Психолог Анастасія Карченкова - про почуття провини тих, хто виїхав, і як змінити його на користь

Минув рік великої війни. Здавалося б, багато мало б змінитись і в нас самих – але, на жаль, не завжди це так. Дивно, що досі, як і майже рік тому, деякі продовжують звинувачувати тих, хто виїхав за кордон, а ті, хто виїхав, продовжують відчувати провину.

- Багато болю, злості та безсилля народжується серед людей, які цей страшний рік провели в Україні. Іноді накопичений біль проявляється негативом до тих, хто виїхав. У таких звинуваченнях – нуль логіки та аргументів, але дивно та сумно, коли і біженці почуваються винними, – вважає психолог Анастасія Карченкова.

Про муки совісті тих, хто виїхав, критику тих, хто залишився, про чесність із собою, а також користь і шкоду відчуття провини Анастасія розповіла KP.UA.

Звідки береться критика

- Насте, що робити біженцям із почуттям провини через від'їзд? Особливо після закидів у тому, що вони посідають місце українців, яким допомога потрібніша.

- Так, від деяких людей, які залишилися в Україні, можна почути претензії та закиди щодо того, що ті, хто виїхав, «займають чиєсь місце». Ця конструкція докорінно неправильна.

Якщо під таким кутом дивитися на життя, можна сказати: «Якого біса ти, 25-річна дівчина, вийшла заміж за 40-річного? Я - 35-річна жінка у розлученні з двома дітьми. Мені чоловік потрібніший! У тебе більше шансів знайти іншого чоловіка, молодшого віку. А мені цей підходить».

Це якби на кордоні стояли люди і розподіляли біженців - ці на 70% гідні допомоги, ці на 50%. А ці взагалі постраждали на 10% – повертаємо назад.

Такий підхід до життя взагалі ненормальний.

Хтось подумає: я теж поїхала б до Німеччини, одержувала б допомогу, але всі гарні місця зайняті. Насправді – всім вистачає.

Жінка вирішує - сяде вона до евакуаційного поїзда, поїде, куди очі дивляться, чи ні. Їй ніхто не забороняє. Досі люди евакуюються, виїжджають та реєструються. А хтось уже встиг повернутись. Немає правильного рішення, у всіх все по-різному. Сидіти вдома, засуджувати тих, хто виїхав, а собі казати: я не виїхав, бо нема місць, - лукавство. Така людина дурить себе. Якщо раптом усі біженці покинуть Німеччину, ця людина все одно туди не поїде. Шукатиме інші причини, чому вона цього не робить.

Люди, які пожили в еміграції, зрозуміли: тут не так уже й легко. Це теж дуже складний крок - все кинути і поїхати в іншу країну, в середовище, де всі говорять незнайомою тобі мовою.

З точки зору критиків – це звичка людей шукати собі виправдань зовні, а не в собі. Виникає питання до людей, які відчувають вину. Якщо вони звинувачують себе в тому, що чиєсь місце займають, тоді їм потрібно запитати себе - чи точно вони все правильно розуміють?

Про психологічну травму

- Коли ти кажеш біженцям із почуттям провини за свій від'їзд: "ви не уявляєте, що відбувається з тими, хто залишився" - що ти маєш на увазі?

- Мова не про якусь конкретну родину, а взагалі про українців та загальну атмосферу. Поговориш із одним, іншим, родичами - їхній настрій передається. Тяжко жити в цьому настрої довго. Змінюється рівень комфорту людей. У когось знижуються доходи, плюс відключення світла, сирени, фоновий страх прильоту будь-якої миті. Люди на межі – погіршується загальне самопочуття.

Вчені виділяють два види стресу. Перший вид стресу короткочасний і дуже жорсткий. Наприклад, ти зазнав тортур. Це травма протягом усього життя. А є стрес не сильний, але постійний. Він також впливає на психосоматичне здоров'я. Начебто ти до нього адаптувався, але щось гнітить.

Наприклад, ходиш на роботу, яку терпіти не можеш, почуваєшся погано, бо начальник тебе гнобить. Але ти звикаєш до цього стану і вже не запитуєш: а може, варто змінити роботу? Заспокоюєш себе: це життя таке, на роботі складно, це нормально. Але те, що ти постійно зазнаєш психологічного насильства, - підточує. Так людина за кілька років поринає у субдепресивний стан.

