіль Пупо) просто трофей, яким хочеться хвалитися перед іншими багатіями. А ще Жан надзвичайно ревнивий, і кажуть, що один із його партнерів зник за загадкових обставин, а ще його хобі - риболовля та полювання, які так ненавидить його дружина.
Прагнучи знову тієї юнацької легкості, Фанні погоджується на прогулянки з Аленом – ці перекуси у парку так відрізняються від манірних вечірок з бізнес-партнерами Жана та їхніми дружинами! А розмови про поезію - від приземлених робочих перемовин та буденних «як справи, люба?» від чоловіка. Не дивно, що Фанні закохується і ладна проміняти забезпечене життя на богемну мансарду.
От тільки недаремно її чоловіка вважають дуже розумним. Схоже, він починає здогадуватись про невірність дружини. І шукати шляхи, щоб цьому перешкодити.
А потім з’являється мама Фанні, Камілла (Валері Лемерс’є) - любителька детективів Сіменона. Вона в захваті від свого зятя, повністю на його боці, але не така проста, як йому здається.
Розповідь йде плавно, без різких поворотів та несподіванок. І в цьому вчергове проявляється талант Вуді Аллена як оповідача. Історія захоплює, а антураж додає шарму.
Це не вперше Вуді Аллен знімає в Європі, і не вперше у французькій столиці (згадаймо, приміром, «Опівночі у Парижі»). Але зараз він показує нам життя Парижа очима його мешканців, а не туристів. І це додає особливого шарму. Чи це холодна, але елегантно мебльована квартира багатія, чи залита теплим сяйвом простенька мансарда письменника, пафосні особняки чи обдерті старі під’їзди, розкішні ресторани поряд з маленькими кафе, куди забігають закохані на келих вина, осінні жовто-зелені парки, де можна перехопити сендвіч чи, обпікаючи руки, гризти гарячі каштани. Байдужа сіра Сена, на якій незвично немає ні прогулянкових корабликів, ні натовпів туристів. І вишуканість у одязі, незалежно від того, жіноче чи чоловіче вбрання, головний персонаж чи випадковий перехожий, дорогий костюм/плаття чи мисливське вбрання, чи просто недбало накинута недорога куртка – все це незмінно елегантно та змушує роздивлятись в деталях.
Вуді Аллен - традиційно режисер і сценарист в одній особі, а ще – любитель джазу. Мелодія починається із вступних титрів і оманливо зачаровує протягом всього фільму, додаючи ще більше шарму картині.
А ще надзвичайний візуальний ряд, створений триразовим оскаровським лауреатом – оператором Вітторіо Стротарро. Теплі теракотові відтінки парків та любовних зустрічей Фанні й Алена, і холодні сині – у квартирі Жана чи на його ділових зустрічах. Лялькові, оповиті плющем заміські будиночки – немов зійшли з ілюстрацій до казок. Вітер, який піднімає і закручує осіннє листя, яскраве і таке тепле затишне сонце. Корекція кольору фільму – це тема для окремого матеріалу.
Втім, навряд чи Вуді Аллен знімав би просто гарну листівку про адюльтер. Це не в його правилах. Десь має бути поворот, і десь має жевріти головна думка. Кінокритики схиляються до того, що суть картини у її назві. Життя – це щасливий випадок, лотерейний білет, якщо хочете. Шанс на виграш мізерний, але він є - і тупо відкидати цю можливість. І дуже помиляється той, хто вважає себе господарем свого (і на додачу чужого) життя і не бере до уваги, що з іншими може трапитись щасливий випадок, який переламає всі плани.