Деокупація українських територій, які тимчасово перебувають під контролем РФ, неминуча. Так, сьогодні ніхто не може назвати терміни та дати, коли вона відбудеться. Але це обов'язково станеться. Про те, як відбуватиметься цей, безумовно, болісний процес, про процедуру повернення в законне поле України територій та людей, які населяють захоплені регіони, думати і говорити треба сьогодні. Ми вже дізнавались про думки та надії громадян України, які зараз перебувають по той бік фронту, як вони бачать майбутнє. Сьогодні ж розпитуємо експертів про можливі та необхідні дії держави при реінтеграції.
Насамперед боротьба за уми та серця
Павло Лисянський, правозахисник, директор Інституту стратегічних досліджень та безпеки:
- Деокупація має затверджувати на звільнених територіях закони України – це незаперечно. Тому нам доведеться залучати певну кількість людей до кримінальної відповідальності за колабораціонізм. Але лише після ретельної перевірки та об'єктивного розслідування. При цьому має бути дотриманий принцип справедливості. Щоб не вийшло так, що голова районної окупаційної адміністрації одержує умовний термін, а простий виконавець – позбавлення волі.
У деяких питаннях має бути особливий підхід, розуміння обставин, у яких опинилися люди. До повномасштабного вторгнення у Луганській та Донецькій областях діяли Мінські угоди. Кожна третя людина так чи інакше перетиналася з окупаційною владою. Водночас директори шахт, співробітники середньої керівної ланки приїжджали на підконтрольну територію, виїжджали назад – і жодних проблем вони не мали.
Сьогодні це визнана агресія та офіційно анексовані території. Формально багато людей можуть одержати осуд за співпрацю з проросійською владою, і ось тут треба бути дуже обережними. Тому що зараз ці люди дивляться на те, що відбувається, і думають, на якому вони боці. Реінтеграція – це не просто повернення територій, це насамперед боротьба за уми та серця тих, що живуть на цих землях.
Ми маємо врахувати, що на окупованих територіях залишилося значно менше людей, які були свідками, учасниками подій 2014 року чи розуміли їхній зміст. Одні свідомо виїхали з «ДНР» чи «ЛНР» на підконтрольну територію, інших росіяни примусово перевезли до себе. Хтось був змушений виїхати до Росії сам. 2020 року на окупованих територіях закрили 40 шахт, а разом з цим технікуми з підготовки кадрів, заводи з ремонту обладнання. Це 80 тисяч втрачених робочих місць. Людям довелося шукати, як заробляти на життя, як годувати сім'ї. І якщо після деокупації вони захочуть повернутись, не потрібно бачити в кожному зрадника.
Усі ці питання варто прораховувати вже зараз, інакше ми не проведемо реінтеграцію ефективно та оперативно у перші кілька років. В іншому випадку процес загрожує затягнутися, оскільки всі другі кроки залежатимуть від якості перших.
Плавного переходу потребує мовна політика та шкільні програми. Змусити людину говорити українською, якщо вона її не знає, нереально. Потрібна програма допомоги з освоєння мови. Мережа державних курсів. У побуті може залишатись і російська – це ніхто не забороняє і на підконтрольних територіях.
Нам доведеться розробити відновлювальну програму щодо української державності в ідеологічному плані. В освіті, у науці, у діловодстві. Так, можливо, буде певний опір, тому з людьми треба говорити. Не наказувати, а говорити, роз'яснювати, показувати історію питання.
Я зараз пишу дисертацію на тему регіонального сепаратизму як загрози національній безпеці. І стверджую, що сепаратизм може бути етнічним чи релігійним. Іншого нема. Те, що було у Донецькій та Луганській областях – це не сепаратизм у класичному його розумінні. Це інспірована зовнішня ідеологія щодо експорту сепаратизму з РФ. І запущено її ще в 2007 році, коли створили громадську організацію «Донецька республіка», почали роздавати листівки з гаслами «Новоросії», коли в 2009 році за підтримки Януковича намагалися просувати проєкт «Єврорегіон Донбас».
Людям слід пояснювати, що спроби рейдерського захоплення українських територій були і до повномасштабного вторгнення, і до 2014 року. Тому що багато людей, які там живуть, уже забули, як Януковичі та їхнє оточення почали захоплювати бізнес у всієї країни, чим налаштували проти себе більшість українських еліт. Так, доведеться сперечатися, шукати аргументи, але інакше не вийде. Я говорю, зрозуміло, про простих людей. З пропагандистами «руського міра» та його агентурою працюватимуть спецслужби.