Те ж відбувається, коли несприятливі стосунки вдома. Будь-яке малопомітне, але постійне зниження якості життя впливає на наше здоров'я. І люди живуть так увесь цей рік!

– У Донецьку вже 9-й рік.

- Даа-а-а...

- Можна хотіти залишитися, але дітям краще перебувати в безпеці.

- Коли людина вже доросла, їй більше 18 років, вона може сама ухвалити рішення, як їй чинити. Якийсь чоловік вирішить: поїду під Бахмут боронити свою країну. Це дуже небезпечно, але людина відчуває потребу в такий спосіб реалізуватися. Це те, що надає сенсу його життю.

Щодо безпеки, влада не втомлюється повторювати: немає в Україні безпечних місць, ракети літають скрізь. Так, кожна дитина ризикує, перебуваючи в Україні. Просто якісь батьки витримують ці ризики. Усі ситуації різні. Хтось до чоловіка прив'язаний, хтось залишиться в Україні через дорослого сина.

Не можна сказати, що всі діти будуть покалічені. Ні, не всі. Маса причин грає роль. Важливим є навіть те, де знаходиться рупор сирени. У нас він у сусідній будівлі – і це було нестерпно. А у когось – далеко, і люди почуваються нормально, вона їм по нервах не б'є. Хтось адаптувався до нових обставин життя, хтось тривожний. Усе дуже індивідуально.

Я ухвалювала рішення про від'їзд, виходячи з цих міркувань. До того ж у Німеччині мої діти кудись ходять. У нашому місті вони сидітимуть удома, періодично з вимкненим світлом. Але це ж дитинство, воно не повториться, на паузу його не поставиш. Сенс їм цілий рік сидіти в експерименті – прилетить чи ні? То немає світла, то води, то інтернету, то опалення. Сидиш і думаєш: що далі буде? З огляду на те, яка я тривожна, а мій стан передається дітям, напевно, нехай краще тут посидять.

А хтось живе за містом, їхня якість життя особливо не постраждала. Є робота, дохід, школа, гуртки, бомбосховище - поряд. Якби ще сирен не було, то в принципі життя не змінилося. Навіщо такій людині їхати до незатишного табору і жити в ньому десь пів року? Звісно, така жінка вибере залишитися вдома.

Такого, що всі діти зазнають психологічних травм, не буде. Але якщо взяти загальний стан людей, суспільство травмоване.

Про заздрість та чесність перед самим собою

- Тобто плюси та мінуси є у будь-якому рішенні. Так само і з від'їздом. Виходить, мабуть, так: поїхав - ок. Вирішив залишитись - теж ок.

Не захотіла мати дітей - зіткнулася з булінгом від родичів, самотністю у старості. Захотіла мати дітей - загнала себе на кілька років. Батьками бути складно: це нервові клітини, час, увага, гроші...

Навіть рішення купити машину приносить купу незручностей! Це ж треба її десь ставити, ремонтувати, розбиратись із ДТП, не дай боже. Хтось іноді подумає: і навіщо мені це треба? До роботи пішки дійду. І так абсолютно з будь-яким рішенням.

Залишився в Україні - окей, поїхав з України - окей. Потрібно розуміти, що тим, хто виїхав, також важко. А реагувати на це можна по-різному.

Тим, хто залишився і заздрить тим, хто поїхав, треба чесно собі зізнатися - насправді я сумніваюся у вирішенні залишитися. Я не чесна із собою. Напевно, і я хотіла б поїхати, але щось мене зупиняє. Тому з'являється заздрість.

Є й інше. Наприклад, людина побувала скрізь, їй ця Європа зовсім не «рай на землі». Вона тверезо розуміє: мені краще в Україні. У неї тут свій бізнес, будинок, а Європа й задарма не потрібна. Вона не має ілюзій щодо життя за кордоном. Вона усвідомлено обирає життя в Україні, і їй класно. Вона чесна перед собою.

Почуття заздрощів та злості виникають від того, що ми нечесні з собою.

Про почуття провини через побоювання критики

- А як бути людям, які відчувають почуття провини?

