Психотерапевт Олександр Стражний: “Синдром акули” – це не про жорстокість, це про наші ліки

Ми можемо кепкувати, коли зсередини нас скручує страх, і співати, коли болить. Ми навчилилися ненавидіти до нестями, але не зможемо стати катами. Ми приймаємо бій, бо ніколи не приймемо поразку...

Про те, як вплинула війна на нашу свідомість, почуття та поведінку, розпитуємо у психотерапевта і письменника Олександра Стражного – автора книги “Український менталітет. Ілюзії – міфи - реальність”.

Воля або смерь, але краще воля!

- Олександре, ви досліджуєте український менталітет багато років. Чи змінила його війна?

- Ще Карл Юнг казав, що в менталітеті присутні архетипи - прообрази моделей людської поведінки. І ці архетипи завжди проявляються в екстремальних ситуаціях. Тому я б не сказав, що війна щось дуже змінила.

Менталітет народу формується століттями і навіть тисячоліттями. А українці завжди вимушені були воювати і з кочівниками, і з поляками, і з турками, і з тими ж росіянами. Декілька десятиліть відсутності війни дещо затушували певні якості. А зараз вони проявилися - як найкращі, так і найгірші. Війна є каталізатором процесів, що відбуваються в ментальності.

- Давайте спершу про кращі якості. Півтора роки війни, а волонтерський рух тримається. Багато хто дивується, що є люди, які не втомлюються допомагати захисникам, хоча держава волонтерам іноді встромляє палиці в колеса.

- Українському народові, принаймні кращій його частині, притаманне гасло: “Воля або смерть, але краще воля!” Це передається з покоління в покоління.

Є, звичайно, такі, кому байдуже, кому “не моя справа” або “какая разница”. Вони завжди є, в будь-якому суспільстві. Але обов’язково є і такі, хто пафосних слів не вимовляє, але має міцний внутрішній стержень: воля або смерть, але краще воля. Ці люди розуміють, що коли не будуть допомагати армії, коли не будуть донатити, може бути смерть. А українцям потрібна воля!

Плюси і мінуси “срачів”

- У вас був цікавий пост на користь “срачів” у фейсбуцы. Це сленгове слово вже претендує на повноцінний термін, бо в соцмережах справді точиться багато запальних, але почасти геть безглуздих суперечок. Чому це корисно?

- Про користь я сказав як лікар-психотерапевт. Ми всі налаштовуємо наших клієнтів на те, що не треба тримати в собі напругу. Зараз будь-який українець, де б він не знаходився – у своєму домі чи на іншому кінці світу, переживає як мінімум синдром свідка. І напруга присутня в кожному житті.

Де її виплескувати? В Японії робітники луплять дубцем по манекенах своїх начальників, у нас такої традиції немає. У нас виплескують або в сім’ї, або в соцмережах. То, звісно, краще в соцмережах.

До речі, мені особисто слово “срач” не подобається. Я б сказав про жорсткі дискусії, коли не лізуть за словом в кишеню. Плюс в тому, що йде психологічне розвантаження: насипав комусь на голову, що тобі муляє, і вільний. Мінус в тому, що хтось може сприйняти це близько до серця, образитися.

Тому треба розуміти природу таких жорстких дискусій, і якщо на голову падає щось неприємне, психологічно відхилитися – нехай летить мимо. Треба зрозуміти для себе, що не всі мусять підтримувати твої власні думки та позиції.

- Але зрозуміти буває важко, особливо в стані напруги. “Срач” тому й “срач”, що не переростає в конструктивну дискусію. Кожен сам по собі тупає ногами. Це теж наша ментальність чи це наша втома?

- Це не ментальність, і не втома, і не суто українська риса. Чому ви вирішили, що в інших сегментах інтернету такого немає? Всюди є. Он в американському так одне одного криють... Хіба тільки лайка у них своя.

