Якось ми прокинемося і дізнаємося, що ЗСУ деокупували Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Мелітополь… Ми будемо божеволіти від радості і, напевно, вийдемо на вулиці, щоб відсвяткувати цей день разом з усіма. Ми плакатимемо щасливими сльозами і обійматимемося з незнайомими людьми. Але...
Після свята підуть будні. І на деокупованих територіях розпочнеться важка робота щодо повернення територій і, головне, людей – у лоно України. Як провести реінтеграцію максимально безболісно для всіх? Впевнені, що влада і однойменне міністерство вже мають кілька варіантів плану. Ми ж звернулися до тих, хто живе на поки що окупованих територіях, із запитанням: як вони бачать це велике повернення? Нам відповідали студенти, пенсіонери, колишні шахтарі та військові – усі ті, хто зберіг у собі Україну за всі ці роки.
Для початку – сповістити всіх
Зрозуміло, що деокупації передуватимуть найтяжчі бої, можливо навіть вуличні, облога чи блокада населених пунктів. І коли українська армія зайде туди, на вулицях буде пусто та страшно. Перелякані мешканці день-другий не висунуть і носа зі своїх квартир-сховищ і навряд чи точно знатимуть, що сталося. Тому перше, що потрібно зробити – сповістити всіх. Краще це, звичайно, зробити заздалегідь – нехай усі відповідним чином підготуються. Хтось попрямує у бік російського кордону (виїзди в той бік не варто перекривати, нехай їдуть), а хтось вирушить до схованки діставати захований 2014-го український прапор.
У будь-якому разі підготувати людей потрібно. Для цього найкраще підійде радіо, яке є у квартирах та в машинах. На телевізійні вишки та їхній сигнал надії мало: швидше за все їх знищать окупанти, та й народ переважно користується кабельним телебаченням. Вдасться пустити телесигнал - добре, ні - радіо. Плюс можливості мобільного зв'язку – можна зробити масове розсилання повідомлень на номери українських мобільних операторів (їхній сигнал слабко, але ловлять північні та західні околиці Донецька), а також забрати частоти місцевих телекомів, які працюють на вкрадених дев'ять років тому вежах.
Загалом сповіщати всіма можливими способами. Кількість можливих жертв відступу росіян буде меншою, як мінімум, поїдуть люті супротивники України, розуміючи, що їм уже тут не місце.
Лояльних буде чимало
Варто нагадати: українська армія зайде до населених пунктів, які були окуповані роками. Це не Херсон і не Святогірськ, які переживали жах окупації кілька місяців, а, припустімо, Донецьк та Горлівка плюс прилеглі населені пункти. Російська пропаганда всі ці роки не затикалася ні на секунду, мізки у людей дуже промиті – це треба враховувати.
Знову ж таки, «ждуни руського міра» вже будуть на під'їзді до Воронежа, а в деокупованих містах залишаться люди похилого віку, лояльніші до України молодші жителі, і ті, чиї погляди на ситуацію ретельно ховалися. Проукраїнськи налаштованих громадян буде достатньо, тому ставитись до всіх як до «сепарів» і ворогів України однозначно не треба.
Не варто й забувати, що любителів «руського міра» відловлюють навіть у Львові та Івано-Франківську, не кажучи вже про Чернігів, Миколаїв та Харків. Вони є скрізь, бо існують не за територіальною ознакою, а лише за власним моральним кодексом.
До того ж частина жителів окупованих міст цілком справедливо вважає, що влада та силові структури банально «здали» міста «ополченцям» та росіянам.
Наприклад, той же Донецьк ще пам'ятає, як будинки обласного та міського МВС, СБУ, військові частини захоплювалися без жодного пострілу, зброя розбиралася загарбниками, а співробітники або виїжджали, або йшли на службу до окупантів.
За ці роки багато українських мешканців захоплених міст носили в собі образу на владу, яка спочатку здала місто, а потім влаштувала вимушеним переселенцям справжнє пекло з документами та довідками. Якщо ці помилки будуть визнані та виправлені – є шанс, що деокупація пройде м'яко та спокійно.
Їжа, вода та зв'язок
Перші дні деокупації складатимуться з постійного вирішення завдань із постачання населених пунктів продуктами та водою. Логістика порушена бойовими діями, запасів на складах у містах зазвичай вистачає на 2-3 дні, торговельні мережі будуть закриті (як більшість магазинів, установ) – тому необхідно буде максимально швидко перебудувати завезення продуктів з підконтрольної української території та повідомити про це населення.
Комусь видасться це дивним? Це залежить від того, що Україна хоче повернути – території чи людей. І якщо стоїть завдання повернути громадян України, котрі опинилися в окупації здебільшого не з власної волі, то й діяти треба м'яко та спокійно.
Продукти, вода, засоби гігієни, мобільний зв'язок – основні пункти. Людям треба прийти до тями і зв'язатися з рідними, щоб повідомити, що з ними все гаразд.