- Потрібно розуміти, що ті біженці, які почуваються винними через від'їзд, не раптово, з 25 лютого, почали відчувати ці почуття. Такі люди завжди боялися критики, несхвалення. Через вразливість вони намагалися побудувати своє життя так, щоб не дай бог не зазнати засудження. У суспільстві демонструється ідеальна схема - ти маєш закінчити школу, університет, вийти заміж, народити двох дітей, мати своє житло.

Тут яка проблема? Людина орієнтується на те, як правильно жити, щоб максимально захистити себе від критики та закидів суспільства. Але у нинішній ситуації «правильного» рішення просто немає. Виїхав - зрадник. Залишився - погана мати, яка наражає на небезпеку дітей.

Взяти мене, у минулому дончанку. Для донецьких я зрадниця, для росіян – нацистка, для Німеччини – нахлібниця, для українців – теж зрадниця. Залишилося тільки повіситись, щоб усі були щасливі. До війни я бодай для українців була нормальною - до переселенців ставилися з розумінням: виїхав? Правильно зробив.

Навіть якщо ти підеш воювати.

Наприклад, дружина поїхала до ЄС та ображається на чоловіка за те, що він пішов до ЗСУ добровольцем. Хтось із жінок пишається: мій герой, пішов батьківщину боронити, а вона його засуджує. Каже: як ти посмів наразити себе на небезпеку? Хочеш зробити мене вдовою, а дітей залишити без батька?

Або навпаки: чоловік не поспішає воювати - що ж ти, тютя-матютя, всі герої вже на фронті, а ти вдома сидиш.

Отже, навіть якщо ти робиш дуже правильні речі, хтось завжди буде незадоволений. Людям із загостреним почуттям провини сьогодні непросто.

- І що з цим почуттям провини тоді робити?

- Якщо воно людину не особливо мучить, вона не заморочуватиметься на ній. Гірше, якщо люди впадають у депресію. Потрібно розуміти: війна тут ні до чого. Вони потрапили до такої ситуації, де догодити всім групам населення просто неможливо.

Треба чесно визнати: я – людина, яка дуже вразлива перед думкою інших людей. Що з цим робити? Якщо ти це витримуєш – ок. Якщо скочуєшся в депресію, потрібно звертатися до психолога і з цим розбиратися.

Важливо розуміти: проблема, що виникла, - це проблема людини з почуттям провини, а не критиків.

Що стосується засуджуючих, сьогодні все сповнене болем. Куди не плюнь - усюди біль. Ми всі як оголені нерви. І не дай боже, щось з моєю думкою не сходиться.

Людям із почуттям провини треба подякувати своїй особливості та сказати: усвідомлення почуття провини – можливість для самодослідження. Я своє життя як будую - так, щоб не критикували інші? А як я взагалі хочу жити? Як би мені жилося, якби я плював на думку інших?

Про користь почуття провини

- Почуття провини – однозначно шкідлива штука чи ні?

- Почуття провини має право на життя, бо в чомусь воно допомагає людям. Де може допомогти?

- Наприклад, накричав на дитину – прийшло почуття провини – проаналізував свою поведінку. Подумав: напевно, я не прав, що так дратуюсь. Намагаєшся переглянути якісь моменти.

- Так. Почуття провини штовхає до рефлексії, людина починає коригувати свою поведінку. Принаймні вона перед дитиною вибачиться. А якщо уявити, що завтра планета житиме без почуття провини? Що ж тоді буде? Страшно стає.

Насправді будь-яке почуття не є шкідливим. Воно в одному контексті може шкодити людині, а в іншому може допомогти.

Наприклад, з почуття провини людина може накласти на себе руки - у цьому випадку це максимально шкідливе почуття. Так людина може зруйнувати як своє життя, а й життя близьких.

Почуття провини може бути конструктивним - треба розуміти, у яких ситуаціях воно допомагає, а в яких - шкодить.

Якщо воно допомагає відновити стосунки – добре. А якщо я сиджу в Німеччині і вбиваюся почуттям провини – яку користь це приносить світу, українцям, які залишилися вдома? Воно допоможе тим, хто мене засуджує та критикує?

