Невизнана республіка Нагірний Карабах припинила своє існування. Її т.зв. президент Самвел Шахраманян підписав відповідний указ, згідно з яким всі держустанови мають бути розпущені до 1 січня 2024 року. А населення (зокрема і ті, що вже виїхали) ознайомитися з умовами реінтеграції від Азербайджану, щоб вирішити - залишатися чи остаточно виїхати.
Останні декілька тижнів ситуація у Нагірному Карабасі – вірмени масово залишають спірну територію, яку Вірменія та Азербайджан вважали своєю, - може трохи нагадувати українську реальність зразка 2014 та 2022 років.
«Ми біжимо не від війни»
Люди вимушено залишають десятиліттями обжиті місця і з утрамбованими в торбинки уламками пам'яті їдуть здебільшого у невідомість. Але порівняння з українською реальністю правильне лише частково. Схожість у тому, що люди вимушено залишають свої будинки, і Республіка Вірменія зараз намагається десь розмістити переселенців та надати їм держпідтримку. Але йдеться про максимум сотні тисяч людей (а не мільйони), і виїжджають вони безперешкодно. Вірменія дає безкоштовне паливо для автомобілів і навіть авто для перевезення тих, хто йде на своїх двох. Декілька благодійних фондів надають тимчасове житло. Паніки немає, якщо не брати до уваги наслідків вибуху паливної цистерни на АЗС 25 вересня в Степанакерті (в результаті якого, за різними даними, загинуло понад 100 осіб), що сильно налякало мирних жителів.
- Ми не біжимо від війни, у нас немає бойових дій, - заявив один із переміщених мешканців Карабахського регіону у коментарях місцевим ЗМІ. – Ми не хочемо чекати на етнічні чистки, які може влаштувати Азербайджан. Я народився у Сумгаїті. Мій батько був депутатом Сумгаїтського виконкому. Я працював у гаражі, користувався там великою повагою. А дружина моя – азербайджанка.
Станом на середину дня 27 вересня Карабах (по-вірменськи - Арцах) залишили близько 30 тисяч вірмен (до вечора неофіційно вже звучала цифра 50 тисяч осіб ). Радник «президента Арцаха» Давіт Бабаян повідомив Reuters, що всі 120 тисяч арцахських вірмен покинуть свою історичну землю і переїдуть до Вірменії, «оскільки 99,9% з них не хочуть і не збираються приєднуватися до Азербайджану і етнічних чисток».
Якщо вірити даним на 2015 рік, тоді на цій території проживало близько 150 тисяч осіб – вірмен, азербайджанців, росіян та інших національностей. Світ визнає так звану Нагірно-Карабахську Республіку («Республіку Арцах») азербайджанською територією, заперечуючи проголошену 1991 року незалежність. Арцах оточений з усіх боків саме Азербайджаном, і події 19-20 вересня цього року рано чи пізно мали відбутися. Азербайджан отримав повний контроль над анклавом, щоправда, говорити про «капітуляцію республіки» можна було лише у разі її визнання на світовій арені. А так – просто черговий виток історії протистояння Вірменії та Азербайджану.
"Ми не знали, чим годувати дітей"
– Ми багато часу провели у блокаді, у нас не було продуктів, води, бензину. Ми були заблоковані в Карабаху, тому що Азербайджан перекрив Лачинський коридор, яким з Вірменії нам йшла електрика та товари. Люди не могли виїхати до Вірменії навіть на лікування – нікого не випускали солдати, навіть дітей, – розповіла іноземним журналістам вірменська біженка зі Степанакерта. – В аптеках давно закінчилися ліки, ми не розуміли, яким буде наступний день та чим годувати дітей. Не вірили, коли сказали, що Лачинський коридор розблокують і можна буде виїхати чи залишитись, щоб стати азербайджанцями. Ми поїхали, ми маємо родичів у Єревані, вони обіцяли нам дах над головою. Наші друзі залишилися, вони повірили, що Азербайджан не розпочне у Карабасі «чистку». Їм не хочеться залишати свій будинок, його будував дід мого друга майже сто років тому.
