На 55-му році життя помер знаменитий КВКшник, гуморист, продюсер, шоумен і... політик.
Політик. Так він сам себе представив на своїй сторінці ФБ. Сивохо – політик? Це жарт такий? Напевно, так би відреагували у Донецьку в 90-ті роки, коли його команда КВК ДПІ (Донецький політехнічний інститут) раптом стала знаменитою у СРСР, а потім і в незалежній Україні.
Що вже казати про сам Донецьк. Тут гравців обожнювали. Хіба що на руках не носили. Серед молоді до цього приблизно рівний рейтинг двох головних вишів міста – ДПІ та ДонНУ – різко і однозначно хитнувся у бік першого. З простої причини – тут навчається «Сивохо та Ко». Втім, однокурсники журилися: зірок бачать рідко, на парах команда практично не буває, все на репетиціях та на гастролях. При цьому продовжували захоплюватися.
А як могло бути інакше? Людина-свято, яка заповнювала своєю енергією, жартами, імпровізаціями будь-який простір, де опинялася. Великий та добрий. Бо справжній – донецький. Іноді бував грубуватий, іноді нескромний, іноді відверто хамовитий. На це не звертали уваги, головне – свій у дошку.
Сергій відповідав взаємністю і, приймаючи популярність, що накрила його, все ж ставився до неї з якоюсь невловимою іронією. Коли йому стало тісно у Донецьку (не зупинив навіть запущений із друзями-КВКшниками успішний проєкт топової радіостанції «Мега радіо»), він вирушив підкорювати Київ. У більшості успішно – авторські телепроєкти, численні ефіри, робота продюсером у «Кварталі 95»... От тільки в очах з'явилися смуток та порожнеча. Друзі сміялися, казали: «Треба в Донецьк за енергетичним підживленням». Він повертався, мешкав на два міста аж до 2014 року. З того часу, як кажуть його близькі, Сивохо додому не їздив. А потім довго хворів. Він зміг вирватися та повернутися, але вже іншою людиною. Він зовсім перестав усміхатися.
Навіщо Сергій Анатолійович пішов у політику? Впевнений, не за принципом "усі йдуть, і я піду". Це зовсім не про нього. Та й у цій політиці він явно був не у своїй тарілці. Щиро дивувався, коли хтось із нових колег раптом різко змінював позицію, намагаючись «тримати носа за вітром». Не менш щиро засмучувався, почувши від когось із представників вітчизняного істеблішменту висловлювання на рівні банального популізму. Особливо якщо воно стосувалося Донбасу. Його рідного Донбасу.
Може, тому його політичну кар'єру навряд чи можна назвати успішною. Найяскравіша її сторінка – робота з жовтня 2019 року до березня 2020 року радником секретаря РНБО. Недовго та без видимих успіхів. Щось не склалося. У постах-некрологах його знайомі пишуть: «Він був людиною миру, яка намагалася зупинити війну. Лише не знав, як це зробити". Його слова про необхідність діалогу з жителями на непідконтрольних територіях багатьма сприймалися в штики. Пам'ятаєте, як його штовхнули у спину на презентації створеної ним самим «Національної платформи об'єднання та єдності»? Свої ж... здавалося б. Хоча впевнений, те саме могло статися, вийди він на публіку в Донецьку, може, навіть з більш відчутними наслідками.
Він продовжував шукати шляхи для примирення у тому вигляді, як він його бачив. Доки дозволяло здоров'я, продовжував їздити до прифронтових районів Донецької області, привозячи людям найнеобхідніше. Доки міг щось робити – робив. Останнє прижиттєве фото з'явилося на його сторінці у ФБ 24 серпня, у День Незалежності України. На ньому він у патріотичній футболці (на кілька розмірів більшій, явно його ж – з минулих часів), пальцями показує тризуб. Символічно. І сумно. А ще дивишся на фото та сприймаєш як своєрідний заповіт. Таким і залишиться у пам'яті тих, хто його знав та поважав. Для багатьох із нас він завжди буде «Добрим Феєм».