Від того, мучимося ми чи живемо щасливо, нашим критикам ні холодно ні спекотно. Ми все одно для них зрадники. Значить, моє почуття провини нікому не допомагає. А якщо воно нікому не допомагає, то що воно робить?

- Тільки заважає жити... А звідки ноги ростуть у почуття провини?

- Береться воно зі звички уберегтися від нападів інших людей. У дитинстві людину так привчили. Мовляв, намагайся максимально відповідати очікуванням дорослих, щоби на тебе поменше кричали й карали.

У людини постає питання: як мені вчинити, щоб максимально убезпечити себе від невдоволення дорослих? Це корисно було в дитинстві: на дитину менше кричали та карали. Така людина виростає з дуже розвиненим розумінням, як поводитись у цьому світі, щоб тебе не критикували. Але вона абсолютно не в курсі, а як би хотіла жити вона сама.

Таким людям вже у дорослому віці доводиться відрощувати здатність відчути себе і розуміти свої бажання. Або людина не може відростити нове вміння і продовжує орієнтуватися на бажання інших людей.

Що стосується ситуації з еміграцією, немає такої позиції, в якій людину не критикуватимуть.

- До війни було простіше...

- До війни ми жили у своєму маленькому світі - я, мої друзі та родичі. Як там жили інші українці? Взагалі було все одно. Тоді людей, на очікування яких доводилося орієнтуватися, було не дуже багато. А зараз ми живемо єдиною групою, в одному психоемоційному просторі. І можна уявити, яка це жесть для такої вразливої людини не відповідати очікуванням мільйонів людей. Для когось це нестерпно.

Будь-яка емоція не може перебувати в нейтралі і ніяк не впливати на людину, її психіку та здоров'я. Якщо вона себе з'їдає - така емоція не конструктивна.

А от почуття провини перед своїм здоров'ям може вберегти від хвороб. Наприклад, у мене підвищена глюкоза, а я солодке їм. Тут почуття провини конструктивне.

Тому, коли відчуваєш провину, потрібно подивитися, чи ти завдаєш комусь шкоди? Якщо ні, ти наносиш її собі.

Є почуття провини слабке, воно не заважає жити людині. Якщо ж стає нестерпно, вона звертається до психолога. А там уже йде розбір – звідки почуття провини, чому воно не конструктивне і що з ним робити далі.

На тему

Про шанси зберегти сім'ю у розлуці

- Як бути з тим, що чоловіки, в основному, виїхати не можуть – і через них не їдуть і жінки. Наприклад, давно поїхала б моя подруга з дітьми, але залишається через чоловіка.

- Так. І це тримає багатьох жінок. Однак, незважаючи на мінуси цієї ситуації, такі люди мають набагато більше шансів зберегти сім'ю. Зараз дуже багато родин розпадаються через роз'їзди… Зовнішні умови багато в чому зумовлюють стосунки.

Наприклад, наша сім'я в минулому пережила складні періоди і не розпалася, бо я не мала грошей і нікуди було піти. Якби в той час у мене була хата, давно послала б усі сварки, була б вільна. Але ми це перетерпіли, перетерли, пережили - і зараз я вже не хочу розлучатися з чоловіком: це моя рідна людина.

Не можна сказати, що сім'ї, які  розлучаються, розпалися б у мирний час. Далеко не факт! Але якщо люди фізично залишаються разом, вони мають більше шансів зберегти сім'ю.

- А як же кохання на відстані?

- Сім'я – це живий організм. Щоб вона втрималася на відстані, потрібно, щоб стосунки були здоровими, стабільними, без критичних місць. Важливим є і етап відносин, у якому перебуває пара. Це або романтичний період, або люди вже так схожі, що сприймають партнера як частину свого тіла. Такі пари можуть пережити тривалу розлуку, але вона все одно вдарить по їхніх стосунках.

Після роз'їзду парі спочатку потрібно адаптуватися до розлуки, а потім, коли вони знову будуть разом, доведеться знову переживати складний період адаптації один до одного. І їхнє спільне життя вже не буде колишнім.

- Чому після тривалої розлуки життя пари не буде колишнім?

- Коли люди живуть разом, вони не помічають один у одного змін. Наприклад, ти не бачив дитину 3 місяці, потім повертаєшся і дивуєшся: Боже, як виріс! Так і в парах.