Маленьке мальовниче село Мшанець у Старосамбірському районі на Львівщині на самому кордоні з Польщею стало новим домом для Оксани Коваленко із Гостомеля та її чотирьох дітей. Першого ж дня війни Оксана з дітьми та чоловіком бігла з охопленого боями містечка. Все своє минуле життя довелося залишити у квартирі на четвертому поверсі одного із дванадцяти багатоповерхових будинків. З цієї дюжини уціліли лише дві багатоповерхівки, ще одну серйозно пошкоджено. Інші дев'ять давно знесені – серед них і будинок Оксани.
Кіт знайшов нових господарів
У квартирі разом із усіма речами та спогадами залишився і улюбленець родини Тиша – британський висловухий кіт.
– Ми не встигли його забрати, – зітхає у розмові з KP.UA Оксана Коваленко. – Перший приліт був із самого ранку, і щойно мій чоловік зміг вирватися з підприємства «Антонов», де працював, ми вивезли дітей до мами. Вона живе ближче до виїзду із Гостомеля.
Бігли, в чому були, захопивши лише заздалегідь зібрані рюкзаки дітей та двох собак. За кішкою і речами збиралися тут же повернутися, але «вертушки», що налетіли за мить (тоді над Гостомелем кружляло 34 ворожих вертольота. – Авт.), з яких почали бомбити містечко, змусили забути про цю думку – своє б життя врятувати.
Тишка вижив. Тоді, як розповіли Оксані місцеві жителі, кадировці, які з'явилися в Гостомелі вже на другий день війни, зламували і грабували кожну квартиру. Так кіт потрапив надвір, звідки пізніше його забрали волонтери. Сьогодні він живе у родині із Києва.
– Ми бачили нашого котика, постійно спілкуємося з тими добрими людьми, які допомогли йому вижити, – ділиться Оксана. - Я їм вдячна і дуже рада, що з ним все гаразд. Він трохи постраждав – тепер не бачить на одне око, пошкоджене вухо… Ця родина втратила свого такого ж котика – нашого вони забрали, думаючи, що це їхній улюбленець. Вони дуже прив'язалися до Тишка і просили його залишити.
Тиша багато часу провів на вулиці. Оксана давала оголошення, сподіваючись знайти його – тоді багатьох тварин, яких не встигли забрати господарі, волонтери вивезли до інших міст і навіть за кордон. Телефонами цих людей і вдалося зрештою відшукати кота, якого прихистили кияни.
Після Гостомеля потрапили до Бучі
Багатоповерхівку, в якій мало своє сімейне гніздечко подружжя, війна зруйнувала однією з перших.
Незабаром окупанти зайняли весь Гостомель, і сім'я поїхала до кумів до Бучі, про яку через два місяці почує весь світ. На той момент містечко ще не було окуповане.
- У двох кімнатках тулилися дві великі сім'ї з тваринами, - згадує Оксана. – А потім дивом нам удалося вибратися через "зелений коридор".
Їхній шлях, як і у більшості тікаючих від смертоносних снарядів, лежав на захід країни, у невелике село Ріп'яна в долині Дністра та 13 км від кордону з Польщею. Тут Оксану з дітьми, чоловіком, бабусею та собаками чекала племінниця. Вона давно кликала родичів у гості, але зрештою зустріч їм призначила війна.
Згодом у селі люди пустили гостей у невеликий двокімнатний будинок. Тут шестеро людей (Оксана, її четверо дітей та онука) прожили з березня до минулого жовтня. Чоловік після того, як вивіз рідних до відносно безпечного місця, відразу пішов на війну.
"У день народження чоловіка священник запропонував подарувати нам дім"
Звичайно, ніхто тоді і не думав, що незабаром у них з'явиться власний будинок. Про це тільки обережно мріяли – може, все ж таки вдасться якось відкласти, заробити на якийсь хатинку… Але такий подарунок від благодійників приніс їм місцевий священник Роман Гром – якраз на день народження глави родини.
– 1 вересня пролунав дзвінок із незнайомого номера, дзвонив отець Роман із села Мшанець, – згадує події початку минулої осені Оксана. – Ми навіть не знали, де це село, і з ним ніколи не бачились. Ми й особливо віруючими до цього не були, до церкви ходили лише на Великдень та Різдво. Отець Роман сказав, що благодійні фонди купили будинок одній із багатодітних сімей, які переїхали до села через війну, і мають можливість купити ще один – для нас. Якщо ми згодні там жити.
– Цей будинок – як подарунок чоловікові від вищих сил на день народження, – усміхається Оксана. – Ми були дуже здивовані – скільки таких людей зараз, а вибрали саме нас.
Зараз у їхньому новому будинку на три кімнати триває ремонт. Швидше за все, доведеться розширюватись – але про це подумають після війни.