Біженців селять у будинки у різних районах та областях Вірменії, частина з них розмістилася у наметовому таборі, хтось живе у будинках шкіл, готелів та театрів. У прикордонному вірменському місті Горіс їх реєструють та відправляють у тимчасове житло.
- Ми залишилися живі, але втратили все, треба починати все заново, - плаче біженка з Агдамського району. - Звичайно, ніхто нас не виселяв примусово, але ми злякалися, що це рано чи пізно станеться. Нам вистачило вибухів, наше селище бомбили з літаків. Люди на вулицях загинули. Тож ми поїхали, ми не можемо жити під вибухами.
Чи буде вітрина?
Азербайджан запевняє (і поки що немає причини не довіряти цим заявам), що нікого не виганяв, що чисток не буде, що реінтеграція відбудеться максимально м'яко. Але поки надто сильна історична недовіра двох народів один до одного, звучать гучні звинувачення та суперечливі прогнози. Однак у будь-якому разі частина жителів вірменської національності там залишиться: хтось повірить у краще, комусь просто нікуди їхати, хтось на схилі років вирішить дожити свій вік у рідних стінах.
Цілком можливо, що Азербайджан зробить із Нагірного Карабаху вітрину в стилі «було/стало»: був занедбаний у всіх відносинах регіон – став процвітаючий край (до речі, багатий на поклади міді та золота). Якщо виявить східну мудрість і не перекриє в'їзд міжнародним організаціям, волонтерам і журналістам, не влаштує «ночі довгих ножів» і показуватиме вірмен, що залишилися, як живе свідчення своєї миролюбної політики – якийсь толк від переходу Нагірного Карабаху під іншу юрисдикцію буде. Якщо ні – чергового Карабахського конфлікту навряд чи вдасться уникнути.
З історії питання
Конфлікт двох держав сягає дуже глибоко в історію. А наші сучасники пам'ятають його яскравий спалах наприкінці 1988 року. Радянський Союз вже увійшов у фазу свого розпаду, Закавказзя почало горіти вогнем національних рухів, до якого потрапили всі мешканці двох тодішніх республік.
Як згадують очевидці та учасники подій, Азербайджан зазнав тиску мусульманських проповідників, що хлинули в республіку, зокрема, із суміжного Ірану. Вірменія як православна країна зосередилася на збереженні своєї культури за підтримки одновірців – слов'ян. Міжрелігійні чвари тоді торкнулися майже всіх сіл Нагірного Карабаху, які традиційно змішані і до цього зберігали паритет віри та здорового глузду.
Але в 90-ті ця область стала символом поняття «різанина», в якій брали участь, до речі, обидві сторони. А першими під удар потрапили саме слов'яни: укріплення національної самосвідомості в обох республіках не передбачало наявності під боком іновірців та комуністів. Радянське керівництво банально не знало, як реагувати на Закавказзя, що збожеволіло.
Різанина вірмен, азербайджанців і всіх, хто під руку потрапить, набула тоді нечуваного розмаху. Потоки біженців, які тікали від охоплених історичною люттю сусідів по дому чи селу, обчислювалися сотнями тисяч. Їх приймали вже не союзні республіки, а незалежні держави, зокрема й Україна. Біженці приходили пішки, їхали цілодобово в трюмах кораблів та в кузовах вантажівок, і з усього багажу в їхніх руках були затиснуті брудні долоні переляканих дітей.
До речі, тоді, якщо можна так сказати, «перемогли» вірмени, за яких «вписалася» Росія. І відступили тоді саме азербайджанці.
Після 90-х конфлікт був заморожений, і в Нагірному Карабасі знову утворювалися змішані поселення та вірмено-азербайджанські сім'ї. Зараз їм знову доведеться визначатися, де вони житимуть – у Вірменії та Азербайджані.