Одночасно має розпочатися розмінування об'єктів та територій. Виходячи, окупанти можуть підкласти чимало смертоносних сюрпризів. Наприклад, у 2014 році у Слов'янську бандити Гіркіна перед відходом закопали у пісок на дитячих майданчиках міни-«пелюстки», а у підвалах житлових будинків встигли поставити розтяжки.
Перехідний період
Занадто довго люди прожили в окупації, щоб раптово розвернути життя на 180 градусів. Тоді, 2014-го, вони були впевнені, що ось-ось усе закінчиться і життя повернеться до звичного русла. А коли прийшли до тями – було вже пізно. Повертатися до нормального життя треба поступово, без шокової терапії з боку нових українських адміністрацій міст.
По-перше, потрібен перехідний період для відновлення українських документів. Не секрет, що російські паспорти на захоплених територіях брали під страхом звільнення з роботи чи інших загроз. Доводилося брати, щоб не накликати небезпеку на себе та свою сім'ю. Ті, хто принципово спалив українські документи заради паспорта з двоголовим орлом, в деокупованих містах не залишаться. Інші українські паспорти мають, хіба що у багатьох не вклеєні фото з настанням 25 і 45 років. Будуть молоді люди, які не мають українських паспортів, оскільки батьки не виїжджали на підконтрольні території і не оформляли. Тому якийсь час усі наявні документи мають котируватися. За умови максимально швидкої їх заміни чи відновлення. Але створювати чергову тисняву у паспортних столах буде недоцільно.
Це ж стосується документів на нерухоме та рухоме майно, прав водія, автомобільних номерів тощо. Переоформлення документів має відбуватися поступово. Якщо хочеться швидко, треба створювати багато відповідних структур.
По-друге, наявність рублевої маси на руках у населення та відсутність гривні також може стати проблемою. Тому встановлюється період одночасного обігу рубля та гривні з витісненням рубля. Пів року чи рік – і територія очиститься від карбованців.
По-третє, шкільні та вузівські програми. Якщо вдасться блискавично замінити всі російські підручники українськими – це буде чудово. Ні? Шукати тимчасовий компроміс.
По-четверте, не треба вимагати у населення відтепер говорити лише державною мовою. Її і в західних областях України, які традиційно вважаються об'єктом для наслідування інших регіонів, не всі добре знають. Поступовий перехід та компромісний варіант тимчасової двомовності, впевнені, влаштує всіх.
Військове управління
Нова адміністрація на деокупованих територіях швидше за все буде військовою. Саме солдати зададуть тон подальшого спілкування з населенням. Звичайно, люди ставитимуться спочатку насторожено: їм стільки років вдували у вуха, що «прийдуть бандерівці і всіх розстріляють»… В одних сім'ях будуть загиблі члени сім'ї – мирні, чи «ополченці», чи насильно мобілізовані, в інших – «нові громадяни, які не виїхали назавжди» до Росії», тобто радісно зустрічати солдатів-визволителів будуть не всі. Наприклад, пенсіонери, які можуть залишитися без двох пенсій – російської та української, точно будуть дивитися скоса.
Військова адміністрація має вирішувати найнагальніші проблеми, поки не замислюючись про стратегію розвитку. Відновлення житла та доріг, транспортного сполучення та поштового зв'язку, налагодження поставок товарів. Плюс вирішення комунальних проблем, адже на окупованих територіях панує справжній колапс у сфері ЖКГ.
Фільтрування та люстрація
На цю тему чимало копій зламано у суперечках, але проукраїнські жителі поки що окупованих територій продовжують стверджувати: поки що ці процедури «не на часі». Ще раз: ті, кого треба справді люструвати, здебільшого поїдуть. Фільтрувати бабусь та дідусів, вчителів та лікарів – остання справа. Чи потрібно уподібнюватись російським окупантам, які проганяли через фільтраційні табори змучених жителів Маріуполя? Явно ні.
На запитання, яке набило вже оскому жителям окупації - «Чому не виїхали?» - українці знають відповідь із 24 лютого 2022 року. Причин багато й у кожного свої: нікуди їхати, нема за що жити, неможливо вивезти літніх родичів і т.д. Вісім років цим питанням палили душу донеччанам та луганчанам. Не треба повторювати помилки, люди й так змучені. Інакше мине зовсім небагато часу і з'являться в анкеті запитання «Чи перебували в окупації?» та графа «національність» у паспорті. Це нам потрібно - back in USSR?
А потім порахувати
Одним з важливих етапів деокупації буде перерахунок населення, що залишилося. Зрозуміло, що не всі переселенці повернуться з тих чи інших причин, і цифри спаду населення мають бути перевірені. Тоді можна буде щось планувати трохи наперед. Як проводити цей перепис – можуть придумати в Міністерстві реінтеграції, але ходити по квартирах переписувачі навряд чи будуть…
Звичайно, хочеться, щоб як за помахом чарівної палички все трапилося швидко та легко. Але деокупація – це надскладний та довгий процес, який може тривати роками. І все-таки на це чекають тисячі, мільйони людей – громадяни України на тимчасово окупованих територіях.