Повернулась у спалену квартиру
Мшанець розташований за 15 км від Ріп'яної. Тут стоїть прикордонний загін, не чути тривог – сигнал включається хіба що на місцевих телефонах. Тому про пережитий жах Оксана з дітьми потроху забуває.
– Вирішили, що зустрічатимемо старість тут, діти навчатимуться, може, у Львові чи у Києві, – ділиться Оксана. – Старший син навчається дистанційно в авіаційному технікумі у Києві. Поки що все й так добре. Головне, щоби швидше закінчилася війна.
Повертатися під Київ не планують – не залишилося ні квартири, ні магазину, який подружжя там тримало.
У рідні місця, у випалене військове містечко у Гостомелі, зізнається Оксана, потягнуло одразу після деокупації Київської області. Хоча сама вона народилася та виросла у Києві, останні 25 років саме тут облаштовувала своє житло та виховувала дітей. Тут же зустріла чоловіка. У місця, де ще 23 лютого 2022 року вона була щасливою, тягнуло, як магнітом.
Замість колишньої затишної квартири її зустріли випалені чорні стіни, що поховали під собою минуле життя. Їхня багатоповерхівка - на той момент її ще не знесли - була розбита: деякі стіни склалися, підлога - провалилася. Проте Оксана зі старшою донькою, яка вже й сама мама, вирішили піднятися на четвертий поверх.
- Якби не пішли, у нас не було б спокою, - пояснює Оксана. – Ми хотіли подивитися, чи лишилося бодай щось там, де ми прожили все життя. Але, на жаль… Найбільше шкода фотографій, медалей та кубків дітей – хлопчики завжди займалися спортом.
Окрім доньки, Оксана виховує трьох синів. Старшому Микиті – 17, середній Денис перейшов у дев'ятий клас, молодший Максим – у шостий.
У чорному вигорілому приміщенні Оксана впізнала лише обриси дитячої спортивної стінки та комп'ютер, що оплавився.
Від хліба до цвяхів
Сім'я вже облаштувалася на новому місці. Діти ходять до місцевої школи. У розпалі будівництво магазину в центрі біля сільради та зупинки – незабаром у мешканців відпаде необхідність їздити за покупками до райцентру чи сусідньої громади. Частково магазин збирають із того, що залишилося від їхнього гостомельського маркету – минулого березня вивезли залишки товару.
- Відкриття поки що відкладається через відсутність достатніх коштів, - зазначає Оксана. – У чоловіка багато витрат в армії – машини ремонтують власним коштом, а вони постійно ламаються. І у мене витрат багато – зарплата йде на дітей. Сподіваємось на свої сили. Думаю, цього літа вже відкриємося.
Місцеві радіють відкриттю магазина в селі та вже склали список необхідних товарів. Це буде магазин з різноманітним асортиментом – від хліба та олії до цвяхів та клею.
Багатодітній мамі майже одразу після переїзду запропонували тут роботу – адміністратором у «Мшанецьких колибах». Це літні екотвбори для дітей на природі. Сезон у самому розпалі.
Розвивати село заради людей
Мшанець – село з, мабуть, найбільш дослідженою історією. Цьому посприяв священник та громадський діяч Михайло Зубрицький, який служив тут наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. На його запрошення до села приїжджав Іван Франко та багато етнографів і науковців, які займалися дослідженням Мшанця. Згадував про село і Михайло Грушевський.
Розвивати село прагне сьогоднішній місцевий священник Роман Гром. Це місце, напевно, справді закохує в себе, адже й у Оксани Коваленко з'явилися пориви привнести ще щось своє.
– Хочеться не лише залучати туристів, а й повернути сюди людей, – ділиться планами Оксана Коваленко. – Село велике, але жителів тут мало – близько 160 людей. Тут дуже гарно і є великі перспективи розвитку. Влітку сюди приїжджає багато дітей. Планів багато і треба багато працювати, щоб їх втілити. Досвід та бажання для цього у нас є.
Єдине, чого сім'ї поки що не вистачає – можливостей для розвитку дітей та дозвілля. У Гостомелі сини займалися карате та хортингом – українське бойове мистецтво. Тут лише футбол, та й то з вересня. Піцерії, де можна зібратися на день народження з новими друзями, також немає.
– Але й місця, і люди тут нам подобаються, – зазначає Оксана. – Ми з цікавістю вивчаємо місцеві звичаї та традиції. Нас зачарував вертеп – моїх дітей запросили до участі, для них це було зовсім нове. І вони з вертепом зібрали гроші на дві машини у військову частину мого чоловіка! Тепер ми також щонеділі ходимо до церкви. Якби не цей чудовий випадок, мабуть, ми не прийшли б до Бога.
Оксана Коваленко вже придивилася до сільського клубу та стадіону, де можна було б проводити спортивні секції для дітей. Жінка впевнена: головне – здорові та живі близькі і вона сама. А піцерію чи кав'ярню у селі вони ще відкриють.