Суперечки, що не переростають в конструктив, притаманні всім народам. Інша справа, що в тому ж польському сегменті більше коректності, хоча теж буває всяке. Західний менталітет сповідує толерантність – до чужої думки, до сексуальної орієнтації, до взаємної незгоди. Наші люди простіші, вони "від землі", не тримають слово в кишені. Це не погано і не добре. Просто так воно є.

Українському гумору вже присвячують міжнародні конференції

- Як поясните “синдром акули”? Поза війною у ДТП, від хвороб, від рук злочинців щодня гинуть сотні росіян, але ми тим не тішимося. А от ця зубаста рибка з Червоного моря оголошена ледь не нашим народним героєм.

- Психологія війни настроєна таким чином, що ворог не має бути живим. Але на кожний факт смерті від буденних причин реагувати неможливо. Тут же нестандартний випадок. Хлопець втік з Росії, щоб не загинути на війні, а його дістала акула. Акула – бандерівець! Це такий же привід для гумору, як барабани в бомбосховищах для африканської делегації.

Український народ взагалі гуморний, і нині собі не зраджує. Я збираю український гумор під час війни, по цій темі вже влаштовують міжнародні конференції. Українська нація в цьому плані є світовим феноменом. Я не знаю, чи жартують зараз у Сирії, мені здається, що ні. Я питав у ізраїльтян, вони теж дуже гуморні. Але і в них такого немає, що тільки відкриєш фейсбук, то щоразу натрапляєш на нові жарти, меми, фотожаби.

Це наша національна психотерапія, люди так підтримують себе у психологічній нормі. Мені сподобався запис одного російського речника: “У нас мобилизация, а они ржут!” Так, ми сміємося, і це теж наша зброя.

Тобто акула – це не про жорстокість, це про наші ліки, щоб не скотитися в депресію, в ПТСР, щоб триматися в ресурсному стані.

Не переможеш, якщо будеш жаліти

- А як ви ставитесь до дискусії, можемо ми бути “розлюдненими” щодо росіян чи не повинні?

- Мені вона була цікава, я намагався простежити, в кого яка думка. І зробив для себе висновок: хто ближче до обстрілів, той висловлюється більш жорсткіше. А ті, хто за кордоном, воліють нас навчити, що треба бути людянішими. Пригадалася історія, яку розповіли мені військові. Приїхав до них на фронт такий собі свіженький капелан, почав говорити, що як вдарили по одній щоці, Господь вчить підставляти другу. То вони його ледь не розтерзали.

Якщо на тебе лізе ворог, то він – ворог, і до нього має бути саме таке ставлення. Бо не виграєш війну, якщо будешь жаліти або намагатися зрозуміти. Наші хлопці і так життям своїм ризикують, щоб якось орка не добити, а взяти в полон, аби він десь у полі не сконав. Треба бути людяним, треба бути християнином, але це коли на голову не сиплеться. Коли сиплеться, треба вміти за себе постояти.

- Щоразу, коли з’являється інформація про нові жертви ракетних обстрілів, про катування і вбивства мирних жителів, соцмережі скипають ненавистю. Деякі користувачі жадають, щоби наші військові повелися з росіянами, як ті з українціми – не жаліли ні старих, ні малих. А таке могло б статися насправді?

- Різниця в українській та московській ментальності є. І полягає вона в тому, що московитський норов жорстокий, а український - лагідний. І це не просто так, цьому є історичне пояснення. У нас родюча земля, вона дає все для життя, нам чужої землі не треба. А північним народам – московитам, варягам, скандинавам - треба було когось завойовувати, бо це значило виживати. У них там нічого доброго не росте. І тому вони жорстокіші, це тисячоліттями передається з покоління в покоління.

Українці виростали в благодатному кліматі на благодатному грунті, їм не треба було бути завойовниками. Коли приходив ворог зі зброєю, вони вибивали його, і теперь знаємо, що треба бити. Але коли полонений або старий чи малий беззахисний, то жорстокість – це не наше.