Неправда, що Донбас завжди схилявся до Росії. Я сам родом з Антрацита – це одна з найближчих точок до РФ у Луганській області. У нас у місті був дуже популярним спорт, багато молоді займалося легкою атлетикою, гімнастикою, іншими видами. Отож коли ми потрапляли до збірної області чи збірної міста, виїжджали на міжнародні змагання, то носили жовто-блакитні костюми. І дуже цим пишалися, бо костюм кольору національного прапора був привілеєм.
У таких костюмах ми приїжджали на змагання до Росії, і там звучав український гімн. У нас, російськомовної молоді, була українська свідомість. І коли росіяни нам скаржилися, що у них закривають шахти, ми з гордістю казали: а в Україні все працює!
Колективної відповідальності не може бути
Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи:
- Я не думаю, що деокупація відбудеться незабаром, але впевнений, що вона відбудеться. Допускаю, якими будуть умови, в яких зараз перебувають звільнені території Херсонської та Харківської областей – зруйнована інфраструктура, постійні обстріли. Тому, в першу чергу, доведеться думати про безпеку людей, забезпечення їх продуктами та водою, евакуації у безпечніші місця для бажаючих.
Але головне, на чому хотів би загострити увагу: ми повинні провести чіткі червоні лінії: хто колаборант, а хто - ні. Колективної відповідальності не може бути. Наприклад, всі вчителі, яких змусили працювати за російськими програмами. Кожен випадок має розглядатися індивідуально, якщо є підозри, вони повинні розслідуватися, а остаточне слово скаже суд.
У нас зараз велика спокуса запровадити колективну відповідальність з будь-якого приводу. Я знаю, що в Раді лежать три законопроєкти, спільна ідея яких зводиться до того, щоб позбавити права обиратися та бути обраним, входити до складу уряду представників колишніх проросійських партій. У цивілізованій країні людей не можуть зробити винними без індивідуалізації.
Після перемоги у Другій світовій у Німеччині вчителів, які перебували у НСРП (партія Гітлера. – Ред.), теж повально позбавляли права працювати. І були випадки самогубства. Бо відомо, що людей заганяли до цієї партії силою – теж під страхом залишити без засобів для існування, без соціального статусу. І про переслідування в Союзі тих, хто перебував на тимчасово окупованих територіях або фашистських концтаборах, теж дуже добре відомо. І це засуджується усім світом.
Ми не можемо собі дозволити мислення за мірками СРСР, ми не повинні займатися повальними пошуками ворога. У всіх професіях, у всіх соціальних групах має бути лише індивідуальний підхід.
Не з політичних міркувань, а з інтересів людей
Сергій Гармаш, головний редактор інформагентства «ОстроВ»:
– Гуманітарна політика на деокупованих територіях має проводитися з урахуванням посттравматичного синдрому, який буде у людей, з урахуванням місцевих культурних і дуже важливо – мовних особливостей.
Будь-які зміни мають бути, по-перше, ненасильницькими. По-друге, носити еволюційний, а не революційний характер. Людям треба пояснювати необхідність якихось дій, а не примушувати їх до дій. Якщо ми так зуміємо збудувати діалог, то я думаю, що великих проблем не буде.
На деокупованих територіях єдиною валютою має стати гривня. Але при цьому треба розуміти, що на руках у людей залишиться певна маса рублів. Треба пам'ятати, що Росія не одразу заборонила гривню. Якийсь час залишили для обміну, але курс встановили несправедливий. Я думаю, що ми підходитимемо до цього питання не з політичних міркувань, а виходити з інтересів людей. Нацбанк встановить курс, який буде оптимальним, з точки зору збереження заощаджень. Якщо вимиватимемо російський рубль і платитимемо за нього ціну, яка не забезпечить людям умови для життя, ми отримаємо соціальну катастрофу.
У розбудові системи освіти я також не бачу великої проблеми. Вчителі, як і всі бюджетники, орієнтуються на владу та працюватимуть за програмами, які їм спустять. Безумовно, для перебудови знадобиться час, але не такий вже й великий. Орієнтуватися потрібно як на програми, так і на переконання педагогів. Чи вели вони серед дітей проросійську пропаганду, чи окупантам здавали своїх проукраїнських колег.
Якщо вчителі просто працювали за російськими програмами, то перейдуть на українські. Тим більше, що багатьма освітянами вони ще не забуті.
Чи будуть проблеми у дітей? Про це потрібно подумати та знайти оптимальний варіант рішення. Але діти – істоти пластичні. Якщо з ними розмовляти, ставити логічні питання, то й відгуки будуть логічні. Я сам навчався у радянській школі, але це не завадило мені сприйняти незалежність України.