Шлях важкий, политий кров’ю

- На початку великої війни українців дуже об’єднував патріотизм, народ і влада здавалися єдині. Але через усі ті корупційні скандали, через воєнкомів із закордонними маєтками почалося розшарування. Одні заробляють на війні, інші витягуть її на своїх плечах. Багато хто зараз починає говорити про бажання мігрувати. Не через страх – через розчарування.

- Я не скажу, що у мене є поради на всі випадки життя. Не впевнений, що взагалі є рецепти, як жити, коли крадуть мільйонами, і нічого не вдієш.

Можливо, якби не війна, був би Майдан. Зараз його піднімати ніхто не буде, і це неможливо в умовах війни. Думаю, Україна просто ще проходить свій певний шлях до благополуччя. Шлях дуже важкий, политий кров'ю.

Нам належить вчитися досвіду у економічно сильних країн. Я в Угорщині 25 років і жодного хабаря не дав, жодний чиновник не натякнув на хабар. Я не знаю, що робиться в Угорщині нагорі, але на рівні звичайного життя саме так і є.

- Війна робить нас вразливими. Навіть вчорашнього друга ми ладні оголосити ворогом, якщо він думає і говорить не так, як ми. Свіжа ще історія з Ілоном Маском...(в жовтні 2022 року Маск запропонував Україні відмовитись від Криму, мовляв, той був російським з1783 року (до "помилки" Хрущова. - Ред.).

- Світ не має думати тільки так, як ми. Але й ми не мусимо думати так, як цього хочуть інші. Якщо хтось каже дурницю, як Маск про “помилку Хрущова”, то чому ми мусимо це проковтнути? Ми реагуємо, щоб показати світові нашу точку зору. Така реакція – це наше повне право.

Не буває лісу без агресії

- Схоже, знову відбувається пошук внутрішнього ворога. Раніше це були “донецькі”, але війна показала, що східняки постраждали найсильніше. Зараз соцмережами ходить вислів, що найстрашніший ворог – це наше "бидло" заздрісне, жадібне, зрадливе. Кого мають на увазі?

- Я бачив цей вислів. Ті, хто його перепощує, либонь, вважають, що вони бидлом не є. З моєї точки зору, якраз навпаки. Прості люди захищають Україну, працюють на відбудові, обробляють землю. Так хто бидло? Як на мене, це ті, хто краде.

- А нормально, коли бидлом обзивать одне одного представники різних політичних таборів?

- У світі немає оранжереї, де не було б внутрішніх чвар. Може, Люксембург в такій живе, але не певний. От Америка – двополярна країна, де битви між політиками та їхніми прихильниками ще жорстокіші. Не може існувати ліс без агресії між його мешканцями.

Суцільний спокій – це нереально для нашого запального суспільства. У нас, як господині починаються лаятись, то все село лежить – за животи від реготу тримається. Але наші люди незлобливі. Сусідки погиркалися, а потім сіли, самогончику випили. У нас немає вендети, як в Італії, немає культу святої помсти.

- Про наше суспільство ми звикли судити по соцмережах. Але великий відсоток людей ними не користується. То чи можна Фейсбук або Телеграм вважати соціальним зрізом і ставитися серйозно до того, що там відбувається?

- До соцмереж можна ставитися несерйозно. Це не обов’язкове спілкування. Однак це дійсно певна ілюстрація суспільних процессів і суспільних настроїв. Я це кажу, як дослідник.

Як дослідник, навіть уже не знаю, де ще можна шукати різні спектри життя людей. Для мене соцмережі - справжній подарунок. Я бачу набагато більше з ними і вже готую четверте видання книги про український менталітет. Це фіксація, фотографія життя, нехай трохи з фотошопом, але дуже цінна інформація.

До соцмереж насамперед треба придивлятися політикам, щоб розуміти, в якому оточенні вони існують. І я впевнений, що політики соцмережі моніторять.